Николай ЛИТВИН: «Женский футбол научил меня работать»

Наставник «Арсеналу-Київщини» розповів про своє призначення, останні успіхи команди та чим жіночий футбол відмінний од чоловічого.

 

— Миколо Вікторовичу, з вашим призначенням на посаду головного тренера справи «Арсеналу-Київщини» різко пішли вгору. Що в команді змінили такого, чого не вдавалося зробити вашим попередникам?

— Особливо нічого такого й не змінював. Лише підтягнув ігрову та командну дисципліну. Гравці «Арсеналу-Київщини» жили в такому собі режимі «особистого комфорту», коли їх усе влаштовувало, тож щось змінювати вони не бажали. Довелося провести профілактичну бесіду, змусити футболістів сповна працювати. Як бачимо, результат не забарився, й наша команда змогла перемогти в трьох матчах поспіль. Тепер у колективі панують зовсім інші настрої, відповідно й до роботи футболісти ставляться зовсім по-іншому.

 

— У сучасному футболі чимало прикладів, коли одна людина може відразу бути й тренером, і функціонером, і президентом, і навіть гравцем. У прем’єр-лізі таким «міксом» займаються Віталій Кварцяний та Владислав Гельзін. У другому ж дивізіоні своєю нестандартністю виокремлюється президент «Реал Фарми» Микола Лиховидов, котрий є уособленням усіх можливих футбольних професій. Судячи з усього, ви також вирішили підтримати тенденцію, адже тепер у білоцерківському клубі стали спортивним директором і головним тренером?

— Так склалися обставини, що мені довірили очолити клуб. А у суміщенні посад не бачу нічого поганого, однак особисто таких ініціатив не підтримую. Кожен повинен займатися своєю роботою — спортивний директор розвивати клуб, а тренер — тренувати. Однак на сьогодні мені доводиться займатися й тим, а ще — іншим. Як воно вийде? Спробуймо досягти з «Арсеналом-Київщиною» якомога більших висот.

 

— Наскільки такі поєднання заважають зосередитися на грі?

— Якщо правильно планувати робочий процес, функціонерська діяльність аж ніяк не заважає тренерській роботі. Наразі в мене є план підготовки команди на місяць, і вже найближчим часом планую розписати програму до кінця сезону. На жаль, через брак часу цього швидко зробити не вдалося. Якщо ж розглядати ситуацію в загальному, ніяких проблем для продуктивної роботи з командою в мене немає.

 

— Свого часу ви працювали головним тренером національної жіночої збірної України. Чим найбільше запам’ятався той період вашої кар’єри? Які відмінності існують між жіночим і чоловічим футболом?

— Можу сказати, що жіночий футбол навчив мене працювати, й це найпам’ятніша річ. А щодо різниці, то, насправді, вона — величезна. Жіночий і чоловічий футбол відрізняються фізіологією, а звідси й інші швидкості, загальнокомандний темп. Із відмінностей також би виокремив психологію. Жінки дещо по-іншому сприймають футбол, отож із ними потрібно працювати обережніше та лаконічніше.

 

— Для вашого колективу на сьогодні місце в двійці реально посісти?

— Теоретично — так, а практично — малоймовірно. У нас іще багато проблем, котрі потребують вирішення. Необхідно перебудовувати психологію, бо відсутній загальнокомандний дух. Можемо провести хороший матч, але відіграватися не вміємо. Коли навчимося відіграватися, тоді й можна буде вести якусь розмову про призові місця. Повторюся: наразі перс­пективи потрапляння до завіт­ної двійки дуже низькі.

 

— А яким чином у Білій Церкві збираються розвивати команду? Адже без серйозних зав­дань у футболі відсутній і прогрес…

— Повністю з вами згоден. Для того, щоби розвиватися, потрібно ставити вищу мету. Цьогоріч перед «Арсеналом-Київщиною» стоїть завдання посісти місце в першій п’ятірці. Я ж налаштовую хлопців не заглядати до турнірної таблиці, а виходити на кожен матч, як на останній, викладатися максимально. Якщо йтимемо крок за кроком, то це знайде своє відображення й у турнірній таблиці. Зрештою, цифри багато про що говорять.

 

— Хто, на вашу думку, з нинішнього складу «канонірів» реально може підсилити клуби, скажімо, першої ліги?

— Не хотілось би рекламувати своїх футболістів, нехай вони краще роблять це своєю грою. Можу сказати, що в нас є такі досвідчені гравці, як Ординський і Маринчук, котрі вже давно переросли рівень другої ліги, отож спокійно можуть виступати принаймні в першому дивізіоні. Молодим же футболістам потрібно ще багато працювати. Відтак не називатиму ніяких прізвищ. Хоча, гадаю, за нашою молоддю спеціалісти вже слідкують, взяли їх на олівець. Безперечно, перспектива в них є, однак для досягнення серйозного показника потрібно ще багато працювати.

 

— Миколо Вікторовичу, ви уродженець Київської області, хоча чималий відрізок футбольної кар’єри провели у Чернігові. Що для вас означає це місто?

— Чернігів — моє рідне місто. 1986 року я переїхав до Чернігова, і з цього часу постійно тут мешкаю. За 24 роки дуже полюбив це місто, мені тут усе подобається, й переїжджати кудись не збираюся. Тут мій дім — і це, мабуть, найкрасномовніше характеризує моє ставлення до Чернігова. Окрім білоцерківського футболу, тут я також намагаюся розвивати гру мільйонів. Як відомо, із Чернігова чимало гравців виступають у стані «гармашів»: Тутаров, Федосов, Пилипенко, Литвиненко. А раніше ще й Макс Костюченко грав.

 

— Відомо, що наразі проходите тренерські курси. Можете розказати про це більше?

— Так, справді проходжу тренерські курси, вже навіть устиг здати дві сесії. Нас там навчають тренерському ремеслу, читають лекції, проводять практичні заняття, тож отримуємо дуже багато хорошої та корисної інформації.

 

— Якщо не секрет, якої категорії отримаєте ліцензію після проходження навчання?

— Категорії «В». У мене була тренерська ліцензія, але я її не продов­жував, отож строк її дії закінчився. Тепер же потрібно відновлювати. А ця категорія дає право тренувати професійні клуби, й не тільки в Україні.

 

— Удома ви мінімально поступилися «Оболоні-Бровару» — 0:1, і вирішальний гол у цій зустрічі забив вихованець чернігівської «Десни» Рустамов. Особисто знайомі з Тимуром?

— Звісно, знайомий. Скажу навіть більше: крім Рустамова, в тому матчі результативною передачею відзначився ще й Бровченко, який, як і Тимур, є уродженцем Славутича. Тобто, «наші» хлопці зробили для київської команди результат. Я за них дуже радий, що вони не загубилися в дорослому футболі. Зрештою, це вже дорослі й досвідчені футболісти, котрі мають певні досягнення на професійному рівні. Маю сказати, у Славутичі хороша футбольна школа, з якою наш клуб тісно співпрацює. Наприклад, Тутарова ми знайшли саме там.

 

— Загалом, «каноніри» під вашим керівництвом із п’яти матчів виграли три, ще в двох зазнавали поразки. Чому команда виступає настільки нерівно?

— Ми виграли три матчі, відтак якоюсь мірою переоцінили свої можливості. Так, у матчі з «Шахтарем-3» увімкнули позамежні швидкості, й не витримали. А те, що сталося в матчі з «Оболонню-Броварем», уважаю випадковістю. Ми, як мінімум, по грі не програли. По рахунку — так, але за змістом гри результат абсолютно нічийний. «Пивовари» свої моменти змогли реалізувати, нам це зробити не вдалося. Хоча мали справді кілька гарних нагод, могли забивати… Гравці «біло-зелених» виявилися трохи майстернішими, вправнішими, й за рахунок цього змогли забезпечити перемогу своїй команді.

 

— Отож оте фіаско вважаєте незаслуженим?

— Так, хоча «Оболонь-Бровар» — це майстерна, добре організована команда, недаремно вони перебувають серед лідерів. Ми мали достойний вигляд на тлі хорошого суперника.

Украинский футбол