Поддержать украинских военных и людей, пострадавших из-за войны

Другие новости
| Обновлено 23 ноября 2011, 14:11
2736
1

Кварцяный как на ладони

Откровенно об одном з самых ярких и харизматичных тренеров в Украине

| Обновлено 23 ноября 2011, 14:11
2736
1
Кварцяный как на ладони

У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», продовжуємо презентувати Волинську область.

 

Про неординарного наставника луцької «Волині» вболівальники, здається, знають усе. Відомо про нього чимало цікавого й футболістам, які тренувалися та грали під його егідою. Один із них, наприклад, якось заявив: той, хто працював із Кварцяним, у цирку вже не сміється.

 

Від Києва до Чити

Між тим, Віталій Володимирович − це вже своєрідна візитна картка якщо не загальноукраїнського футболу, то волинського − поза усіляким сумнівом! Він народився 19 липня 1953 року в Луцьку. По закінченні десятирічки навчався в Київському спортінтернаті. Був призваний в армію, де навіть устиг пограти за СКА «Чита». У рідному місті виступав за аматорський «Прилад», «Торпедо» та «Волинь», що грали у другій всесоюзній лізі. Викликався до складу молодіжної збірної УРСР.

 

«Прилад», «Торпедо», «Волинь»…

Тренерська біографія розпочалася на чолі того таки «Приладу», з яким Віталій Кварцяний у 1983-му навіть виходив на міжнародну арену. Як переможець республіканського турніру товариства «Авангард» луцька команда за сумою двох матчів переграла болгарську «Зірку» з Софії. Із 1984 року − головний тренер «Торпедо». Протягом багатьох років (1989-1990, 1994-1997 і з 2001-го) − наставник «Волині», з якою виграв змагання у другій лізі першості СРСР (1989) та яку двічі виводив до вищого дивізіону чемпіонату України (2003, 2010). Двічі діставався півфіналу Кубку України (2003, 2010). Має досвід роботи за кордоном: очолював команду майстрів КШО Польща (1990-1994). Закінчив вищу школу тренерів. Заслужений тренер України.

 

Пухкий записник

Перелік футболістів, що міститься у записнику Віталія Володимировича, насправді вражає. Достатньо сказати, що Олег Лужний, Анатолій Тимощук, Олег Герасим’юк, Марко Девич, Тарас Кабанов, В’ячеслав Шевчук та багато-багато інших пройшли «школу Кварцяного»! Єдині, мабуть, кого «коуч» вчасно не помітив, так це уродженець Любешова Тарас Михалик і син одного з найкращих бомбардирів «Волині» Андрія Федецького − Артем, який нині виступає за «Карпати». Із талантом цього наставника та з цілою плеядою підготовлених ним кваліфікованих виконавців познайомилася футбольна громадськість не тільки від Сяну до Дону, але й від Чорного до Балтійського морів, від Тихого до Індійського океанів. Пропонуємо вашій увазі кілька маловідомих сторінок із багатого на події життя Віталія Володимировича − з перших вуст.

 

Про тренерську ідею

− Після закінчення Київського спортінтернату, в 1970-му, Володимир Байсарович, Анатолій Опельбаум і Валерій Синюк запросили мене в «Торпедо». Я погодився, хоча, звичайно, клопоту зі мною у тренерів було чимало. Був таким собі вуличним хлопчиськом, який не любив дисципліну. Я вже почав виходити на заміну, коли мама вирішила… віддати мене в армію! Тож 1 листопада, в числі перших призовників, забрали на службу в авіацію. Спочатку в Сибір, потім − в Монголію. Проте більшість гравців «Торпедо-2» були тоді військовослужбовцями строкової служби, і тому я також незабаром повернувся додому.

 

А згодом, у 1977 році, вирішили створити команду майстрів без будь-якої участі армії. Відібрали, насамперед, усіх місцевих футболістів: мене, Кльоца, Курильчука, Чижа, Долиняка… Байсарович запросив і Мирона Маркевича зі Львова. Словом, кістяк було сформовано, всі готувалися їхати на весняні навчально-тренувальні збори до Закарпаття. Якраз визначали зарплати футболістам і тренерам. З усіма дійшли згоди, а мені сказали: «Ти − місцевий, тож можеш почекати!». А я саме виступав за колектив Луцького електроапаратного заводу, недавно одружився, син народився, й тому просто все покинути й вирушати в невідомість не захотів. «Мені не так гроші важливі, як соціальний статус!» − заявив я наставникам і залишився в Луцьку.

 

А тут якраз на приладобудівному заводі з’явилася вакансія тренера з футболу. Наважився піти на цю посаду й довести всім, що здатен самотужки вирішувати всі організаційні й фінансові питання без жодного обману! Тож 11 квітня 1977 року написав заяву про прийом на роботу, потім здобув першу вищу освіту. Зараз, озираючись назад, можу стверджувати: вісім років на тренерському містку «Приладу» були, мабуть, найкращими в моїй біографії.  

 

Про віру і звичаї

− Я шанобливо ставлюся до християнства, часто буваю в церкві, нерідко пропоную туди зайти всім футболістам… Хоча й маю свої особливі звички й традиції. Бог завжди допомагав мені на життєвій дорозі. Не можна відходити від реалій. Треба навчитися християнській смиренності. Не можна не враховувати того, що відбувається навкруги. Коли якась вища сила знаходить відгомін у внутрішньому стані, і в цю хвилину хочеться сказати саме це, то й треба так робити! Кажуть, що я надто відвертий… Та навпаки: інколи тримаю в собі те, що треба було б сказати на весь голос. І від цього − також страждання. Лицемірство − один із найстрашніших смертних гріхів. В мене не виходить натягати на власне обличчя маску іншої людини, не можу говорити те, що хоче почути хтось інший, діяти так, як мені не дозволяє віра та виховання.

 

Про команду-мрію

− «Волинь», що виграла першість УРСР у 1989-му, − це взірець для багатьох команд. Для мене особисто той успіх був черговим етапом утвердження як фахівця. Мирон Маркевич із Луцька вирішив перейти до Хмельницького «Поділля». Мене кликав із собою, а я все розмірковував, три місяці виконуючи обов’язки головного тренера «Торпедо». З одного боку, на знак солідарності з Мироном Богдановичем, я мав також піти, проте їхати до Хмельницького не хотілося. В облспорткомітеті ж мені сказали: «Або ви й далі працюватимете з «Торпедо», або взагалі не залишитеся у волинському спорті». Що було робити? Погодився. Тим більше, смак перемог уже відчув: на чолі «Приладу» вигравав турніри на призи «Робітничої газети», «Спортивної газети»!

 

Повернув Мозолюка, Філонюка, Федюкова, запросив Раденка, Лайзана, Зейберліньша… Колектив вимальовувався досить амбіційний, проте у 1988 році через низку обставин належного результату він не досяг. Плюс втратили Корпоная, який перейшов у «Металіст», Лужного, котрий транзитом через Львів перебрався у київське «Динамо»… Що ж, ми заручилися підтримкою профспілок, створили відомчо-територіальний госпрозрахунковий клуб «Волинь», перейнявши досвід дніпропетровського «Дніпра» і колег із Польщі − працювали майже цілодобово. За рік клуб, витративши 618 тисяч рублів, заробив 680 тисяч. І при цьому за кожну перемогу футболістам виплачувалися серйозні премії.

 

Наступного року ми не просто виграли українську зону всесоюзної другої ліги. Ми показали, як досягати успіху в умовах надважких змагань, в яких брали участь 27 команд. Усе вирішувалося в останніх двох турах, котрі ми, на щастя, проводили в рідних стінах. Зустрічі з одеситами та миколаївцями були дуже напруженими, але ніхто з футболістів у цей момент не підвів. Команда діяла, як один живий організм! То був приклад для багатьох поколінь. Майстерність − дуже важлива, але характер − на першому місці!

 

Про виявлення талантів

− Скільки мені треба часу, щоб визначити, чи вийде з того чи іншого хлопця класний футболіст? Буває по-різному, проте я майже ніколи не помиляюся. Наприклад, поряд з Анатолієм Тимощуком виступали не менш талановиті Володимир Гапон і Володимир Гащин. Але Толя виділявся − справжній скарб. Надзвичайно відповідальна і порядна людина, здатен приймати логічні рішення буквально за мить. І не тільки приймати − реалізовувати їх!

 

Уперше я Тимощука побачив зовсім юним хлопцем під час матчу між колективами фізкультури. Він на полі провів лише тайм. Худий такий, невисокий, але все правильно робить. Ніби то всі бігають, стараються, падають, а цей − як усі інші, але все «в музику», з великим бажанням. «Добре, − думаю − подивлюся, як він серед дорослих себе покаже…». А він і там − на видноті! І тоді я сказав: «Це буде серйозний футболіст!»

 

Таких історій у мене дуже багато. Побачив якось у ділі Марко Девича і за 5 хвилин вирішив: він потрібен «Волині». Виявилося, що вже не тільки нам, але й «Металісту» та збірній України. Ще один приклад − Слава Шевчук. Мій наступник у «Волині» не повірив у цього захисника. Тоді я хлопця забрав до себе в Хмельницький. Далі − в Запоріжжя. Запропонував тренеру Віктору Догадайлу спробувати його в збірній 15-річних, той взяв участь у кількох зустрічах, але чимось не підійшов… І все ж таки в підсумку Шевчук став гравцем національної команди, за яку провів вже два десятки матчів! Тому що він має в собі сильні вольові якості, бачення високої мети і велике бажання її досягти.

 

Про щит і хрест

− Є символи і традиції, які треба завжди підтримувати. Коли я дізнався, що древнім гербом Волині було зображення малинового щита з білим хрестом посередині, то спочатку здивувався, а потім − захопився. У мене на стіні висять два гобелени ручної роботи. На одному − герб Волині, на іншому − Луцький замок. Я їх як побачив, то одразу купив. Потім − ще емблему «Волині» роботи того ж майстра. Це − святині для кожного волинянина.

 

Я − корінний лучанин, тут жило багато поколінь моїх рідних! Тому і на емблемі клубу, і на футболках спортсменів є стилізоване зображення волинського герба для підкреслення нашої історії, відчуття патріотизму. Футболісти, журналісти, шахтарі, селяни, митці, представники влади повинні працювати так, щоб прославляти рідний край далеко за його межами. Я роблю саме так і мрію, щоб так трудився кожен.

 

На фото: Віталій Кварцяний у своєму службовому кабінеті, на стінах якого є чимало цікавих експонатів: від фотографій футбольних команд, які тренував, до афоризмів на зразок «Коли ти припинив боротьбу, то вже програв».

ffu.org.ua

Источник Sport.ua
Оцените материал
(1)
Сообщить об ошибке

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите

Настроить ленту
Настройте свою личную ленту новостей
Комментарии 1
Введите комментарий
Вы не авторизованы
Если вы хотите оставлять комментарии, пожалуйста, авторизуйтесь.
heavysergey
Патріот Волині!!!! Добавити немає чого