«Мемуари» подорожувальника

Приблизно два тижні тому мені, запеклому-футбольному вболівальнику, довелося переглядати всі свої плани, призупинити виконання обов'язків та вибачатися перед друзями, мовляв, даруйте, пікніки пікніками, а така можливість у мене буде не скоро. Справа в тім, що я все-таки вирішив поїхати у Донецьк, де на мене чекала «Донбас-Арена»...

Інтро

Власне, сам я — уродженець Вінницької області, тимчасово мешкаю в Києві, гризучи паралельно граніт науки. Згадую я свою малу Батьківщину недарма, адже цим хочу підкреслити, що не є прихильником ані Принаймні, за регіональними поглядами. А щодо інших моїх уже внутрішніх уподобань... Знаєте, я вчуся бути об'єктивним журналістом. А всі мої симпатії до рідної «Ниви», гадаю, мало кого цікавлять.

Загалом, я хочу розповісти про свою подорож детально, аби всі охочі зробили для себе певні висновки і відчули себе на місці вболівальника, який поїхав на найкращий стадіон Східної Європи.

За тиждень до гри, яка, нагадаю, відбулася у середу, 5 травня, на офіційному сайті «Динамо» була опублікована інформація про те, що всі бажаючі можуть записатися на поїздку в Донецьк, аби підтримати київське «Динамо». Ціна, як на мене, символічна: членам фан-клубу киян, а також студентам, дорога в обидві сторони та квиток на матч обходилися в 50 грн. Додайте до цього, що вам обіцяють безпеку організованого виїзду та комфортабельні автобуси. Ну а всім іншим бажаючим подорож обійшлася б в 250 грн., що, на мою думку, теж не є надмірною ціною з огляду на те, що домашні матчі в Лізі чемпіонів на найгірших місцях стадіону «Динамо» обходяться вболівальнику в 100 — 150 грн. Чи, краще сказати, обходилися.

Записавшись на поїздку разом із п'ятьма друзями і заплативши 50 грн., ми одразу одержали шість квитків на футбол: сектор 332, Рівень 6, Зона О, Ряд М, ціна — 15 українських грошових одиниць...

Простоявши зайву годину під стадіоном «Динамо», моя дружня компанія студентів тихо ввійшла в автобус останньою. Очікуючи побачити сорок два п'яні обличчя і тверезого водія, я був приємно здивований: на передніх сидіннях сиділи діти років 12, позаду — їхні батьки. Задня ж частина автобуса була переповнена молодими ультрас киян, які, втім, поводилися досить коректно. А тверезих водіїв, до того ж, було двоє.

На циферблаті було 23.00, і з годинним запізненням караван автобусів динамівської підтримки разом із охороною беркутівців вирушив у дорогу.

Навпроти нас сиділи четверо чоловіків і розмовляли щирою російською, яку розпізнати легко: «дзєлатсь», «дзінама», «па-а-а-стой». Чолов'яги виявилися досить приємними. Познайомились із ними за пляшкою смачного пива, і росіяни розповіли, що їдуть підтримати «Динамо», подивитися на «Донбас-Арену» і трішки позаздрити, що у них, у рідній Самарі, немає ні такого стадіону, ні такої команди.

Ну а розповіді про те, що екс-гравці команди «Крылья Совєтов» Гусін і Каряка є місцевими легендами, не могли не гріти душу українцеві. Хтось позаду викрикнув, що Каряка, мовляв, зрадник, адже змінив громадянство на російське. Але на це вже ніхто не звернув уваги, хоча...

Туалет і «слово офіцера»

Пам'ятаю, ще у фан-клубі «Динамо» нас попередили, що в Донецьк нас одразу по приїзді не пустять, а зупинимося ми в так званому відстійнику, де можна буде поїсти, попити, відпочити... І справді, за 60 км до адмінцентру Донбасу наші автобуси завернули десь в поле... Метрів 50 від дороги стояла якась невеличка будівля, праворуч — асфальтована ділянка для паркування автобусів. На годиннику була 11-а ранку і народ, що вивалив із автобусів, ринув у бік «хатки», яка виявилася кав'ярнею... Втім, вона була зачинена. Міліція Донецька, яка нас зустріла під відстійником, почала кудись дзвонити, і за півгодини під'їхав старенький «Москвич». З нього вийшла старенька продавчиня і на запитання: «Чому зачинена єдина кав'ярня серед цього поля, де змусили чекати до вечора киян», пані відповіла, що її ніхто навіть не попередив про приїзд майже півтори тисячі гостей зі столиці... Скажу відверто, я не розумію, як при організованій поїздці, де було все сплановано ще за тиждень до дня гри, коли я прийшов до фан-клубу, аби записатися на поїздку, люди не мали змоги елементарно купити мінеральної води... Кав'ярню пані таки відчинила, але виявилося, що запасів води, пива та їжі в неї вистачило всього чоловік на 40. Інші — мучилися від спраги та голоду. Зате їхали на «Донбас-Арену»... «Європа»...

Підійшовши до майора міліції із Донецька, чоловіка років 45 в брудних від пилу черевиках, пом'ятій формі та блискучій лисині, я поцікавився, до якої години ми будемо змушені сидіти серед поля, і чи можемо ми своїм ходом дістатися Донецька. Відповідь була наступною: «За хвилин 15 під'їдуть останні автобуси із вашого каравану — і ми направимо всіх вас до Донецька». — «Ви відповідаєте за свої слова»? — пролунало позаду. «Слово офіцера», — відповів майор. За годину ми зрозуміли, чого варте слово саме цього офіцера, коли довго стояли в черзі, аби піти до туалету — дерев'яної коробки позаду кав'ярні, де немає туалетного паперу і, тим паче, води, аби помити руки. Звичайної води, до речі, не було для нас і в кав'ярні, тому люди купували мінералку, аби хоча б помити руки. Втім, і та закінчилася дуже швидко...

Більш досвідчені вболівальники, які зустрічали в своєму житті таких от офіцерів, одразу по приїзді до відстійника поховали в сумки «динамівські» шарфи та футболки, аби не провокувати донеччан, і пішли до дороги, де самотужки зупиняли попутки та проїжджі автобуси, щоб доїхати в місто. Пізніше, коли охочих сидіти серед поля залишалося все менше, люди натовпами хотіли йти до дороги, але офіцер вдруге «дав слово», що відправить нас на автобусах у місто за годину, а своїм підопічним наказав охороняти шлях із відстійника до дороги... Тож декому із вболівальників довелося робити величезне коло полями, аби обійти міліціонерів і вийти за їхніми спинами. Спрага давалася взнаки. А купити попоїсти пощастило хіба що півтори сотні людей. З 11-ї ранку й до 16.00... І взагалі, навіщо було виїжджати ще у вівторок ввечері? Хто винен у стількох незручностях гостей? Хто ж вам відповість. Але я маю свою думку з цього приводу.

Утретє офіцер дав «своє слово» про від'їзд за годину до четвертої. Знаючи, що о 17.00 ми вже могли потрапити на стадіон (це вказано у квитку), майору довелося повірити, адже відтягувати вже не було куди. Ну а ці п'ять годин серед поля запам'ятаються мені надовго — хлопчаки почали ганяти у футбол, і один із них зламав руку. А три дівчини, що їхали зі мною в одній компанії, відверто сказали: «Про футбол ми думаємо найменше... Хочеться просто відпочити після дороги, попоїсти... До того ж, ти обіцяв, що ми погуляємо містом...» А далі була ключова фраза: «А на Євро-2012 теж так прийматимуть гостей?» — «Ні, європейців сприйматимуть за людей, а нас можна і серед поля тримати», — почувся коментар незнайомця, який випадково чув нашу розмову.

Нарешті, «Донбас-Арена»

Приїхавши до Донецька, я дізнався, що місцева міліція проводитиме репетицію Євро-2012. Ну а із 17.00 нас почали пускати до стадіону. На вході всіх обшукували охоронці: дівчат — жінка, а хлопців — «колега за статтю» (краще було б навпаки). Попередження про те, що запальнички проносити не можна, підштовхнули мене до спроби таки пронести її, що вдалося без особливих проблем. Утім, це не так суттєво. Зайшовши на територію гостьового приміщення біля свого ж сектора, кияни найперше побігли до туалетів. Причому, найчастіше вони туди йшли, аби помити руки. Пардон за деталі, але щоб ви відчули, наскільки «Донбас-Арена» є унікальною для нашої країни, зазначу, що навіть туалетний папір там найвищої якості. А люди, що працюють на обслуговуванні вболівальників, мило відповідають на всі запитання, що є величезною рідкістю. А тепер щодо міліції: одразу із початком матчу, донецькі ультрас влаштували на своєму секторі стовп помаранчевого вогню. А на початку другого тайму кияни дали знати про себе, запаливши з десяток файєрів. Перше, що спало на думку, чому ніхто не перешкоджає ні донеччанам, ні киянам влаштовувати вогняні шоу? На домашньому Євро такий вогонь сприйматиметься вболівальниками з Європи дуже навіть неоднозначно... А по-друге, хто взагалі допустив пронесення на стадіон файєрів? Мене, наприклад, обшукали так, що навіть довелося показувати, якого кольору в мене шкарпетки, чому ж тоді не помітили файєрів...

Наприкінці зустрічі дехто з киян почав проявляти риси вандалізму, ламаючи в гніві сидіння на арені. Зробити це було вкрай важко, адже Ахметов і компанія, споруджуючи стадіон, передбачили можливість такого «вболівання», і на «Донбас-Арені» було вмонтовано дуже гнучкі пластикові сидіння, які, відповідно, обійшлися власнику «Шахтаря» дорожче, ніж звичні сидіння. Чому й тут міліція не втрутилася? Можливо, вандалізм не набув масовості? А з іншого боку, якщо міліціонери на футболі скрізь однакові, то добре, що вони не втрутились — по спині кийками отримати не хочеться нікому. Але в світлі Євро мене це стурбувало.

Кучер — гумова баба?

Після гри в приміщенні під сектором гостей, де вмонтовані великі екрани, народ побачив повтор моменту, коли м'яч влучив у руку Кучеру, і натовп у кількасот чоловік почав вигукувати образливі речі в бік донеччан в цілому. Стюарди, що працювали на цьому матчі (люди в зелених маніжках, яких ви постійно бачите на екранах, що слідкують за порядком), одразу відреагували і почали підштовхувати місцевих, здається, беркутівців відповісти діями на ці слова і, не соромлячись, кричали, мовляв, «всіх наших сюди, зараз розберемось». Утім, обійшлося.

І ще одна ситуація, на яку я звернув увагу. В останньому матчі між «Шахтарем» і «Динамо» в Донецьку був епізод, коли Кучер упав нібито після удару в обличчя від Вукоєвича, і останній отримав червону картку. В наступному матчі, вже в Києві, в рамках чемпіонату, київські ультрас зустріли Сашка банером «Кучер — гумова баба». Ось і в цьому матчі, коли Кучера освистали спочатку після грубого фолу проти СаШо, а потім — коли донеччанин лежав на газоні після зіткнення, на його адресу дві тисячі киян в один голос скандували «Кучер — баба». Схоже, для киян Кучер є, в першу чергу, стратегічним ворогом, а не гравцем збірної, якого поважають всі. Я гадаю, що тут, в першу чергу, потрібно задуматися Кучеру, адже лише його так сприймають українські вболівальники, хоч і київські. Помітьте, жодному легіонеру не дістається від динамівців стільки, як Кучеру. Інша справа, що Кучер має грати у футбол, а потім вже думати про вигуки вболівальників «Динамо».

Хоча, я хотів би захистити Сашка. За великого бажання, кияни й серед гравців «Динамо» можуть знайти таких от «баб», що симулювали на полі. «Подвиг» колишнього «динамівця» Алієва в Лондоні пам'ятаєте? А Милевського зразка дворічної давнини? Я все-таки більш лояльно ставлюсь до таких речей і залишу в своїй голові місце для футбольних хитрощів. Їх використовують усі: від Джерарда до Мессі. Тим паче, «злочин» Кучера був одиничним. Тож закликаю до поваги до гравця національної збірної.

Повернення

Дорога в Київ виявилася важкою і проблемною через постійні поламки сусіднього автобуса. У нашому ж було тихо, як після фінального свистка. Тоді лише хтось із вболівальників спромігся вичавити із себе: «Газзаєв — пес». Його не підтримали — не було сил і бажання щось говорити. Того дня «Динамо» програло все. До речі, той факт, що Валерій Георгійович ніколи не підходить до вболівальників команди, аби подякувати їм, мені дуже не подобається. От і в останньому матчі сезону в Києві проти запоріжців Газзаєв одразу пішов до підтрибунного приміщення. У Донецьку ж він туди просто помчав. Хоча, гадаю, якби він підійшов до фан-сектора «Динамо», його б освистали...

Підбиваючи підсумки, хотів би сказати, що «Донбас-Арена» — це діамант, як полюбляють говорити про неї самі донеччани. Але на шляху до діаманту мені назавжди врізалось у пам'ять безкрає поле і «слово офіцера», спрага і дерев'яний туалет, де Європою, перепрошую, й не пахне.

Анатолій ВОЛКОВ, газета «Український футбол»