ДЮДЯ:«Улюблений вид - індивідуальна гонка»

Цього інтерв'ю могло й не бути, але допомогла наша журналістська солідарність. Мій колега, відомий журналіст Євген Карельський, лише йому відомими шляхами розшукав телефонні координати тренера Володимира Дюді Дмитра Чмирука. Телефоную Дмитру Архиповичу. Вітаю його та підопічного з перемогою в номінації Національного олімпійського комітету України «Найкращий спортсмен і тренер грудня». Дмитро Архипович жартує: «Після понад дев'ятсоткілометрової автомобільної подорожі з Білої Церкви до Криму відразу ж під гарячий душ. І лише тоді буду найкращим. А за привітання дякую». І тут наша «Спортивна» знову виявилася найпершою. «Ви, мабуть, хотіли поспілкуватися з Володимиром? Тож записуйте його мобільний номер. І через півгодини телефонуйте, бо він саме пішов з родиною вечеряти». Отак ми дісталися й до найкращого спортсмена грудня.

 Легких перемог на треку не буває

— Володимире, чи стало для тебе несподіванкою визнання найкращим спортсменом грудня?
— По дорозі до Криму мені зателефонували й повідомили цю приємну новину.  Хоч після успішних виступів на етапах Кубка світу все-таки відчував, що можу реально претендувати на це звання.

— Розкажи детальніше, як ти виступав на двох вдалих для тебе етапах Кубка світу?
— Індивідуальна гонка переслідування, як правило, проходить на стандартному  250-метровому велотреці, це — шістнадцять кіл. На етапі Кубка світу, який відбувся в Сіднеї, за вихід до фіналу я подолав чотирикілометрову дистанцію з результатом 4 хвилини 22,4 секунди. А ось у фіналі після фінішу навіть не подивився на результат, бо я наздогнав свого австралійського суперника. Це досвідчений спортсмен, який уже кілька сезонів вперто тримається серед еліти. На пекінському етапі кубкового турніру їхав в останньому півфінальному заїзді (це право здобув як переможець попереднього етапу) у парі з росіянином
Сєровим. Я розраховував на легку перемогу, але російський гонщик доклав чимало зусиль, щоб попсувати мені нерви. Путівку до фінального заїзду я виборов майже наприкінці дистанції. У фіналі моїм суперником був олімпійський чемпіон Віддчинз із Великої Британії. На жаль, поступився йому п'ятьма сотими. Хоч це лише мить в сучасному велоспорті, але цього виявилося достатньо для перемоги одного й поразки іншого. Прикро, що не було тоді поруч зі мною Дмитра Архиповича. Якби він тоді був на турнірі, то можна було б гарантувати мою перемогу. Адже важко змагатися без тренерської підтримки та поради. В окремих ситуаціях це відіграє неабияку роль.

— Можливо, на твій виступ вплинув авторитет досвідченого британця? Адже не щодня виходиш на старт проти олімпійського чемпіона.
— Навпаки, я дуже хотів позмагатися саме з ним. Адже сьогодні британський велогонщик  — найсильніший у світі. Хотів із ним позмагатися ще в Сіднеї. Однак тоді не вийшло. Тож в Пекіні перевірив свою готовність до нового олімпійського сезону із сильним суперником. Тепер знатиму на що він здатний.

— Мабуть, наша бідність заважає вітчизняним атлетам возити з собою не лише тренера, а й масажиста, лікаря, техніка, не кажучи вже про психолога...
— Дійсно, нашому виду не вистачає коштів. Адже велоспорт — не футбол. Хоч, як на мене, це не стільки наша бідність, а відсутність справжньої уваги до вітчизняного спорту керівників галузі та й політиків і чиновників різного рівня. Це ж нонсенс, коли тренер «вибиває» гроші на тренувальний процес, відрядження, зарплату, екіпіровку та інвентар. Він повинен лише тренувати й готувати спортсмена до відповідальних стартів.

 Олімпійську ліцензію обміняю на пекінське «золото»

— Ти вже встиг здобути олімпійську ліцензію. Тож можеш спокійно готуватися до головної спортивної події 2008 року...
— З олімпійською перепусткою до Пекіна-2008 у мене все гаразд. Навіть уже можу не брати участі в чемпіонаті світу, який відбудеться наступного березня в Манчестері. Однак я обов'язково поїду до Манчестера, щоб перевірити свою готовність напередодні олімпійського турніру.

— В яких видах велотрекової програми плануєш виступати на Олімпіаді в Пекіні?
— Мій улюблений вид — індивідуальна гонка переслідування. Від виступу на цій дистанції залежатиме моя подальша участь у командній гонці.

Все з'ясує індивідуальна гонка.

— Володю, скільки сьогодні реальних претендентів на олімпійське «золото» в Пекіні?
— Звичайно, є кілька сильних суперників,  які здатні позмагатися за призові місця. Серед них — іспанець Ескобар. Це своєрідний велогонщик. Буває, що в нього нічого не виходить, а інколи його просто важко втримати. Головне — на відповідальних стартах він може сконцентруватися і спрямувати всі свої зусилля на чемпіонський фініш. Чималі шанси є в німецького гонщика Бортко.  Він бере своїм досвідом. А найголовніший претендент на перемогу — британець Віддчинз. Неабиякі надії плекає на перемогу і росіянин Сєров, але я сумніваюся, що він продемонструє високий результат. Не треба скидати з рахунку й австралійських трековиків.

— Де зустрічатимеш Новий рік?
— Цього разу в Криму. І, мабуть, уперше за останні кілька років у колі сім'ї. Адже на тренувальний збір я приїхав разом із дружиною та синочком. Саме зараз розпаковуємо речі й обживаємо готельний номер.

— Як ти розпочинав свій шлях у велоспорті?
— Мені в дитинстві завжди бракувало велосипеда. Завжди хотілося кататися. Записався до велосипедної секції. Моїм першим тренером був Микола Володимирович Мудренок. У нього
був особливий підхід до дітей. Саме завдяки його тренерському таланту я й залишився у велосипедному спорті. Потім був спортивний ліцей. Тут мною почав опікуватися нинішній наставник Дмитро Архипович Чмирук. Мені завжди таланило на чудових людей. Саме вони допомогли мені успішно закінчити Університет фізичної культури і спорту.

— Чи пам'ятаєш свою першу нагороду?
— Мабуть, це було в Києві? Змагалися на спорткомплексі «Чайка». Тоді я вперше став переможцем у своїй віковій категорії.

Сергій Бубка — мій кумир не лише в спорті

— Яка твоя найзаповітніша мрія в спорті?
— Звичайно, не лише поїхати на Олімпійські ігри, а й привезти до Білої Церкви медаль найвищої проби. На попередній Олімпіаді в Афінах я навіть упродовж семи хвилин був олімпійським рекордсменом, але в підсумку серед призерів не втримався, опустившись аж на сьоме місце.

— Коли ми побачимо тебе в Києві?
— Не раніше 15-19 січня. Мабуть, тоді й вручать мені приз «Найкращого спортсмена грудня».  Дуже хотів би одержати цю нагороду саме з рук Сергія Бубки. Адже це мій кумир не лише в спорті, а й у повсякденному житті!

Микола МОТОРНИЙ, «Спортивна газета»