ОСТАПЧУК: «Кожну перемогу ділимо з тренером на двох»

- Останні передолімпійські дні ми проводимо в Алушті: клімат Південного берега Криму дещо схожий з пекінським – тут так само спекотно, – поділилася враженнями найкраща борчиня України за підсумками минулого року Юлія Остапчук. – А ось до зміни часового поясу звикатимемо вже безпосередньо в Китаї – поки що нічого особливого не вигадуємо, прокидаємося та лягаємо спати за звичним графіком.

- У Пекіні тобі вже доводилося виступати – минулого року на молодіжній першості світу...
- На початках призвичаїтися до середовища Китаю було надзвичайно складно – перші дні почувалася не найкраще. А потім звикла. Саме в Піднебесній чи не вперше побачила переповнені трибуни. І це на молодіжному чемпіонаті! Переконана, що під час Олімпіади там яблуку не буде де впасти. Тим паче, що китаянки мають не лише серйозні наміри змагатися за нагороди, а й усі підстави для цього – на останньому чемпіонаті світу в моїй ваговій категорії до 63 кг переможницею стала саме представниця Китаю. А взагалі, статистів на Іграх не буде: чого варті лишень казашки, канадки та американки! З чинною віце-чемпіонкою світу Оленою Шелигіною з Казахстану мені доводилося зустрічатися на килимі – у двох сутичках я перемогла, у двох зазнала поразки.

- Яке олімпійське завдання поставив тренер?
- Не тушуватися й показати все, на що здатна. Ну і, звичайно, привезти додому медаль. Чи не пригнічує мене така відповідальність? Ні, навпаки. У мене є мета, прагнення, давні мрії і можливість втілити це у реальність. Так що настрій бойовий! Я – максималіст, але радітиму будь-якій олімпійській медалі. Навіть «бронза» – це величезний успіх.

- Хто з суперниць тобі найбільше імпонує?
- Щоб віднайти кумира, далеко ходити не потрібно. У мене зразок для наслідування – олімпійська чемпіонка Ірина Мерлені. Мені страшенно подобається, що вона вміє повністю віддаватися своїй роботі й водночас улюбленій справі, незважаючи ні на що. Імпонує мені й Світлана Лазарева – дуже технічна борчиня, яка зуміла повернутися в спорт після народження дитини і знову показує класну боротьбу.

- Конкуренція за місце до олімпійської збірної була жорсткою. Ти вірила, що саме тобі доручать представляти країну на Олімпіаді?
- У мене було стільки бажання потрапити на Олімпіаду! Мабуть, тому все склалося саме так. Але якщо б навіть рік тому мені хтось сказав, що до Пекіна поїду саме я – ні за що б не повірила! Подумала б, що наді мною просто знущаються. Думки про Ігри почали закрадатися після чемпіонату України, коли я перемогла таку титуловану візаві, як Оксана Шалікова, та інших. Остаточний склад команди тренери назвали не так давно – після завершення чемпіонату Європи серед молоді. Я там перемогла, але все одно тривалий час не могла усвідомити, що стану олімпійцем.

- У кожного борця є улюблений прийом. А що ти найбільше полюбляєш?
- Прохід в ноги. У багатьох вирішальних сутичках саме цей прийом приносив мені перемогу. Загалом я люблю екстремальні умови: чим важча сутичка і чим менше шансів на перемогу, тим краще борюся. Для прикладу, на контрольному тренуванні я поступилася Шаліковій, а на змаганнях, де багато в чому вирішувалася доля олімпійської путівки, перемогла її. Перед тим, як вийти на килим, я прокручую в голові можливий перебіг сутички, уявляю, що робитиму з суперницею.

- У боротьбу ти прийшла слідом за молодшим братом...
- У нас борцівська сім’я – такі традиції почалися від батька. Хоча на початках, коли стала захоплюватися боротьбою, батьки були проти – боротьба, вважали вони, хороша школа загартовування характеру для сина, але ніяк не для доньки. Але коли прийшов успіх, їм нічого не залишилося, як підтримувати мене. Тепер тато з мамою стежать за моїми виступами і страшенно радіють кожній медалі. А найбільшим радником, звичайно, після тренера, є молодший брат. Ми разом навчаємося у Львівському училищі фізичної культури – я на третьому курсі, а він перейшов до одинадцятого класу. Він і хвалить, і вказує на технічні огріхи...

- У Пекін візьмеш із собою талісман?
- А в мене його немає. Щоправда, на збори беру з собою багато м’яких іграшок, але оберегами їх не вважаю. Сподіваюся на власні сили. А також на підтримку тренера. Це велике щастя, що Андрій Пістун їде з нами на Ігри. У світі спорту ніхто не розуміє тебе так, як тренер – і на поєдинок налаштує, і на помилки вкаже, і заспокоїть, коли потрібно. Боротися без тренера надзвичайно важко. І некомфортно. Я це відчула на власній шкурі. Він – наставник, психолог і найкращий друг. Кожна перемога – це завжди на двох.

Олена САДОВНИК

Високий Замок