УСИК: «Не пил пиво с алкоголиками, а повторял за чемпионом»

- Олександре, вас називали “боксером-ігровиком”. Як ви гадаєте, чому?
- В любительському боксі я боксував доволі м’яко, ніби граючись. Чи довелося мені змінювати стиль, коли я перейшов у професіонали?

Як у перший же день сказав мій тренер, переробляти ми нічого не будемо, лише додавати: “Тобі все вдається, у любителях рівних тобі не було. Тож відмовлятися від того, що приносить тобі перемогу, – повна дурість”. До того, що у мене було, ми додали... спокою. У любительському боксі потрібно було поспішати, щоб за три раунди здійснити усе задумане.

Тепер же, судячи з десятираундових спарингів, у роботу на повну силу я втягуюсь лише до п’ятого раунду.

- А в житті ви гравець?
- Мій азарт не виходить за межі спорту. Карти і казино мені не цікаві в принципі. Адже хто завжди перемагає у таких закладах? Саме казино! Життя також не вважаю грою. Для себе я зробив таке визначення: “Бокс — це моє життя. А сім’я — заради кого я живу”. Чи часто мені в житті доводиться чудити? Так, дивацтва — невід’ємна частка мого життя. Ось у 2009-му ми поверталися з Мілана з чемпіонату світу. Мені необхідно було вийти у зал А, але я “ненароком” завернув у В — не міг відмовити дружині, яка просила привезти блиски, парфуми і крем. І ось мандрую я спокійно у дьюті-фрі і десь на задньому фоні чую: “Шановний пане Усику, на вас уже зачекалися у літаку”. Коли усвідомив, що це викликають саме мене, диктор устиг повторити повідомлення ще кілька разів. Вбігаю я у літак, а пасажири вітають мене оплесками.

У Лондоні-2012 у мене була одна мета — завоювати олімпійське “золото”. До цього я підійшов вкрай серйозно. Але усім запам’яталося інше — як я чудив, танцюючи у рингу гопак. Це був крик душі і вершина радості. А потім мене оточили люди, які просили автограф і сфотографуватися.

Підписував я листівки і дивувався: “Як же вас багато”. Як виявилося пізніше, це був лише початок. Тепер уболівальників стало ще більше. Я не можу вийти і погуляти вулицями без кепки і темних окулярів. Та навіть у такому “прикиді” все одно хтось впізнає і зупинить. Це втомлює. Але я навчився ставитися до своєї популярності розсудливо: Всевишній дав мені шанс стати чемпіоном і, скориставшись ним, я став відомим, тож тепер мушу з терпінням ставитися до тих, хто мене оточує. Я нікому не відмовляю. Єдине, нетверезим і надто зухвалим намагаюсь ввічливо пояснити, що так не робиться. Чи, бува, не відправив якогось нахабу у нокдаун? Ні, навіщо ж влаштовувати бійку? Можливо, у нього якісь проблеми...

- У Львові до вас ставляться як до “свого”: ви певний час тренувалися у цьому місті і навіть стали тут аспірантом. А чи пам’ятаєте свій перший візит до Львова?
- Уперше я приїхав до Львова у 2003-му на Спартакіаду школярів. Ми жили у готелі біля пивзаводу. Мій тренер, який спілкується російською, зайшов там до якогось ресторану, але йому нічого не продали. Це був перший і останній подібний випадок у вашому місті. Скільки у подальшому не приїздив до Львова, до мене ставилися завжди приязно. Тож коли Дмитро Сосновський запросив мене тренуватися у Львові, я погодився, не роздумуючи. Не можу сказати, що став хоч трішечки львів’янином. Відчуваю себе українцем, для якого поняття “країна” та “держава” – не порожній звук. Це прийшло від батька і від матері.

- Ви зізналися, що своїм досягненням не в останню чергу завдячуєте дворазовому олімпійському чемпіону Василю Ломаченку. Після завершення любительської кар’єри продовжуєте спілкуватися?
- З Васею ми знайомі дуже давно, а тісно стали спілкуватися з 2008-го, коли я почав працювати з його батьком. Анатолій Миколайович — грамотний психолог. Я ніколи не відчував, що син для нього — це все, а наша співпраця — щось другорядне. Він по-батьківськи піклувався про мене, приділяючи справді багато часу. З Васею ми виконували одну й ту ж роботу — без криків, на характері. Вася якось сказав мені: “Якщо я виконаю весь той обсяг роботи, що наказав тренер, я стану чемпіоном”. Я запам’ятав це. Тому всі навантаження (а це були чималі обсяги), які пропонував мені тренер, витримував без жодних стогонів і нарікань.

Я прийняв ці правила гри: якщо виконаю всю роботу, також стану чемпіоном. На Олімпіаді в Пекіні я спостерігав за Василем, коли він завоював своє перше олімпійське “золото”: за тим, як феєрично він це зробив — вийшов і зніс суперника, потім на його радість. І мені захотілося також стати таким крутим: виходити в ринг, і щоб у суддів не залишалося найменших сумнівів. Тому я виконував усе те, що, мені казали, неможливо виконати, не зірвавши здоров’я: я біг слідом за Васею, плив навіть у негоду, намагаючись не дуже відставати. І все робив так, як він.

Мені дорікали: ти лише тінь, ти все повторюєш. Але я повторював за чемпіоном, а не пив пиво разом з алкоголіком. Ми все життя повинні вчитися — у тих, хто досягнув, став у чомусь найкращим. З роками дружба з Васею стала ще міцнішою: ми приїздимо один до одного на поєдинки, гостюємо один в одного удома, а коли не вдається зустрітися, подовгу спілкуємося телефоном. Цей хлопець став мені братом.

Високий замок