Роберто МОРАЛЕС:«Неплохо, если Шевченко будет лицом сборной»

У п'ятницю, 29 січня, гостем редакції Sport.ua став відомий коментатор Роберто Моралес. Він оцінив шанси збірної України на Євро-2016, розповів про службу в армії, про те, як він там слідкує за футболом та багато іншого.

 

— Читач: «Велика повага і шана Вам за те, що пішли захищати нашу країну на Схід. Хочеться скорішого повернення Вас до коментаторського цеху»...

— Якщо нічого не затягнеться, то в липні має бути «дембель». А там подивимося. Максимум переслужують місяць-два. Не чув, щоб більше переслужували. Та й думаю, що це більше стосуватиметься четвертої хвилі, людей, яких у лютому-березні мають демобілізовувати. Я думаю, що вони, очевидно, переслужать. Сьома хвиля - перехід до того, щоб взяти більше контрактників, цей процес запущений. Але на початку ніщо не йде швидко, ніщо не відбувається у запланований термін. Це все одно, що робити ремонт. Хто робив ремонт у квартирі, той знає, що він завжди буде довший.

 

— Скільки у Вас триватиме відпустка?

— 15-го числа я повертаюся в частину.

 

— Як Ви вирішили піти до армії?

— Рішення було прийняте позаминулого року. Навіть не рішення, ми не говоримо про намагання піти. Спочатку були думки піти самому, потім друге питання, на яке мене наводили деякі знайомі: «А що ти вмієш як військовий?». Нічого, я ж не служив, у мене не було строкової служби, у мене тоді був паспорт іншої країни — Чилі. Повістка прийшла в кінці позаминулого року. На початку минулого року я пройшов медичну комісію, здоровий. До речі, справді здоровий. Більшість проходили комісію так, що їх не дивилися, а мене більшість лікарів дивилися. Сказали: «Сиди, чекай». Сидів, чекав, вже майже й забув про це, а влітку мене викликали, без комісії — пішов.

 

— Краще, ніж Ви очікували, чи гірше?

— Я скептик, тому для мене майже завжди буде краще, ніж очікував. Найгіршою була «учебка». Коли потрапили в «учебку», це була Полтава, ми жили за містом в наметовому містечку, там ще нас чомусь вчили, смуга перешкод була. А потім, у самій Полтаві, ми нічого не робили, аномальна спека, ти сидиш в аудиторії, взагалі нічого не робиш або дивишся якесь кіно, інколи — взагалі любительської якості. Дуже людей пригнічує очікування незрозуміло чого, шикування заради шикування. Це не є добре чи правильно. Люди, які потрапляють, від того теж трохи дуріють. Мобілізовані — дорослі люди. Спробувати ставитися до них, як до строковиків, не вийде.

Коли вже в частину потрапив — все стало зрозуміліше. Є багато нюансів, є багато армійських нюансів, цього вистачає. Але в цілому нічого надзвичайно складного, нічого екстраординарного там немає. Просто ти бачиш, що робити, і робиш. Не все подобається. Але люди здатні й під себе змінювати ситуацію. Як би там не було, жити можна. В полі можна жити. Мене часто питають: «Як морози?». Морози навіть в наметі не так страшні, як бруд. От коли бруд і в тебе ноги йдуть на сантиметрів двадцять під шар незрозуміло чого: по-перше — неприємно, по-друге — взагалі пригнічує. Ти ходиш, носиш на ногах кілька кілограмів. Повністю позбутися цього неможливо, і це тобі на голову тисне. А морози — не найгірше, що є.

 

— Де знаходиться Ваша частина? Які Ваші обов'язки?

— Про місцезнаходження частини говорити не буду. Думаю, що це зайве. На Сході знаходиться. Щодо обов'язків — зенітно-ракетні війська, радіолокаційні станції. Завдання цих військ: слідкувати за небом, дивитися, щоб не було ворога. Постійно йде навчання, майже кожного дня. Безпілотники ще є — це те, за чим теж слідкуємо. Якщо потрібно, то вживаються певні заходи. До цього звикаєш, воно стає абсолютно буденним. Екстраскладної техніки у нас немає. Трошки чомусь ти навчився. Не факт, що воно тобі в житті знадобиться, але чомусь ти навчився.

Умови армійські, похідні. Коли холодно, то найголовніша проблема — помитися, помити руки. Нормальна ж людина слідкує за собою. В принципі за рахунок вологих серветок теж можна. Баня з вологих серветок теж існує, але це вже екстрений варіант. З цим є проблема. Вона частково вирішується за рахунок того, що нас відпускають в місто, їдемо в сауну. Фінська сауна — це прекрасно, можна помитися, попрати.

 

— Раз на тиждень відпускають?

— Так. Дехто навіть того не прагне, є й такі люди. (Сміється)

 

— Не страшно було їхати? Не хотілося відкупитися від цієї повістки?

— Ідеї відкупитися взагалі не було, я погано ставлюся до хабарів. Хоча я розумів, що ментально я людина не армійська 100%, але думок таких не було. Були веселі історії, які я знав. Наприклад, з попередньої роботи моєї дружини, коли навіть начальство відкупало людей, бо вони їм потрібні для роботи, давали хабар, попався ще на якомусь хабарі — і тих людей забрали. Ну ти відкупився — і що? Ти благодійником став? Ти комусь подарував гроші. Я цього не сприймаю.

Щодо страху. Є люди, в яких ризику значно більше, ніж у мене. Можливо, варто їх запитати. Але з усіх розмов, які йдуть серед військових, і сприйняття у кожного своє. Для мене найважчі моменти були — коли ми приїхали на нове місце, поле, йде дощ, пронизливий холод, і ти не знаєш, що робити. Сіре небо, сірі дні, чорна ніч — і в тебе настрій падає. Найважчий момент — пристосуватися до цього. Потім все ж таки табір розбили, все зробили, але спочатку... Це пригнічує набагато більше, ніж розуміння якось небезпеки. Я думаю, що у кожного є свої моменти. Не обов'язково пряма небезпека буде тебе сильно пригнічувати. Від чого у людей починає трошки підривати дах? Не обов'язково від небезпеки чи умов. Мобілізовані — люди дорослі, сформовані, які звикли жити за своїм розпорядком. Більшість з них — чоловіки, які у себе вдома є головними. А ось тепер вони зібрані на тісній території, вони змушені жити без особистого простору, за, по-перше, не зовсім своїми законами. По-друге, дуже багато людей зі своїм его. Це нормально, але інколи це призводить до того, що люди починають нервувати на порожньому місці. Просто так вже виникає нервова ситуація. І це теж одні з труднощів, цього не оминути. Мобілізовані — люди зі своїм баченням, які висмикнуті зі свого звичного середовища. Це теж проблема. Проблема, яка є, яку важко вирішити.

 

— Були моменти безпосередньої небезпеки, коли відчули, що справді війна?

— Згадати якийсь один яскравий момент не можу. Якщо є частина, вона охороняється, якщо щось десь трапляється — це напружує. Немає одного яскравого спогаду. У військових справах все більш-менш буденно. Думаю, коли вже повністю повернусь із армії, буде більше вражень. Тоді, можливо, трошки більше розповім.

 

— Як сприймають вас місцеві жителі? Насправді відбувається так, як показують по телевізору мирній Україні? Насправді сприйняття Сходу таке?

— Коли військових десь багато, то прямо у вічі їм не скаже ніхто. Він військовий, по-перше. Але певний скепсис, негатив інколи помітний. Підходила одна тітонька, вона о 10-й годині ранку вже напідпитку. Вона розказувала, що ми її вбиваємо, що вона ненавидить Обаму. Мабуть, тому, що він дуже чорний, страшний. (Сміється) Трапляються такі моменти. Але є й люди, які нормально сприймають. Середньостатистичні настрої місцевого населення важко вирахувати, бо ти ж не спілкуєшся з ними. Ти виходиш в місто, зайшов в магазин, перукарню. Добре, коли поїхав у сауну помитися. Але ти ж не розмовляєш. Тому про настрої, думаю, більше знають ті ж журналісти, які із ними спілкуються. Є різні настрої. Врешті-решт, українські прапори висять, ніхто їх не псує. Величезний білборд «Правого сектору» висить, із ним теж все нормально, що показово.

 

— Біля нього не ходять військові?

— Ні, ніхто взагалі не ходить. Він стоїть майже в кінці міста, там не ті місця, де постійно знаходиться міліція. Не знаю, поважають чи бояться, але факт є.

 

— Сприйняття війни змінилося, коли Ви все побачили зсередини? І чи скоро це закінчиться?

— Люди можуть служити разом, бачити одне й те саме, але все одно робити абсолютно різні висновки. Це нормально, тому що всі ми різні, зі своїм баченням. Я сто років не дивився телевізор, окрім мультфільмів і спортивних трансляцій. Тут ми живемо в одній кімнаті, стоїть телевізор, він постійно працює. Здуріти можна, якщо дивитися телевізор, а найголовніше — якщо йому вірити, якщо не мати критичного мислення. Чомусь навіть нині, у сучасному медійному світі, є стільки джерел інформації, але багато людей все одно не мають критичного мислення. Вони все одно усі шукають якесь джерело, якому можна вірити. А треба пам'ятати, як казав Мюллер у «Сімнадцять миттєвостей весни»: «Верить нельзя никому. Мне — можно». (Сміється)

 

— Ви говорили про те, що Ваші товариші знають, що ви коментатор. Просять розповісти щось?

— Трохи розповідав. Багато любителів футболу немає, але дехто...

 

— Хтось упізнавав?

— Було таке, що впізнавали. Дехто не впізнавав, але дізнавалися, хто я за професією, підходили, щось розпитували. А так, щоб масово у нас були любителі футболу, фанати, то ні. Один затятий фан полтавської «Ворскли» був в «учебці», це зрозуміло. І ще трохи людей, які цікавляться футболом, зустрічав. Не масово, і не суперфанів.

 

— В футбол граєте?

— Ні, це можна робити в більш пристосованому місці. Ми зараз в полі. А якщо бруд, морози, сніги, то там жодні варіанти футболу, окрім настільного, не проходять. А настільного у нас просто немає.

 

— Як відпустили з роботи?

— Дуже просто. Я отримав виклик в військкомат, прийшов, мені сказали: «Забираємо». Там же не так багато часу дається. У мене взагалі була написана заява на відпустку, я мав йти у відпустку. Замість відпустки я пішов в армію. Просто прийшов, приніс папірець.  Коли дізналися, дзвонили, питали: «Як ти? Що ти?». Я відповідав: «Йду». Ось і все. Все відбулось досить швидко. Мабуть, тому просто. Декілька днів ще на озвучки походив - і все. Зібрався і пішов. Зараз приїздив на роботу, ми поспілкувалися з колегами.

 

— Був графік матчів, які Ви повинні були коментувати після відпустки?

— Ні, графік робиться на тиждень вперед, не більше, тому що все збивається, все змінюється. Глобальні робляться під чемпіонати світу, на місяць все вперед розписується.

 

— Чому припинив своє існування телеканал «Мегаспорт» і розпався Ваш дует з Цигаником? Чи не надходили пропозиції на спільну діяльність із Цигаником на «2+2»? Які зараз у вас стосунки?

— Ми у відмінних стосунках, товаришуємо. Хоча дуже рідко бачимося, так вже трапилося. Але інколи зустрічаємося, і сьогодні зустрінемося.

«Мегаспорт» — був проект дуже симпатичний, але від самого початку не було стратегічного плану його розвитку. Потім він увійшов до холдингу «Інтера». Там офіційно він був начебто потрібен, але реально — нікому не був потрібен. Тому він просто зник. Це ще раз доводить: скільки б не було хороших ідей чи хороших людей, фахівців — все одно план розвитку повинен бути, має бути бачення того, що ти хочеш із цим зробити. Якщо цього немає у власників, то нічого з цього далі не вийде. Це був дуже цікавий досвід.

Колись мова про роботу на «2+2» йшла, але не не вийшло, так трапилось.

 

— Це було ще до Вашої співпраці з каналами «Футбол»?

— З осені 2010 року я працював як фрілансер з каналами «Футбол». Як штатний працівник я там приблизно з березня 2014 року. Пропозиція і розмова ця була, коли я співпрацював із каналами «Футбол», але ще не був штатним працівником. Люди, мабуть, уявляють, що «2+2» і медіахолдинг «Україна» — вороги, які сичать один на одного... Ні, все нормально. Якщо є якась конкуренція у людей, які займаються стратегічним керуванням, якісь образи, то все одно вони спілкуються, працюють. З тими ж трансляціями, я думаю, вони знаходять достатньо порозуміння.

 

— Щодо пулу вони знайдуть порозуміння, як Вам здається?

— Я думаю, що так, знайдуть. Не ті часи фінансові, щоб переманювати клуби, балувати їх грошима. Тим паче грошима, на які вони, якщо чесно, не заслуговують. Знайдуть порозуміння. Люди, які знали одне одного раніше, спілкуються нормально, незважаючи на те, що працюють в різних холдингах. Може, хтось не знає одне одного. Але не сичать, не ричать один на одного точно.

 

— Розкажіть історію створення «Європейського вікенду». Чи повернеться він у найближчому майбутньому?

— Я не можу пророкувати, але скажу те, що точно знаю. Якщо не буде якогось форс-мажору, то має повернутися проект. Форс-мажор не залежатиме від каналу. Стосовно каналу, ми говорили із Олександром Денисовим і до того знали, що проект повернеться, коли я повернусь. Треба відслужити. І ось нещодавно ми зустрілися, поговорили, він сказав: «Все буде так, як було. Повертайся». Я не можу сказати точно, коли повернуся, але повернусь — і будемо це робити.

 

— Тобто з іншим ведучим не можна уявити собі проект?

— Чому? По-перше, він існував. Звідки він з'явився? Цей проект напрошувався сам по собі. Якщо у тебе є права на трансляцію низки чемпіонатів (тоді їх було більше), то це треба робити. Починав цей проект Вітя Вацко. Був сталий дует Вацка із Шаховим. Потім Юрій Розанов працював із цим проектом, він вже проводив певну ротацію гостей, вони вели цей проект. Звичайно, там було достатньо їхніх напрацювань. І вже потім я почав працювати із цим проектом. Сказати, що він суттєво змінився, не можна. Звичайно, кожен під своє бачення переробляє трохи. Наприклад, більшу ротацію гостей вирішив зробити, це нове. А якісь дрібні зміни (рубрики і т.п.) я не враховую. Це розвиток і зміни, які повинні бути в будь-якому проекті, в будь-якій програмі. Вона не може існувати два сезони поспіль в одному й тому самому вигляді. Проект, я сподіваюсь, повернеться. З'являться нові моменти, ідеї теж з'являються, часу про щось подумати вистачає.

 

— Ви думаєте про футбол у вільний час?

— Про футбол я читаю. Я повернувся в роки свого дитинства, Радянський Союз, «Советский спорт», коли ти тільки читаєш, мало бачиш, іноземні чемпіонати взагалі не транслюються. Я читаю тільки в Інтернеті. На щастя, це не «Советский спорт». Набагато більше цікавих і різноманітних джерел. Читаєш про футбол, бо подивитися футбол мінімальна можливість. Ліга чемпіонів, інколи чемпіонат України. Надпотужного Інтернету немає, щоб подивитися онлайн-трансляцію.

 

— Подивилися якісь матчі Ліги чемпіонів?

— Звичайно. Більшу частину матчів наших команд я подивився. Якщо ти не зайнятий, не в наряді, то маєш можливість подивитися. Коли ти в дорозі, то ніде той телевізор не поставиш, завантажений з речами. А так, дивилися.

 

— Матчі плей-оф Євро-2016 дивилися, Україна — Словенія?

— Україна — Словенія дивився.

 

— Які шанси нашої збірної на вихід із групи на фінальній частині Євро?

— Можна спробувати виходити. Ми не команда, яка зобов'язана виходити. Бо є поляки, вони не гірші за нас за силою. А в якій формі будемо ми? В якій формі будуть поляки, північні ірландці? Я думаю, що зараз про це говорити, не бачачи команд, несерйозно. Є у нас багато експертів у чому завгодно, політологів, військових експертів, які на порожньому місці можуть давати прогнози, вони всі про все знають. Я не настільки сильний експерт. (Сміється)

 

— Як ви ставитеся до того, що Андрій Шевченко може з'явитися у збірній України? Потрібен Шевченко-тренер, який пройшов стажування у «Челсі», «Мілані», отримав диплом PRO, легендарний український футболіст?

— Які функції тренера будуть на нього покладені? У будь-якому тренерському штабі є люди, які можуть просто підходити до футболістів, казати, здавалося б, банальні речі, але через повагу до них, через їхній авторитет це все-таки щось дає. Є люди, які представницькі функції виконують, обличчя збірної, врешті-решт. В такому сенсі я бачу Андрія Шевченка. Шевченка-тренера ми не знаємо. Це тренер чи просто людина, яка була на тренерських курсах? Я не знаю Шевченка-тренера, подивимося. Треба розуміти, які в нього будуть функції. Кажуть: «Буде Шевченко». Добре, а ким буде? Тренер — це дуже узагальнено. Є тренер, є межа його відповідальності. Ми нічого сьогодні не знаємо: які функції будуть на нього покладені, що він там буде робити. Навіть якщо він буде, як-то кажуть, банально «світити обличчям», то в принципі це непогано. Головне — щоб людина чітко знала, що вона буде робити і щоб у неї до того були здібності. Хороший футболіст — не обов'язково хороший тренер. Ми знаємо багато таких прикладів. Шевченка, наприклад, я не уявляю собі спікером.

 

— У нас і нинішній головний тренер збірної України — не величезний спікер, чесно кажучи...

— Що ж робити? (Сміється). Треба із цим якось налагоджувати справи. Подивимося. Я спокійно сприймаю Шевченка в збірній.

 

— У нас якесь нечітке завдання. Спочатку Михайло Фоменко говорив виграти чемпіонат, а потім сказав: «Та що ви, люди, я шуткую! Який чемпіонат? Давайте якось зберемося з силами і з групи вийдемо». Чи потрібно так говорити, тим паче ЗМІ?

— Давайте говорити чесно, ми не можемо виграти чемпіонат.

 

— Але ж задачі треба ставити, мотивувати. Чи це не мотивує?

— А чим просте завдання вийти з підгрупи? Непросте. А далі буде, що буде. Думаю, нормально, коли люди знають межу наших можливостей. Казав би Фоменко, що ми все виграємо, сказав би раз, два, три — це був би мем потім. І коли б ми не виграли чемпіонат Європи — йому б це згадали. На кожному паркані було б написано: «Де наше Євро?».

 

— За кого будете вболівати на Євро? Є команда, яка повинна виграти Євро? Іспанці втретє поспіль переможуть?

— Не знаю, щось я не дуже вірю в Іспанію, незважаючи ні на що. Там прекрасні футболісти, але... Треба вчасно зупинитися, це щодо наставника, прекрасного тренера. Але я думаю, що йому, пропрацювавши і здобувши достатньо, треба було б піти.

 

— Дель Боске ніби заявив, що після Євро вже все...

— Чекали після чемпіонату світу. Тепер будемо чекати після Євро. Дуже хороша, сильна команда у іспанців. Щодо інших, кому хотілося б зичити успіху там — португальцям. Чому? Мені трохи шкода Кріштіану Роналду. Хочеться, щоб він чогось досяг, хоча б фіналу. У нього, щоправда, був фінал Євро, але це було дуже давно, він був ще маленький, тоді його сприймали спокійніше. Зараз він чомусь багатьох дратує. Я спокійно ставлюся. Я не намагаюся копіювати його зачіску, але водночас те, що людина слідкує за своїм зовнішнім виглядом — мене не дратує. А як футболіст він дуже сильний гравець, тому хотілося б, щоб він чогось досяг. А він же не може сам. За складом у збірній Португалії дуже різні персонажі підібрані. Вони – середня за силою команда, але, може, вдасться їм саме на цьому чемпіонаті щось продемонструвати. Дуже важко уявити собі французів, незважаючи ні на що.

 

— Ярмоленко чи Коноплянка? Хто в чому кращий?

— Звичайно ж, фізично Ярмоленко — це не просто статура, у нього більше витривалості. У Коноплянки час від часу траплялося, що, коли навантаження дві гри на тиждень, то там помітно, що людині десь просто бракує цієї сили. Це природна внутрішня сила. У Ярмоленка не тільки рама більша, людина просто фізично витриваліша. Плюс у Ярмоленка є прекрасний досвід гри не тільки на нинішній позиції, він же колись центрфорвардом, це якийсь плюс. А у Коноплянки є швидкість, у нього дуже хороша швидкість, за максимальними вимірами. А для України це взагалі фантастика. Назвіть мені ще одного українця з такою швидкістю, до того ж ще і з технікою. Як-то кажуть, і розумний, і красивий. Я не можу оцінити, хто з них потрібніший. Якщо ти розумієш, навіщо береш Коноплянку (а я думаю, що ті ж іспанці знали, навіщо беруть), то це хірургічний інструмент. Спеціалізований, але дуже потрібний. Ярмоленко — інструмент більш універсальний.

 

— Вдалося подивитися кілька матчів «Севільї», Коноплянку?

— Коноплянку, на жаль, не бачив. Була можливість у Полтаві подивитися матч Суперкубку «Барселона» — «Севілья», але там у телевізорі було настільки розмите зображення, що воно мене страшенно дратувало, тому я подивився лише 15 хвилин. Хоча з іншого боку я розумію, що раніше ми майже в такій якості дивилися весь футбол. Може, в трошки кращій. Але дуже дратувало, я не витримав. Крупний план ще бачиш, повтори також, а от загальний план... Незрозуміло — комахи там літають чи футболісти бігають. Такі ми зараз розбещені якісними трансляціями, картинкою. Я подивився хвилин 15 телевізор, а потім пішов і увімкнув собі текстову онлайн-трансляцію.

 

— Чого зараз не вистачає Коноплянці? Можливо, фізичної витривалості? У нього завжди була зимова пауза, він чудово відпочивав...

— По-перше, дуже великі зміни і в самому клубі відбулися. Команда стрибнула дуже-дуже високо, вона два сезони видавала на максимумі. Психологічна, моральна втома у гравців є, цей спад очікуваний. В такий момент потрапити до клубу — начебто певний плюс, бо не будуть казати, що через одного Женю справи пішли не так. Всі розуміють, що там проблем багато. А з іншого боку — ти потрапляєш в не найпростіший момент. З того, що я читаю в іспанців, в нього там вірять. Немає розпачу, все буде.

 

— Одразу в нього не було адаптації. Потім матч з «Реалом», коли Коноплянку піднесли до небес. Зараз мало грає...

— Це і його особиста акліматизація до чемпіонату, і, звичайно ж, просто перехід. Чемпіонат України абсолютно ні в чому не можна рівняти з Прімерою. Такі моменти будуть у будь-якої людини, яка переходить з нашої Прем'єр-ліги до провідних чемпіонатів. Від цих проблем — у когось більших, у когось менших — нікуди не подітися. Згадайте, як Мхітарян переходив. Його дуже хотіли, а як важко йшло... Тепер все добре.

 

Продовження інтерв'ю читайтет тут.