Олекса БУТЧАК: «Є таке явище, яке називається Сім’я Урагану»

«Мій фах – футзал» – це рубрика про тих людей, які залишаються поза увагою уболівальників, але від яких перебіг і розвиток гри залежить не менше, ніж від гравців і тренерів. Сьогоднішній гість – клубний фотограф «Урагану» Олекса Бутчак.

- Як Ви загалом почали фотографувати?
- Я прийшов в редакцію газети, запропонував свої послуги фотографа і мене радо прийняли. Тут велика подяка редактору, який не побоявся експериментів з новачком у фотографії. На той момент у мене вже була своя цифрова камера, яка була прийнятна для таких завдань. Правда перша камера далася не легко, як може здатися на перший погляд, - майже рік відкладав кошти на придбання обладнання. Я вважаю, що саме з цього моменту почав професійно зростати як фотограф.

Звісна річ, що до того у мене були спроби, але коли починаєш працювати у виданні, то з'являється зовсім інший рівень відповідальності. Робота фотографа у мене проходила паралельно з навчанням і це було доволі зручно. Я розумів, що це хороший дивіденд на майбутнє. Він себе виправдав і згодом я почав працювати ще з декількома місцевими інтернет-виданнями та газетами. Деякий час довелося попрацювати фотокором «Фотоленты».

- Як потрапили в «Ураган»?
- Це було одним з перших моїх завдань у газеті. Редактор попросив зробити красиву фотопідбірку матчу «Урагану». Спортивна сторінка у нашій газеті була постійною, а «дракони» є ключовою темою цієї шпальти. Тому я все частіше почав з'являтися на матчах клубу. Фотографії сподобалися керівництву і мені була запропонована співпраця, тож мої світлини почали розміщувати на офіційному сайті. За мою роботу платили невеликі гроші, але азарт та досвід, який я здобував переважав, всі інші обставини.

У Франківську не так багато можливостей для спортивного фотографа, тому яскравий, динамічний футзал залишав неповторне враження. В процесі моєї роботи формувалося чітке бачення важливості клубної фотографії (формування архіву фотографій), для іміджу, популяризації клубу, власне для особливої сторінки спортивного життя Івано-Франківська. З кожним роком співпраця поглиблювалася, оскільки і філософія «Урагану» змінювалася. Клуб займається вихованням майбутніх футзалістів у декількох вікових групах, організовує турніри, підтримує розвиток спорту у школах міста і області. Все це провокує все більшу і більшу мою участь.

- Які труднощі виникають при фотографуванні футзалу?
- Коли розпочав фотографувати футзал, то зіткнувся з певними труднощами. Перша проблема фотографа-початківця – обладнання. Друга – погано освітлені зали. Уже пройшла певна еволюція і таких хороших майданчиків, як в Івано-Франківську, де комфортно працювати фотографам, стало більше. Наприклад, харківський Палац спорту, де я мав можливість працювати – там дуже зручно. Світло – це завжди болюча тема. Мені здається, що фотограф половину свого часу витрачає на те, щоб зробити хороший кадр, а іншу половину – на те, щоб якось впоратися з недостатнім освітленням.

Існує також не проблема, а певна специфіка цього виду спорту. Футзал надзвичайно динамічний і частота цікавих кадрів дуже висока, важливо не пропустити важливий момент. Не буває такого вакууму, коли сидиш, нудьгуєш і чекаєш, що «прийде кадр». Найцікавіше те, що ти надзвичайно залучений у гру, бо перебуваєш дуже близько до подій, які вирують на майданчику (головне не захопитися грою і пам'ятати, що ти фотограф). Є таке поняття емпатія – емоційного співпереживання, так от, мені видається, що для футзалу це поняття найбільш актуальне серед інших видів спорту.

- Під час роботи у футзалі, мабуть, вдалося затоваришувати з багатьма гравцями?
- Мушу зізнатися, що я завжди намагався залишатися осторонь. Не знаю, чому так... Всі люди з «Урагану» для мене є особливими, кожен має свої таланти, тож відволікати їх своєю скромною персоною вважаю неправильним. Попри таке дистанціювання я розділяю і переживаю з гравцями всі успіхи й поразки. Найбільш активний діалог з гравцями відбувається через фотографію. Проте, мені дуже приємно, коли вони впізнають і вітаються зі мною.

- Чи збираєте якісь сувеніри, пов’язані з футзалом (шалики, футболки і т.п.)?
- Найкращі сувеніри для мене – це вдалі знімки «Урагану», а в підсумку – архів світлин. Є у мене єдина футболка колишнього капітана збірної України, гравця «Урагану» Федора Пилипіва. Це дуже важлива річ для мене. Я її сприймаю не як сувенір, а як шматочок величної події, великого часу для клубу, адже тоді ми стали чемпіонами України.

Є у мене також і клубний чемпіонський шарф, дуже зручна бейсболка. Також маю плакати з командою та ювілейне видання до 10-річчя клубу, за яким можна прослідкувати розвиток команди у фотографіях. У ньому, наприклад, є світлини зовсім молодого Петра Шотурми, а зараз він є сильним гравцем не тільки для клубу, а й для національної збірної України. Це цікаво, коли ти можеш прослідкувати кар'єру гравця за знімками.

- Чи є у Вас якийсь улюблений гравець?
- Ні, немає. Вибачте за таку нецікаву відповідь, спробую роз'яснити. У нас була виставка, присвячена 10-річчю «Урагану». У неї увійшли фотографії двох сезонів – до чемпіонства і чемпіонського (2009, 2010, 2011 рр). Коли я її врешті підготував, то вийшло, що знімків усіх гравців було більш-менш порівну. Після цього стало зрозуміло, що немає такого гравця, за яким би я більше стежив і приділяв надмірну увагу. Правда, є певне тяжіння, до гравців які роками віддають свої таланти і спортивну кар'єру «Урагану».

- Яку свою світлину Ви вважаєте найкращою?
- Це серія знімків, зроблених у фіналі плей-офф сезону 2010-2011 рр., коли ми стали чемпіонами. Причому, як на домашньому майданчику, так і у Львові. Вона вивела бачення фотографій на абсолютно новий рівень, як у мене, так і у всіх тих, хто долучається до життя клубу. Мова йде не тільки про ігрові елементи, а про емоційність гравців - все це було на максимальному рівні. Не можу сказати скільки їх – 5 чи 10 – просто ціла серія красивих і унікальних знімків. Потім вони переслідували команду і після чемпіонства – на банерах, лайтбоксах і т.п. Хотілося їх переглядати ще і ще, та нагадувати, що «Ураган» приніс такий шалений успіх Івано-Франківську.

Є ще одна світлина, коли «Ураган» повернувся зі Львова з перемогою. Просто неймовірна подія розгорталася на домашньому майданчику. Коли гравці мали приїхати, то всі чекали їх всередині, а ззовні утворився коридор з наймолодших «ураганівців», а це – дітки 5-6 років. Я зробив декілька кадрів і один з них – обличчя хлопчика з прапорцями «Урагану». Він виділяється з решти сотень фотографій, адже цей портрет яскраво ілюструє усе те, що було досягнуто і те, що буде ще досягнуто. На ньому якось зосереджено усі перемоги, здобутки, таланти гравців і майбутнє. Є таке явище, ім'я якому - «Сім'я Урагану». Той, кому знайоме це поняття, зрозуміє цю світлину. Гра не заради гри, а заради життя і майбутнього.

- За стільки років у футзалі полюбили цей вид спорту? Що можете в ньому відзначити?
- Не любити цей спорт неможливо. Інші люди скажуть, що для нас це футбол і баскетбол, але футзал унікальний, бо дає можливість перенести найпопулярніший вид спорту в мініатюру і цим самим підняти рівень взаємодії вболівальників і гравців. По динаміці він кращий, гострота і драматизм роблять футзал дуже яскравим, а можливість весь час змінювати гравців на майданчику – підтримує високу динаміку. Якби я не фотографував міні-футбол, то був би змушений його вигадати, щоб знімати. З точки зору яскравості гри, футзал з кожним роком розвивається.

- Що полюбляєте фотографувати окрім футзалу?
- Я назвав би себе багатоплановим фотографом. Дуже люблю портретну зйомку, фотографувати людей у важливі моменти їхнього життя: весілля, перші кроки дітей… Загалом, все що стосується динаміки. До речі, є чудова серія знімків Кирила Ципуна з його дружиною, коли вона виношувала їхнє дитя. Свого часу АФУ влаштовувала конкурс під назвою «Футзал – це життя», і такого плану фотографії є кращим виявом теми конкурсу, хоч там немає ані м'ячів, ані динаміки. Дружини – це їхні постійні уболівальниці, а діти – ті, хто робить їх найщасливішими, навіть у складні моменти. Не знаю, як в інших клубах, але в «Урагані» всі ці речі шануються.

Я часто буваю присутній при підписанні контрактів і перші питання, які лунають: «чи ви влаштувалися?», «чи є у вас дружина/дитина?», «чи можемо ми допомогти з дитячим садочком/школою?». Для керівництва клубу важливо, щоб гравець був щасливий. Фінансовий аспект важливий, але є речі важливіші, наприклад, комфорт сім'ї гравця.

Є безліч фотопроектів, які приносять мені не менше задоволення від фотографування, але «Ураган» і його життя поза майданчиком, я б назвав проектом усієї моєї кар'єри. Чомусь небагато фотографів хочуть цим займатися, і це зрозуміло, бо існують простіші шляхи для своєї реалізації. А можливо це й правильно? У футзал повинні приходити люди, які в однаковій мірі готові як отримати, так і віддати частини своєї любові і таланту.

- Що можете порадити фотографам-початківцям з фотографування таких динамічних ігор?
- Перш за все, почати фотографувати. Можна щось планувати, говорити про те, що потрібне обладнання, чекати вигідних гонорарів, однак це все на задньому плані. Якщо є бажання і фотокамера, то потрібно фотографувати, щоб зрозуміти, наскільки тебе це зачепить. У командних видах спорту необхідне відчуття розвитку подій, коли ти з перебігу ситуації на майданчику робиш швидкий аналіз і прогнозуєш яскраві моменти. Важливо, широко «відкривати очі» і вбирати у себе цей спорт з точки зору естетики, пластики рухів гравців.

Андрій ГУЛІЙ, Екстра-ліга

Фото Олекси БУТЧАКА