Тільки у Львові…

Історія львівського футболу знає чимало славних імен. Одні на «вухах» – інші призабуті, бо відійшли у вічність. Це свідчення того, що на зміну старим постатям приходять нові, але не завжди кращі.

Еволюція футболу також перебуває у пошуках нового. Варто згадати головне знаряддя для гри в найпопулярніший спорт: м’яч. На початках свого існування він складався з шкіряної оболонки і камери, яку часто називали душею. Власник м’яча завжди був бажаним членом кожної дворової команди. З м’ячем ніхто не хотів розлучатись навіть в ліжку. Він на довго залишався єдиним і вірним другом особливо для малюків. Сучасні «адідаси чи найки» бездушні, тому не так шановані і не надто люб’ячі професіоналами.

Та спорт розвивався. Так було й у багатонаціональному Львові. 1866 р. поляки створили свій спортивний сокільський осередок, де збиралася молодь. Українці, яким бракувало власного товариства, що вчить розвивати силу людини, склали подання і австрійське Міністерство внутрішніх справ у Відні 26 липня 1893 р. затвердило український Статут спортивного товариства «Сокіл». Одні і другі народи дотримувались тих же патріотично-національних засад. Тому кожен за честь вважав славити своє.

Поляк Едмунд Ценар уложив у шкільному гімнастичному підручнику правила гри в футбол, поїхав до Англії і привіз у Львів справжній м’яч.

Іван Боберський, якого вважаємо духовним батьком українського спорту також не сидів без діла. Започаткував і реалізував багато хороших справ. Це завдяки його сильному авторитету українці отримали змогу при «Соколі Батьку» ставати в раз у лави соколів.

Зараз хтось може дивуватися для чого львів’янам два однаково спортивно-патріотично налаштованих товариства. Відповідь проста: нації ревно відстоювали і плекали свої права та обов’язки. Спорт вважався наріжним каменем поляків і українців у боротьбі за власні національні інтереси. Українці, як і поляки тоді не могли через патріотичні почуття належати до чужинського угрупування. Кожна нація піклувалася про своє. Через спорт обидва народи доводили своє «я і ми».

Наприкінці ХІХ століття футбол ще не був знайомий львів’янам. Копали м’яча без обізнання з правилами і засадами гри. Футбольне поле будувалося швидко. Достатньо було вставити в землю дві палиці з прапорцями, віддаленими одна від одної на відстані 12 (!) кроків. І маєш ворота. Ігровий майдан вимірювався 80-90 кроками. Кутових, вільних, штрафних, одинадцятиметрових чи вкидань з аута не практикувалось, але була людина, яка стежила за «порядком гри». Це – суддя. У Львові заговорили про нову гру у копаний м’яч.

Місцева сокільська молодь з весни 1894 р. почала інтенсивно тренуватися, аби як слід приготувати свою команду до спортивного свята, яке намічено на липень. Отож студенти-соколи Львова, з ініціативи краківських студентів, планували провести перший, як тоді писали “footballowy match”, згідно англійським правилам.

Історична подія відбулася під час Другого польського сокільського злету. Ось, як описав цей історичний матч документаліст львівської «Погоні» Рудольф Вацек у своїх «Спортивних спогадах»: «14 липня, в суботу, перед вільними гімнастичними вправами, на поле, спеціально приготовленому на виставковій площі, у присутності кількох тисяч глядачів вийшли дві команди: краківська – в синіх гімнастичних штанях і львівська у – попелястих, але обидві – в білих сорочках. На ногах спортовці мали мешти.

Краків’яни злегковажили львівських футболістів. Свідченням цьому – дозволили господарям виставити на матч більшу кількість гравців.

Отож розпочався єдиний у своєму роді поєдинок, який нічим захоплюючим не відзначався. Але це була радісна гонитва за м’ячем величезної групи молодих людей. Львів проявив до гри більше азарту і заволодів ініціативою. Тримаючи м’яча у себе, господарі дісталися на половину гостей. Краківські футболісти, віддавши ініціативу, розгубилися, а львів’яни, набравши відваги, опанували половину поля суперника, продовжували беззастережно нападати.

Швидко з’ясувалось, що футболісти майже не розумілися на грі. Зате добре усвідомили мету, яка зводилась до того, щоб увігнати м’яча між прапорці противника. Гра була дещо нервовою і хаотичною. Ігрові моменти несамовито потішали тих, хто копав м’яча і справляв радість тим, хто спостерігав за перипетіями гри. Керівництво «Сокола» не трактувало цього матчу поважно.

Героєм дня і тим хто забив перший гол став львівський студент Влодзімєж Хоміцкі, який отримавши від партнера м’яча на правому боці поля, відважився на дальній удар. М’яч полетів у ціль поміж прапорці. Сталося це на 6 хвилині поєдинку.

Таким чином шістнадцятирічний син львівського конторного урядовця Міхала Януарія і домогосподині Марії увійшов до історії футболу двох народів: польського і українського. Для цього студентові другого курсу вчительської семінарії знадобилось завдати по воротах суперника єдиного результативного і документально зареєстрованого удару.

Суддя показового матчу Зигмунт Виробек з Кракова вказав на центр поля і наказав землякам розпочати гру. Проте Антоні Дурскі, шеф львівського «Сокола» і керівник спортивного злету, був іншої думки щодо продовження дивного футболу. Факт здобуття воріт однією з команд признано за ідеальний варіант завершення матчу. Як виявилось пан Виробек свиснув востаннє. Краків протестував, але гостей ніхто не чув. Публіка хотіла бачити щось цікавіше, аніж стрибаючий бальон, за яким гурмами ганяють копуни. «Футболістів» змінили інші більш шановані спортсмени щоб демонструвати цікавіші гімнастичні вправи та вміння будувати всілякі живі вежі».

Проте саме ця знаменна подія і цей львівський матч спричинилися до популяризації футболу, який на Галичині називали копаним м’ячем. З 1903 р. у Львові почали утворюватись один за одним спортивні клуби, які представляли польські, чеські, німецькі, єврейські та українські осередки, в яких провідну роль відігравав футбол.

Влодзімєж Міхал Хоміцкі народився 19 квітня 1878 р. у Львові. Хлопець не виділявся богатирським здоров’ям. Тож цілком можливо, що більше ніколи не грав у футбол. Своє життя присвятив викладацькій роботі. Працював учителем фізкультури у школах Львова та Відня. У 1939 р. став відставним професором середньої освіти. Воєнні жахи Другої світової війни пережив у Львові. Особисте життя не склалося. Дружина померла, а наш герой одиноко подався на «відновлені території Польщі». Скромний пан зі Львова оселився в місті Хоцянув, що у Любінському воєводстві. Проживав на мізерну пенсію. Мав родину на винниківській Забаві.

Та не зазнав наш герой за життя слави і не скористався зі свого історичного досягнення. Не стало воно гордістю і для його співвітчизників в Польщі, які не спромоглися належно увіковічнити у світових анналах це легендарне прізвище. Хтось вважав, що всім відоме прізвище автора першого гола в діях польського футболу, а інші не придавали цьому значення.

Помер заслужений діяч спортивно-сокільничого руху в місті Хoцянув за 2 дні до 59-ї річниці події, якої став головною дійовою особою - 12 липня 1953 р.

Навколо особи Хоміцкого достатньо білих плям. Зокрема на його надмогильній плиті викарбовано напис польською мовою: “14 marca 1894 r. we Lwowie na stadionie “Sokoła” odbył się pierwszy oficjalny mecz piłki nożnej pomiędzy drużynami Krakowa і Lwowa.

Pierwszą bramkę w tym meczu, a zarazem w historii polskiej piłki nożnej, zdobył Włodzimierz Chomocki”.

Гарно і шанобливо тільки помилково замість місяця липня видніється березень.

Натомість 1999 р. група львівських «знавців» історії спорту, замість ретельного вивчення справи, кинулась у гонитву за сенсацією. І з легкої руки кількох місцевих очільників федерації футболу, схилила на свій бік ФФУ в Києві. Мовляв, матч відбувся на території землі, яка належить Україні. Хотіли встановити герою пам’ятник. Та не поділивши лаврів, пересварились і забули про діло. Неймовірно, але так воно є.

На щастя, є і приємне. Саме в місті Львові, де 117 років тому започатковано гру в футбол, 2003 р. відбулося доленосне для польського і українського футболу засідання Федерації футболу України та Футбольного Союзу Польщі, щодо ухвалення рішення провести по обидва береги Дніпра і Вісли найбільше футбольне свято континенту – Чемпіона Європи. Збулося! Незабаром отримаємо чергове свято копаного м’яча.

Олександр ПАУК, Галичина спортивна