2005-й: на мундіаль!

№92 за 15 липня. Сергій РЕБРОВ: Я знав, що обов'язково повернуся на Батьківщину (Гліб ВАКОЛЮК)

«Першим гучним придбанням київського «Динамо»в період міжсезоння став один із найрезультативніших нападників столичної команди Сергій Ребров. Отже, з ним і розмова.

— Після матчу за Суперкубок України шанувальники «Динамо» заговорили про упередженість і некомпетентність судді в тому матчі. Що ви думаєте щодо цього?
—Переглядав цю зустріч у записі. Не варто говорити про упередженість судді. Як на мене, арбітр боїться давати пенальті в таких відповідальних поєдинках тоді, коли не впевнений у такій необхідності на сто відсотків, надто, якщо до завершення гри залишається 10-15 хвилин. Не люблю говорити про суддів, але мені здасться, що для українських арбітрів характерно боятися брати на себе відповідальність.

—А в Європі судді також бояться відповідальності?
— Ні, в Європі не так. Вони без зайвого остраху можуть дати пенальті за хвилину до завершення поєдинку.

—Ви повернулися в Україну після багаторічної перерви. Яке враження справили зміни в українській першості?
— Чемпіонат лише починається. Ми встигли зіграти лише матч за Суперкубок. Тому я не встиг добре ознайомитися з нинішньою першістю. Якщо говорити про «Шахтар», то ця команда дуже зміцнила свої редути. За кордоном завжди переглядав зустрічі за участю «Динамо» та «Шахтаря», оскільки ці матчі є доволі видовищними. Як на мене, в матчі за Суперкубок ми діяли дещо краще, ніж суперник. Пенальті — це лотерея. Цього разу нам не пощастило, але немає нічого страшного. У майбутнє дивлюся з оптимізмом. У нас є хороша команда, непогано граємо. Сподіваюся, що це вдасться зберегти до поєдинків Ліги чемпіонів.

—Коли ви залишили «Динамо», мабуть, ще не було такого жорсткого протистояння між столичною командою та гірниками?
—Так, справді, тоді такого протистояння ще не було. Нині ж ці дві команди є гігантами, які домінують у чемпіонаті України. Коли я був у «Динамо», ми грали у чвертьфіналі й у півфіналі Ліги чемпіонів. А «Шахтар» навіть не брав участі в цьому турнірі. Переглядав матчі донеччан в єврокубках. Мені сподобалася гра гірників на міжнародній арені.

— Ви залишили «Динамо» ще за часів Валерія Лобановського. Нині ж команду тренує Леонід Буряк. З ким легше працювати?
—Завжди говорив, що хочу працювати з тренерами, яких розумію і які розуміють мене. З наставниками, які свого часу грали за «Динамо» та досконало знають інфраструктуру клубу, дуже легко. Буряк не є винятком із цього правила. З ним працював у збірній, і мені завжди подобалося його прагнення дисципліни, те, що він нікого не виокремлював. Нині Леонід Буряк ставить однакові вимоги перед іноземцями й українцями. Якщо демонструватимеш непогану гру, то обов'язково виходитимеш на поле в основному складі.

—Ви повернулися з Англії, яка славиться любов'ю вболівальників до футболу. Не пригнічує те, що в Україні фанати не так масово ходять на футбол?
— Не думаю, що наша держава суттєво поступається в цьому питанні. Коли ми грали з «Динамо» в чемпіонаті України, на всіх виїзних матчах стадіон був заповнений вщерть. На жаль, уболівальники не так масово ходили на поєдинки інших команд. Переглядаючи домашні поєдинки «Динамо», помітив, що стадіон часто буває порожнім. Сподіваюся, що глядачі зауважили: у матчі за Суперкубок грали аж шестеро українців. Коли наприкінці минулого чемпіонату з трибун стадіону спостерігав за грою динамівців з ужгородським «Закарпаттям», до мене підходили друзі й говорили, що хотіли би бачити на полі більше українських футболістів. Здається, хороша команда, проводить непогані голи, але в її складі майже немає українців. У будь-якій країні, де я грав, більшість футболістів на полі мають бути місцевими.
В останній зустрічі у складі «Динамо» їх було шестеро. Мабуть, такої кількості українців у складі столичної команди не було впродовж останніх п'яти років. Гадаю, ця обставина має привабити глядачів, адже не надто приємно грати, коли трибуни — порожні.

—Дехто стверджує, що з українських футболістів нині важко сформувати боєздатну команду, яка могла б демонструвати позитивні результати в Лізі чемпіонів...
—Коли я грав за «Динамо» в Лізі чемпіонів, у нас були українські футболісти. Не знаю, хто міг висловити таку думку. Мабуть, усе залежить від тренера — наскільки він довіряє цим футболістам. Для мене завжди було легше грати з українцями, адже вони розуміють все, що ти їм говориш. Коли я вже був у «Тоттенхемі», часто спілкувалися з покійним Валерієм Лобановським. Він казав мені, що складно працювати з іноземцями. У «Динамо» приїздили гравці високого рівня, але з ними було важко спілкуватися. Можливо, саме в цьому була проблема столичної команди. Не схвалюю думки, нібито з українцями складно досягнути результату.

—Олег Блохін доволі скептично оцінив гру молодіжної збірної України на молодіжному чемпіонаті Європи в Нідерландах. А як ви оцінюєте сили підростаючого покоління футболістів?
—Я переглядав поєдинки української збірної на молодіжному чемпіонаті Європи. Переконаний, у наших футболістів є перспектива. Бачив тренування збірної Юрія Калитвинцева — дуже багато хороших і перспективних гравців. Сподіваюся, у них все ще попереду, хлопці зуміють показати свої сильні сторони.

—Які враження навіюють спогади про футбол за кордоном?
—«Тоттенхем» купив мене за 11 мільйонів фунтів, тому до мене ставилися, як до «зірки», якої ще ніколи не було в цій команді. Багато хто очікував від мене по три голи в кожному матчі. У всіх командах, за які грав, ставлення завжди було дуже хорошим. Приміром, у Туреччині отримував багато запрошень піти до когось у гості. До того ж, від людей, які не розмовляли ні англійською, ні російською, тому ми не могли нормально поспілкуватися. Однак вони хотіли полегшити моє перебування на чужині та зробити так, аби я більше ні про що, крім футболу, не думав. В Англії не запрошували додому, але ставлення теж було шанобливе. Усі мене знали за виступами у київському «Динамо» і через те, що забив більше 20 м'ячів у Лізі чемпіонів, тому дехто дивувався, коли я перейшов у «Вест Хем».

—Ніколи не шкодували про те, що залишили київське «Динамо»?
—Ні, про те, що вирішив пограти за кордоном, не шкодував. Звісно, важко жити на чужині, надто в Лондоні, звідки летіти додому чотири години. Сумував за друзями, родичами. Але коли робиш улюблену справу, твоя сім'я почувається комфортно, дитина ходить у непогану школу, — це головне. Я не виїздив з України назавжди, знав, що обов'язково повернуся на Батьківщину.

—Вам не здається, що не варто було переходити з «Тоттенхема» у «Фенербахче»? Тим паче, що вами цікавилися такі імениті клуби як «Монако» та «Вулверхемптон»...
—Річ у тім, що не я вирішував, куди переходити. «Тоттенхем» установив за мене надто високу ціну, якої не могли заплатити ні «Монако», ні «Вулверхемптон». А турки взяли мене в оренду. Це сталося в останній день трансферного вікна. Тож не мав іншого виходу, як перейти грати у «Фенербахче». Було чимало пропозицій, але «Тоттенхем» просив надто великі гроші.

—Теперішній тренер київського Динамо Леонід Буряк очолював збірну України. Свого часу йому не пощастило з кваліфікаційним раундом до чемпіонату Європи. На відміну від Олега Блохіна, Леонід Буряк не настільки «фартовий». Як гадаєте, чи впливає харизма тренера на результат команди?
—У тому відбірковому циклі, який проходили з Буряком, ми зупинилися лише на стадії плей-офф. Це ж можна сказати і про Валерія Лобановського. Не варто говорити, що тренер — невдаха. Леонід Буряк — дуже хороший фахівець. На тренуваннях бачу; він вимагає від футболістів те, що колись вимагав Лобановський — дисципліну, самовіддачу. Не хотів би відповідати на запитання, чи пройдемо з новим наставником кваліфікаційний етап Ліги чемпіонів. Відповіді дасть час. Нині помітно, що «Динамо» — непогана команда. А те, які результати ми продемонструємо, побачимо згодом».

№101 за 5 серпня. От і все... (Олександр КРАМАРЕНКО)

«Я не повірив авторитетним заявам на радіо «Ера» фахівців Сергія Морозова та Мирона Маркевича про те, що «Тюн» не має шансів у себе вдома проти «Динамо». Не повірив і поставив під гарний коефіцієнт у російській букмекерській конторі на перемогу швейцарців.

Не утримало мене від цього і повідомлення про поразку «Тюна» в національному чемпіонаті від «Санкт-Галлена» — 1:5. Особливо, враховуючи ту обставину, що на тій самій «Ері» промайнула інформація про те, що відеооператори «Динамо» записали на відео матч опонента.

Не можна погодитися і з твердженням того ж таки Сергія Морозова про те, що рівень кваліфікації гравців «Тюна» десь на рівні аутсайдерів нашої вищої ліги. Такі яскраві та розкуті індивідуальні дії швейцарців, що ми побачили 3 серпня в Берні, далеко не завжди демонструють в матчах з динамівцями навіть гравці «Шахтаря».

Але ця обставина викликана швидше різницею в класі гравців «Тюна» та «Динамо», а також тією ж таки розкутістю швейцарців, які були настільки впевнені в тактичній перевазі над грізним суперником, що починали вже куражитися з того.

У підсумку — настільки ганебна поразка «Динамо», яку ще треба пошукати в історії клубу. На місці Леоніда Буряка я подав би у відставку наступного дня після зустрічі в Берні. А на місці керівництва «Динамо» замислився б над кандидатурою наступника Леоніда Йосиповича.

Можна запросити до «Динамо» українця Ігоря Наконечного, який довів у «Шерифі», що вміє максимально мобілізувати потенціал інтернаціонального складу гравців саме в матчах єврокубків, попри незавидний рівень першості Молдови.

Але мені здається, що «Динамо» найближчим часом очолить, за сумісництвом, ніхто інший, як Олег Блохін. Однак не впевнений, що в цьому разі кияни гарантують собі повернення звання чемпіонів України та неодмінно проб'ються наступного року до Ліги чемпіонів.

Річ у тім, що, спостерігаючи за матчами національної команди України під керівництвом Олега Володимировича, важко не помітити, що його підопічні значно впевненіше почуваються на полі, коли грають «другим номером» з більш сильними в індивідуальному плані суперниками. А от коли проти українців грали ті ж казахи, то долала їх збірна Блохіна винятково завдяки перевазі в класі своїх гравців.

І це, якщо сказати правду, не моя проблема. Бо в чемпіонаті України «Динамо» «другим номером» зможе грати хіба що з «Шахтарем», а лише на класі переграти такі добре організовані команди, як «Металіст» Маркевича чи «Таврія» Федорчука, буде вельми проблематично. Хоча не треба забувати й про фактор специфічного суддівства в Україні, який на міжнародній арені відсутній».

№115 за 6 вересня. Грузія (національна збірна) — Україна (національна збірна) — 1:1 (Юрій БРЯЗГУНОВ)

«Настрій, який панував одразу по закінченні відбіркового матчу в Тбілісі між збірними Грузії та України, можна охарактеризувати двома словами: відчуття винуватості та роздратування. Перше стосувалося господарів, мовляв, пробачте, але ж це — гра, де й друзям не поступимося. А друге почуття охопило всю, окрім польових гравців, українську делегацію, котра кількома чартерами прибула за тріумфальними, як вірилося, трьома очками.

Але сувора дійсність в особі грузинських футболістів дещо перекреслила сценарій, який вже вимальовувався із салютом із пробок наперед заготовлених батарей з шампанського. Замість його золотограю в повітрі запанував інший компонент у вигляді вже згаданої роздосадованості після фінального свистка норвежця Тома Хениінга Овребо.

І було від чого злитися на те, що відбувалося на полі порожнісінького, за винятком сектору журналістів та груп сек'юріті, стадіону «Локомотив». Закони жанру звіту про матч змушують скрупульозно розповідати про те, що відбувалося впродовж кожної з 90 хвилин на вологому газоні грузинської землі. Спершу про динамічний початок матчу, тон якому задали саме гості, як фаворити, що прибули подати аутсайдерові урок уже майже «мундіального» футболу. Але вже перша хвилина, коли Георгій Деметрадзе заробив кутовий, мусила би застерегти трохи зверхніх гостей, що прогулянка не вийде комфортною. Атакуючий футбол продемонстрували перш за все технічні грузини. Десята хвилина матчу яскраво засвідчила серйозне бажання одинадцяти представників найгостиннішого в світі грузинського народу підпсувати шапкозакидацький настрій, без п'яти хвилин візитерів до Німеччини і нагадати, що «Кіндзмараулі», «Сапераві» з кабабі на столі — поза грою, а голи — прямісінько в «дев'ятку» на останніх хвилинах — то вже з іншої джигитівки.

Грузини не зважили на наявність у складі українців побратима Кахабера Каладзе по «Мілану» Андрія Шевченка, який, попри балачки напередодні, вийшов у стартовому складі і вже на п'ятій хвилині змусив голкіпера Георгія Ломая демонструвати пристойну реакцію в двобої з володарем «Золотого м'яча» найкращого футболіста Європи. На десятій хвилині Леван Кобіашвілі відповів таким же чином, змусивши Олександра Шовковського показувати зразки пристойної реакції.

Однак за три хвилини репутацію Георгія підмочили його захисники: Зураб Хізанішвілі невдало зіграв головою у власному карному майданчику після примітивного навісу гостей, і до м'яча швидше дістався Руслан Ротань — 1:0 на користь гостей, і на перерву футболісти в тиші порожніх трибун пішли з різним настроєм. Обличчя українців свідчили, що воно все так і планувалося, а в грузинів оченята горіли кавказькою впертістю й незгодою. Мовляв, тріумфальної прогулянки за наш, грузинський, рахунок у дорогих гостей не буде... Навіть попри те, що міністр молоді й спорту України Юрій Павленко, який прибув у Тбілісі, також пихатенько заявив, що ставить на перемогу одноплемінників.

Тренер господарів двічі — напередодні матчу і, забігаю наперед, на післяматчевій прес-конференції — сказав, що дружба дружбою, а тютюнець, тобто результат на полі — у різні боки. Тому не гадатиму, що Г.Дарсадзе у перерві говорив підопічним, бо й так ясно стало вже з початком другого тайму: грузини просто переграли першого, за винятком господарів Мундіалю, учасника чемпіонату світу в Німеччині, Прикро, але загальна оцінка колег-журналістів — наші ходили по полю пішки, а грузини — літали! Уже за сім хвилин після початку другої половини гри господарі мали зробити те, що сотворили на останніх: нестримний Георгій Деметрадзе, отримавши ідеальну передачу від Гоги Гахокидзе, не зумів точно поцілити в ворота Шовковського. Олександр все-таки не став статистом у наступному епізоді, коли Малхаз Асатіані спробував перекинути м'яч через українського голкіпера, але той перевів гру в район кутового прапорця. В іншому епізоді прикрощів мало не завдав йому Несмачний, ледь не поціливши у власні ворота... Потужний удар Руслана Ротаня у стійку воріт Ломая лише підсолодив пігулку від загальної картини гри лідерів турнірної таблиці.

І ось нарешті кульмінація поєдинку. Хто міг би подумати, що заміна наприкінці матчу з виходом на поле Міхо Ашветії не є обкаткою майбутнього складу збірної Грузії, а спеціально підсилена акція Дарсадзе. «Свіженький» своїми зусиллями заробив штрафний десь біля 27 метрів від воріт Шовковського, а Гахокидзе класичним ударом поцілив у самісіньку «дев'ятку» воріт пана Олександра —1:1. Зізнаюся, що не повірив у цю дійсність. Думав, зараз зрівняють... Адже так прийнято вважати.

Фінальний свисток і, головне, — наступна прес-конференція засвідчили, що це — реальність, яку грузини ще й планували, про що свідчили вже згадувані слова тренера господарів. Те, що це не був зрозумілий з нашого ментального боку «договірняк», засвідчили потім не лише Олег Блохін і його грузинський колега перед журналістами, а й керівництво нашої делегації. Один із віпкерівників перед початком прес-конференції порадив акулам пера і мікрофона не дуже розпатякувати і менше задавати непотрібних запитань, а швиденько сідати в автобуси й стреміти в аеропорт, бо футболісти, які летіли разом з усіма в Як-42 з дніпропетровським екіпажем, через проблеми з київським «Боїнгом» мали рано вставати й готуватися серйозно до матчу з турками. Отже, жодних зайвих балачок, дурних натяків, тим паче — фуршетів, бо все — на олтар перемоги!

Журналісти, свідомі свого патріотичного обов'язку, чітко виконали наказ функціонера. Бо ж і так були вдячні, приміром, керівникові прес-служби ФФУ панові Валерію Никоненку за просто блискучу організацію роботи — починаючи з поселення в прекрасні апартаменти найліпшого тбіліського готелю, який він сам скрупульозно підбирав, і закінчуючи організацією роботи журналістів і поїздкою до знаменитих грузинських винарень, де кожен націдив собі додому ледь не по піввідра цілющого й неповторного за смаком й ароматом національного напою...

Під час посадки в аеропорту біля стійок тбіліських митників і прикордонників теж панував пригнічений настрій і у футболістів, і у журналістів та віп-персон...
Що почалося вже по той бік бар'єру — важко описати. Хтось із футбольних функціонерів отримав мобільним зв'язком результат матчу у Данії і — що тут почалося!

Команда спочатку кинулася до Олега Блохіна й почала підкидати наставника до самої стелі аеропорту. Затим, взявшись за рамена, утворили коло і почали танцювати суміш канкану з бойовим гопаком. Сашко Шовковський звідкись вихопив пляшку шампанського і, сколотивши золотисту суміш, як Шумахер після чергової перемоги в гонках, почав поливати всю, без винятку, українську делегацію, включаючи й віп-персон з їхніми недешевими фраками... І все це супроводжувалося перекатним ревом нас усіх — футболістів, журналістів, тренерів, масажистів, дипломатів (і наших, і грузинських на чолі з самим Григолом Катамадзе) і навіть митників, прикордонних працівників тбіліського аеропорту. Останні, мабуть, раділи найбільше, бо зразу зникло відчуття вини за нібито підсунуту свинку й за змазану кінцівку.

Але це все було квіточками, бо те, що ми побачили в рідному, бориспільському аеропорту, перевищило сподівання. Уже на митному й прикордонному контролі були обійми, квіти й поздоровлення, а на виході — буквально фонтан із шампанського! А на привокзальному майдані — натовп уболівальників з Державними Прапорами. З гучномовця залунали поздоровлення й здравниці і в єдиному пориві був виконаний Державний Гімн України. Сотні людей оточили автобус збірної і волали в несамовитій радості, вітаючи кожного тріумфатора окремо і затим — усіх разом. Додалася ще одна радість — у президента федерації якраз того дня був день народження. Величезний торт Григорій Суркіс розрізав сам і скибочку вручав усім оточуючим... З годину тривало усе це неповторне дійство, яке засвідчило, що, попри всі труднощі айсберги й рифи нелегкої нашої дійсності, українська збірна вперше у власній історії здобула путівку на фінальну частину чемпіонату світу. І зробила це однією з перших на континенті.

Те, чого чекали десятки мільйонів громадян нашої держави, звершилося! Ми — в еліті світового футболу. Вкотре за останній час гучно заявили про своє існування. Про свої вміння, таланти й потенціал. І заслуга тут не лише самих футболістів і тренерів, а й функціонерів ФФУ і ПФЛ, завжди в'їдливих до них журналістів, медиків, фармакологів. І навіть народних депутатів з міністрами. І звичайно — мільйонної армії вболівальників. А отже — всього українського народу».

№ 149 за 18 листопада. Бельгія (молодіжна збірна) — Україна (молодіжна збірна) — 1:3

«Ми чекали цього не один сезон і не один турнір: українці таки виграли двобій надзвичайної ваги завдяки винятковому характеру та силі духу!.. Можна скільки завгодно дискутувати з приводу тактики та кадрових перестановок, однак вирішальним фактором у локеренському тріумфові нашої молодіжної команди стали готовність і вміння Милевського з партнерами боротися за перемогу з першої і до останньої миттєвості поєдинку. І саме в цьому найбільша заслуга тренерів на чолі з Михайличенком, оскільки це вони зуміли згуртувати колектив і налаштувати його на штурм бельгійських бастіонів. А все інше — заміна Алієва, наприклад, або феноменальний передфінішний спурт Максимова з Милевським — є похідними від основного. «Жовто-блакитна» юнь засвідчила, що український характер у футболі таки існує, і це воістину найважливіший висновок із листопадових пригод Михайличенка та його підопічних».

Невеличкий коментар. У першому матчі плей-офф за вихід на європейську першість вітчизняна «молодіжка» вдома програла бельгійцям 2:3, героїчними зусиллями ліквідувавши відставання на виїзді — В.Б.

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»