ГЛУЩЕНКО: «Потрібно грати постійно або не грати взагалі»

Перша частина розмови

— Для широких мас ваш перехід до «Іллічівця» відбувався через «омолодження складу в Запоріжжі»: мовляв, ви із розумінням до цього поставилися як професіонал. Але ж є й людські риси, слабкості... Якщо відверто: чи стискалося серце, коли розуміли, що потрібно йти з команди, в якій ви вже два сезони не були незамінним (16 і 13 ігор відповідно)?
—    Розумієте, а що я ще міг сказати в тій ситуації? Лише «омолодження складу»... Із команди пішли я і Любарський, який був на рік старшим за мене. Мабуть, на той час цей процес і відбувався, хоча я, звісно, знаю трішки більше, ніж можу сказати. А чи стискалося в мене серце? Знаєте, перший місяць у Маріуполі я прокидався, не розуміючи, де я перебуваю? Здавалося, що я або на базі в Запоріжжі, або вдома, адже так встиг звикнути до Запоріжжя і полюбити його, що не міг уявити себе без нього. Я в автобус заходив, ішов на своє «запорізьке» місце, а там уже хтось сидів... Цей перехід мені дався дуже складно, але, за великим рахунком, я швидко звикаю до нового. Як, наприклад, до зачіски: треба поголити голову «під нуль» — без проблем. Хоча, додам до всього, що йшов я, помічаючи, — на мене вже не надто розраховують. На мій погляд, грати мав сильніший воротар — той, хто краще працював на тренуваннях. Я так вважав завжди, і в Запоріжжі нині воротарі грають саме за таким принципом. Веду до того, що на тренуваннях я мав досить добротний вигляд, м'яко кажучи. Коли збагнув, що в основному складі не гратиму, одразу ж перейшов у Маріуполь, звідки надійшла пропозиція. Гадаю, я зробив правильно, й досі про це не шкодую.

—Хотілося б запитати коректніше... Грубо кажучи, вас все-таки «попросили» піти?
—До цього все йшло. Я це відчував. Нині минуло багато часу, і розумію: коли в команду приходить новий тренер (йдеться про період, коли в команду на зміну Грозному прийшов Ященко, а пізніше — Чанцев, за якого Андрій практично остаточно перестав грати. — Авт.), кого йому потрібно «бити»? Правильно — сильного, аби інші боялися. Не хочу нікого образити, але вважаю, що ситуація склалася саме таким чином. На той час я робив вигляд, що не помічаю упередженого ставлення до мене. Хоча варто зазначити, що тоді в мене був невеличкий спад у грі, але ж не настільки, аби не потрапляти навіть у заявку. Підсумовуючи, додам: нині ні на кого не ображаюсь та зла не тримаю. Та й до себе претензій не мав і не маю: я робив усе, що міг.

-Ця ситуація справді має дещо штучний вигляд: адже коли лідера команди садять на лаву запасних, а потім він йде із команди, в якій був кумиром для вболівальників, її капітаном... Якби ви були на місці президента чи головного тренера, втримали б Андрія Глущенка в команді?
—Будучи тепер тренером, усвідомлюю: досвідчений голкіпер потрібний команді завжди. Він має слугувати прикладом для молодих воротарів. Навіть якщо з якихось причин він не може грати, все одно має бути в колективі. Звісно, за умови, якщо володіє лідерськими рисами і на тренуваннях працює до сьомого поту. Ми всі живі люди, тож і в тій ситуації можна було мені все пояснити, аби не було ніяких здогадок. Але повторюся: до керівництва жодних претензій не маю — вони завжди виконували переді мною свої зобов'язання чесно, до того ж, завдяки цим людям я нині працюю тренером у рідній команді.

—У Маріуполі ви теж не стали основним. Як складалися стосунки із Близнюком?
—Запрошував мене туди ще Олександр Іщенко, а потім прийшов Близнюк. Я встиг зіграти кілька матчів ще у першій лізі — медаль висить на стіні.
Потім у команди не було результатів у прем'єр-лізі, а тренер у таких випадках змінює, як правило, голкіпера. Основним у команді був Ігор Шуховцев, тож тренер дав і мені шанс спробувати свої сили. У мене все вийшло, і команда почала перемагати, здобувати очки. Ілля Близнюк — теж хлопець запорізький, тож і робочі стосунки в нас із ним були на нормальному рівні. Втім, на жаль, після зимової перерви я чомусь перестав потрапляти до складу, хоча, вважаю, набрав непогану форму. Не знаю, чи погарячкував я, але рішення про закінчення кар'єри прийшло до мене практично миттєво. І я запропонував свої послуги в якості тренера запорізькому «Металургу». Просто сидіти та отримувати гроші не хотів — для мене це принизливо. Як на мене, потрібно грати постійно або не грати взагалі. Я обрав другий варіант, адже мотивації грати в мене на той момент не було. Бігати по клубах та дурити людей не мав права. Хоч рішення й було дещо квапливим, нині не шкодую про таку свою долю. А «Іллічівцю» той факт, що я залишив команду, можливо, пішов лише на користь, адже знову розкрився у всій красі Шуха і допоміг команді залишитися в прем'єр-лізі.

—Довелося прочитати, що останній матч у вашій кар'єрі не було сплановано, і він таким виявився потому. Не прикро, що на шпальтах усіх газет не було заголовків на кшталт «Матч проти ФК «Львів» стане останнім для Глущенка»?
—Можливо, хотілося б чогось соліднішого, але команда перед грою із «Кривбасом» на домашньому стадіоні провела мене, я зробив коло пошани і свою частку уваги все ж отримав — цього достатньо. Якби продовжив кар'єру, можливо, прощання із футболом відбулося б інакше. Але все одно запам'ятаю назавжди інший символічний момент: свою дебютну гру в кар'єрі я провів у Львові, і там же пропустив свій перший гол, і останню я теж провів на «Україні», пропустивши від Ващука з пенальті свій останній гол — все у ті ж «рідні» ворота.

—До слова, коли запропонували свої послуги «Металургу», хотіли потрапити в головну команду чи розпочати з роботи з молоддю?
—Хотів до першої команди, адже за спиною маю чималий досвід, тому в своїх силах був упевнений. Як і під час кар'єри гравця, подобається керувати, підказувати, повчати футболістів. Щось у мені є таке, люблю покомандувати (сміється. —Авт.).

-Керівництво погодилося без вагань?
—Так, і я їм та Олегу Луткову дуже за це вдячний. Тепер стараюся не розчарувати їх. Та й сам у своїй новій професії не розчарувався, хоча робота тренера набагато важча, ніж гравця.

— Що саме в тренерській роботі найскладніше?
—Те, що, коли сидиш на лаві, тримаєшся за серце! Краще грати — на полі, коли до тебе летить м'яч, думаєш: «От зловлю його без проблем, та й по всьому». На тренерській лаві ж нігті доводиться гризти. До того ж, не в образу комусь буде сказано, в моїй кар'єрі траплялися наставники, які кинули м'яч на траву, ми його побуцали, та всі розійшлися... Мені ж, натомість, хотілося б спостерігати за зростанням моїх вихованців та отримувати від цього задоволення. Хоча, згадаю ще один момент про закінчення кар'єри: тоді одна з газет написала: «Якось несподівано закінчив кар'єру Андрій Глущенко». Знаєте, краще «несподівано», ніж «нарешті». Я пішов, зберігши і сили, і здоров'я. І правильно: доля мене звела, наприклад, з тим же Максом Ковалем. Коли я прийшов у команду, мені сказали: «Бери цього хлопчину з дубля та починай працювати з ним». У підсумку разом ми працювали рік і три місяці, і цей період вийшов дуже цікавим і важливим у моїй долі.

—Перехід Коваля — окрема історія. Чи є в українських контрактах якийсь пункт, згідно з яким, при переході футболіста в іншу команду, його тренер отримує за трансфер підопічного свої відсотки від суми договору?
—Звісно, такі моменти можна прописувати, але краще промовчу стосовно цього (сміється. — Авт.). Я ж не можу прийти в клуб зі своїми умовами! Хоча, знаю, деякі клуби та тренери живуть на цьому, займаючись суто вихованням юних футболістів.

—Коваля ви вважаєте саме своїм вихованцем?
—Звісно! Я цього не приховую, горджуся цим і дуже радію Максовим успіхам, хоча вони принижуються його невдачами. Згадую матчі київського «Динамо» з такими ж переживаннями, як коли дивився ще в дитинстві. Тепер, коли грає Максим, ми дивимося футбол усією сім'єю. Ми з ним зідзвонюємося майже щодня, розмовляємо, аналізуємо його дії. Дружина навіть жартує: мовляв, мені старший син телефонує!

—Охарактеризуйте, будь ласка, Максима.
—Він дуже добрий хлопець. Але найголовніша його чеснота — здатність навчатися. Він постійно запитував: «Ну чому ж отой м'яч не ловиться?». І ми разом із ним починали розбиратися, намагалися зрозуміти це. А Макс починав працювати з подвоєною енергією. З Григорчуком ми інколи не могли його вигнати з тренувального поля. Доходило до того, що я приходив до Романа Йосиповича і просив, аби він якось вплинув на ситуацію, допомігши забрати Макса після тренування з поля! Він — величезний фанат футболу, отже, тренуватися завжди був готовий і вдень, і вночі. Вважаю, він справді є моїм вихованцем, але дуже суттєву роль у його житті відіграла дитяча школа, в якій йому збудували фундамент, і його залишилося лише розвивати. До слова, в дитячій школі він працював і з моїм рідним братом, який зумів теж чималому його навчити.

—Коли набере форму Шовковський, хто, на вашу думку, гратиме?
—Я ставлюся з величезною повагою до Шовковського. Вважаю, що Максиму дуже пощастило мати такого колегу за амплуа. До того ж, і тренер воротарів у «Динамо», на мою думку, найкращий у країні — Михайло Михайлов. Звісно, вболіватиму за Коваля, і хотілося б, аби грав саме він. Утім, вирішувати таку річ має тренер, а принцип спортивної конкуренції за місце в складі ще ніхто не скасовував.

— Вважаєте, Ковалю не зашкодить той факт, що за спиною в нього сидітиме сам Шовковський? Тоді Максу залишиться тільки «Ламборджині» купити...
— Упевнений, це піде Максу тільки на користь. Зіркової хвороби в нього виникнути не мусить. Навіть якщо гратиме й Олександр Шовковський, у будь-якому випадку Максу буде дуже корисно якнайуважніше поспостерігати за Сашком, аби переймати його досвід.

—Повернімося до «Металурга». Наприкінці минулого сезону всі були впевнені, що команда, тоді ще Григорчука, в разі підсилення зможе претендувати на високі місця в чемпіонаті. Однак сталося інакше — вона втратила не лише наставника, а й лідерів команди. Чи виправданий це був крок з боку керівництва клубу, на ваш погляд?
— Хоч як би це банально було, обговорювати такі речі — некоректно, адже я працюю в тренерському штабі команди.

—Луткова цього сезону критикував ледь не кожен. На вашу думку, в чому основна причина провалу «Металурга»?
—Знаєте, той факт, що команду залишили її лідери, не дуже вплинув на малюнок нашої гри. Звісно, Степаненко, Кривцов і Коваль чимало значили для команди, але замінити їх був час. Олег Лутков вважає, що ми дещо провалили літні збори напередодні чемпіонату, та й, загалом, більше про це знає сам головний тренер. Я ж вважаю, що це проблема зіграності, адже в команду прийшли нові футболісти, проблема зміни тренера, кількох виконавців. Це вплинуло на психологію гравців негативно. У кожній команді з часом відбуваються такі зміни. Як правило, вони закінчуються або провалом, або якимись позитивними зрушеннями. На жаль, інколи й не щастило, тому першу перемогу ми здобули лише в тринадцятому турі. Якби вона сталася раніше, то нині ми вже не були б на останньому місці, адже одразу після першої перемоги в турнірі команда заграла зовсім інакше. Було багато нюансів, які призвели до провалу, хоча це й схоже на виправдання. Гадаю, що проблема криється саме в психології, бо наші футболісти ні в чому не поступаються гравцям інших команд, а й часто переважають їх. За їхнім підбором ми маємо бути мінімум у середині турнірної таблиці й навіть не думати про виліт! Мусимо тепер виправляти ситуацію.

—Особисто у вас ніколи не виникало думок про повернення у великий футбол в ранзі гравця?
—Такі думки були, адже інколи дивлюся, як грають Шуховцев, Рева, Долганський, і хочеться самому повернутися на поле. Але потім зупиняю та переконую себе, що не потрібно. Розумієте, грати мені хотілося й коли закінчував кар'єру, й нині, але тренуватися — ні. Знову ці падіння, хвора спина... Якби можна було прийти на стадіон, зіграти в неділю, а потім прийти через тиждень і знову грати, а цей тиждень між іграми жити своїм життям та не тренуватися. Добре, що не став сіпатися. Це було б уже навіть несолідно. Якщо вже вирішив, то варто дотримуватися своїх намірів.

—Як би оцінили свою нинішню фізичну форму?
— За великим рахунком, тієї форми, яку мав півтора року тому, не втратив, хоча поступово вона розвіюється. Зараз інколи стаю в рамку та задихаюся — не витримую темпу та навантаження. Інколи й зірочки з'являються перед очима від утоми!

—Після закінчення кар'єри можете собі дозволити ввечері випити холодного пива чи 50 грамів коньяку?
— Це найцікавіше! Коли грав у футбол, моїм улюбленим напоєм, як і, мабуть, кожного футболіста, було пиво — інколи міг собі дозволити випити келих. А коли закінчив кар'єру, то й пива вже не хочеться. Стався якийсь поворот у житті, тож дозволяю собі спиртне досить рідко, можу сказати, що практично його не вживаю. Та й гіркий досвід маю: інколи на машинах «чудив», і розбив одну свого часу... Тож як футболіст пройшов усе, але тільки-но став тренером, то як відрізало! Ще б пак — наставник має слугувати прикладом для підопічних. Я б не хотів, аби мій тренер любив хильнути чарчину-другу.

—Чи правда, що жінки в захваті від лисих чоловіків? Часто чули компліменти від прекрасної статі?
—Не помічав чогось особливого. Ніхто ніколи не підходив, кажучи: «Яка в тебе класна зачіска!» До того ж, дружина покохала мене ще не лисого. Вже незабаром буде ювілей — 10 років із того часу, як я поголився налисо. І дружині доводиться мене любити таким!

—Партнери полюбляли порівнювати вас із Бартезом. Вам це було до вподоби?
—Якось навіть цілували в чоло за давньою традицією французької збірної часів Фаб'єна!

— Багато хто дивується, що вас так і не викликали бодай раз до складу національної збірної України. Гадаєте, заслуговували на це?
—Інколи траплялися періоди в кар'єрі, коли набирав дуже хорошу форму. Але, розумієте, я і мої однолітки-воротарі грали в «епоху Шовковського», який був справді найкращим. Тож на місце другого чи третього воротаря можна було брати будь-кого: Горяїнова, Нікітіна, Шуткова. На роль дублера кандидатів було багато, але на місце основного — тільки Олександр. До речі, якось у газеті доводилося читати таке: мовляв, Буряк викликав мене до збірної на збори. Але одразу після цього була гра чемпіонату, в якій моя команда поступилася з рахунком 0:5. Тож мене так і не запросили. І це було правильно на той час. Тоді вибір був значно кращим, це нині він досить обмежений щодо воротарів.

—Вашому старшому сину вже невдовзі виповниться, скажімо, 16 років. Можете собі уявити, що за кілька років він вийде в складі «Металурга», де, наприклад, ви тренером? Як вам такий сюжет?
—Для рубрики «фантастика» згодиться! Наразі і я займаюся улюбленою справою, і сину ще поки далеко до першої команди. До речі, молодший син теж хоче стати голкіпером, тож коли в гості приїздив Максим Коваль, ми жартували, що йому в «Динамо» залишилося сім років, а далі в команду прийде мій молодший син, і в Макса тоді вже шансів не буде. Завдяки Ковалю Данило тепер теж палко підтримує «Динамо» і хоче бути схожим не лише на батька, а й на Максима.

— Серед журналістів у вас слава освіченої та доброї людини. Яке ж ваше ставлення до них?
— З журналістами в мене були гарні стосунки. Я й сам хлопець говірливий, особливо щодо футболу. До того ж, інколи траплялося, що й самому потрібно було «віддуватися» та комусь щось говорити. Тож журналістам ніколи не відмовляв у проханні поспілкуватися. Сподіваюся, добрі стосунки в мене будуть із ними й надалі.

Р.S. Не встиг я сісти за комп'ютер, аби відтворити диктофонний запис на папері, як знову почув голос свого співрозмовника. Андрій вкотре нагадав мені, аби я обов'язково подякував уболівальникам, які завжди підтримували його впродовж кар'єри: «Ви завжди залишалися на моєму боці, тож навіки будете і в моєму серці. Дякую за все».

Анатолій ВОЛКОВ, газета «Український футбол»