Андрій ГЛУЩЕНКО: «Запоріжжя полонило моє серце»

29 листопада виповнюється вже рік із останньої гри Глущенка в професіональній кар'єрі. За словами мого співрозмовника, йому не раз хотілося все кинути й повернутися на футбольне поле, проте Андрій щоразу переконував себе: «уже не варто»...

Воротарем став випадково — не хотілося бігати

—Коли нога Андрія Глущенка (нині 43-го розміру) зробила перший футбольний крок?
— Знаєте, це, мабуть, рідкість для нашого футболу, адже я почав професійно займатися ним без спеціалізованої школи за плечима. В Оріхові, де я народився, не було такої можливості, тому в футбол грав лише на чемпіонат області, де мене й помітили Євген Пилипович Лемешко і Володимир Атаманюк. А так — займався футболом раз чи два на тиждень.

—За вашими плечима немає закінченого футбольного інтернату, зате, наскільки мені відомо, є гандбольна школа...
— Справді, з третього по восьмий клас я займався гандболом. До того ж, на воротах, як хтось може подумати, ніколи не стояв — грав на позиції розігруючого. Інша річ, що я займався гандболом, а сам мріяв стати футболістом і бути схожим на Олега Блохіна. Воно й не дивно, адже з дитинства вболівав лише за київське «Динамо» і мріяв бути схожим на кумира мільйонів.

— До речі, про рідне вам містечко. Як часто буваєте в 20-тисячному Оріхові, що в Запорізькій області?
—Досить рідко. На жаль, приїжджаю лише з візитами до рідних. Але своє рідне місто й людей, які мене виховали, я не забуваю. До того ж, коли грав у «Іллічівці», з Запоріжжя до Маріуполя вела тільки одна дорога, яка проходила через Оріхів, тому на той час бував там частенько.

—Які ви мали перспективи в гандболі?
—У гандболі в мене все виходило. В Оріхові була чудова школа, яка постійно конкурувала з запорізькою. Завжди з теплотою згадую часи, коли ми їздили на всесоюзні змагання. Нам, дітям, приносили купу вражень поїздки до Молдови, Росії та інших країн. Але обрав я все ж футбол, тому що батько був палким шанувальником «гри мільйонів» — у мене любов до неї була, мабуть, у крові.

— З якими емоціями згадуєте школу загальноосвітню?
— За це відповідала моя мама, яка завжди мене привчала до того, що треба бути освіченим і вихованим. Я закінчив п'ять класів відмінником, а вісім — без трійок. Хоча моя школа №1 завжди славилася своїм жорстким вихованням та дисципліною. Я й досі лякаю своїх дітей: мовляв, будете погано поводитися — відправлю туди! Якихось шалених вражень про школу не залишилося, цікавіше було в технікумі, в який я поступив по тому. Ось там була молодість! Хотілося виокремлюватися — скажімо, займаючись серйозно спортом, подобатися дівчатам, заводити нові знайомства. Також технікум подарував мені знайомство з Володимиром Сократовичем Дандіком — заслуженим тренером України з важкої атлетики. Він досить серйозно вплинув на мою подальшу долю, адже я почав брати з нього приклад у всьому — як підходити до своїх занять, до роботи, як потрібно спілкуватися з людьми, зі своїми підопічними. Нині це дуже мені як тренеру допомагає. Щодо спортивного аспекту, то в технікумі я брав участь майже в усіх ігрових видах. До речі, Лемешко завжди говорив, що воротар повинен уміти на високому рівні грати в усі ігри, де потрібно багато рухатися. Він навіть влаштовував між гравцями «Торпедо» змагання з баскетболу.

—Коли востаннє бачили свою першу вчительку? Пам'ятаєте, як її звуть?
— Пам'ятаю, звісно!.. Дай, Боже, пам'яті (Сміється. — Авт.)... Поліна... ой-ой-ой... Поліна Андріївна! А прізвище... ну, знаю, точно вам кажу! Але в найвідповідальніший момент не можу згадати. Напишіть, що пам'ятаю її без прізвища!

—На шкільних зустрічах випускників часто буваєте?
— На жаль, на них я ніколи не потрапляю, бо вони завжди збігаються із зимовими зборами.

— Ваше відоме захоплення історією (античні часи) якось не поєднується зі словом «футболіст»...
—Мабуть, так, але я справді любив історію і не розумів, як можна не цікавитися минулим країни, світу. Нині змушую цікавитися нею своїх дітей! Я згадую, знову ж таки, слова Лемешка: «Воротар — найінтелігентніша людина в команді». Звісно, він це казав зі своїм специфічним почуттям гумору, але коли я потрапив до «Торпедо», гравці їздили на ігри з книжками і були досить начитаними, освіченими людьми. Це в останні п'ять років усе змінилося. Нині мало хто цікавиться речами, далекими від футболу, бо вони з дитинства запрограмовані на нього. Що там говорити, якщо раніше ми ходили в бібліотеки, а тепер є Інтернет і комп'ютери. Вони свою справу роблять.

— А, принаймні, юних воротарів у Запоріжжі змушуєте нині щось читати?
—Читати не змушую, але часом філософствую, навчаю їх життя. Кажу, мовляв: піди візьми книгу та прочитай, що я мав на увазі (Сміється. — Авт.). Хоча й без того в «Металурзі» зібралися досить хороші хлопці. Діма Безотосний, як і я, теж любить пороздумувати над «високим», Володя Жук розмовляє англійською — він наш перекладач. А є ще Єгор Попович, який ніколи себе не дасть образити. Я йому кажу, аби постійно ходив поруч, тож він — мій особистий охоронець. Ось така весела компанія!

—Як пройшов для вас період життя, починаючи зі вступу до технікуму, і закінчуючи потраплянням до професіонального клубу?
—Я щоліта їздив до піонерського табору. Одного разу мене досить випадково поставили на ворота... І, треба ж такому статися, мені сподобалося! Після воріт уже не сильно хотілося бігати! Загалом же, два роки в технікумі я насолоджувався студентським життям, грав із шістнадцяти років за дорослу команду чемпіонату області в Оріхові. Воротарем відчував до себе підвищену увагу, адже футболістів багато, а голкіпер — один: зловив м'яча — і герой одразу ж! Тож мені це подобалося.

Український чемпіонат з пивом перед телевізором? Та тут горілка не допоможе!

—Розкажіть про свій переїзд до Запоріжжя.
— КОЛИ влітку вирушив до Запоріжжя, в голові була одна думка: «Боже ти мій, куди ж я їду?! Хлопчак із чемпіонату області сунеться в вищу лігу!». Але з того часу впродовж усієї кар'єри в мене завжди був такий пунктик: «Я не повинен зганьбитися». Розумієте, повертатися із Запоріжжя назад із піджатим хвостом я вже не міг — було б надто соромно, до того ж, батько завжди вчив, що хвоста якраз-таки потрібно завжди тримати пістолетом. Ось так потроху я й почав працювати, але коли їхав до Запоріжжя, не вмів практично нічого. Тренера «підкупив» хіба тим, що любив ефектно стрибнути за м'ячем. Іван Балан зі мною тоді добряче помучився, за що я йому дуже вдячний. Так критично потому я ставився до себе завжди, хоча з часом все-таки щось умів. Утім, це я зрозумів лише по закінченні кар'єри. На той час дуже бракувало людини, яка б змусила повірити в свої сили і дала зрозуміти, що я талановитий. Загалом, це проблема наших тренерів. Більшість із них використовують постійно батіг замість пряника. Часто це неправильно, але ментальність бере своє. Хоча, можливо, добре, що тренер воротарів у мене з'явився лише в 26 років — ніхто не заважав мені розвиватися по-своєму — десь у когось щось піддивитися та повторити.

—У юному віці у вас ніколи не виникало сумнівів у тому, що обрали правильний спортивний шлях у своєму житті?
— Не виникало. Та й чому мені було шкодувати про щось та сумніватися, якщо мені так пощастило — без підготовки потрапити до клубу вищої ліги! Я б сказав інакше: часто не виходило взагалі нічого у воротах. Але тоді максимум, про що я думав, — це кинути воротарську справу та грати в полі. І коли мені давали таку змогу, я грав у полі досить непогано. Пам'ятаю, 1993-го року у внутрішньоторпедівській двосторонці я забив два голи, а моя команда перемогла — 3:1. Так тоді Євген Пилипович одному з наших нападників сказав: або забивай голи, або Глущенко гратиме в нападі. Цей жарт Лемешка я надовго запам'ятав, хоча тоді серйозно сприймав змогу грати все ж у полі.

— Ви можете зі мною не погодитися, але у 1990-х роках більшість команд грала, за великим рахунком, «бий-біжи». Як би ви охарактеризували стиль гри «Торпедо» тих часів?
—Такий футбол був по всій Україні. Виокремлювалася на той час лише одна команда — київське «Динамо». Особливо коли до Києва повернувся Валерій Лобановський. Також відзначив би «Шахтар» і «Чорноморець». Щодо «Торпедо»: я завжди знав, що коли м'яч буде принаймні докочуватися до мене, то мало не в крові. Пам'ятаю, на домашньому стадіоні свого часу був асфальт, а втім, це не заважало кожному гравцю моєї команди стелитися в підкатах та виїжджати з трави на асфальт. У нападі ми теж грали без особливої винахідливості — били вперед на Романа Бондаренка. І така тактика часто виправдовувала себе! У домашніх матчах ми давали бій кожному супернику, особливо авторитетам. Команда під керівництвом Лемешка, а пізніше — Надєїна, була з характером. Нас налаштовували на бій, і такий підхід стосувався кожного тренера того часу, адже на перше місце ставилися самовіддача, характер. Але, при всьому тому, я вважаю, що раніше футболісти були індивідуально сильнішими, ніж тепер. Це стосується гравців часів і радянського футболу, і переходу на незалежний чемпіонат. Інша справа, що нині команди діють набагато продуманіше тактично, тому й футбол має інший вигляд.

—До слова, чи вважаєте, що Роман Бондаренко був індивідуально найсильнішим у команді?
— Індивідуально — ні. Але він був справжнім бійцем на полі. Ніколи не задирав ногу чи то голову в боротьбі та не шкодував себе. Він брав своє бажанням грати та готовністю до самопожертви заради команди та результату. Головним його козирем була й націленість на ворота, чого нині дуже бракує вітчизняним нападникам.. Ось тому Роман і став одним із лідерів команди та одним із найкращих бомбардирів у історії «Торпедо».

— Ще донедавна антирекордом українського чемпіонату слугувала поразка «Торпедо» з рахунком 1:9 від донецького «Шахтаря». Що тоді сталося із командою, на вашу думку?
— Виправдання тій поразці знайти важко, але спробувати можна. По-перше, в тій команді грало чимало молодих, а отже, нестабільних гравців. По-друге, «Шахтар» був справді сильнішим. Загалом, тяжко повернутися в часи минулого десятиріччя, але хоч як би там було, й досі пам'ятаю кожен свій пропущений м'яч: голи були приблизно такими ж, які «Динамо» забивало недавно «Іллічівцю» — шкіряного просто «заносили» у ворота. Не пригадаю, щоб хоч один гол стався суто з моєї провини, але ж я пропустив 9 разів! І коли донецькі глядачі почали скандувати «десять, десять...», враження були ще ті. До останнього часу думав, що лише мені доведеться таке пережити, але тепер можна поспівчувати й Всеволоду Романенкові. До слова, після тієї гри нас зачинили на базі, й у наступному матчі за виживання ми перемогли 1:0. Тоді насправді тяжко було змусити себе знову стати у ворота, але я зміг, не вірячи, що коли-небудь хтось поб'є мій «рекорд».

—У «Торпедо» ви грали з 1993-го по 1998 рік. На сезон більше провели у складі «Металурга». Чи можете порівняти, яка частка вашого серця належить «Торпедо», а яка — «Металургу»?
—Можу сказати інакше: моє серце полонило Запоріжжя. Якби нині в місті були дві команди, то, можливо, ще б вагався. Хоча перша любов ніколи не забувається, а таким для мене стало «Торпедо». Я тоді дивився з круглими очима на Чіркуна, Зайця, Бондаренка... Для мене це було неповторно і дуже почесно, адже вони були зірками. Часто згадую перемогу над «Ворсклою» з рахунком 1:0, коли полтавці не забили нам пенальті. Вболівальники мене тоді винесли на руках зі стадіону... Але разом із тим, досягнень я більше мав із «Металургом», в якому був і капітаном, і грав на міжнародній арені. І цього я також ніколи не забуду.

—Чи залишилося місце у вашому серці для «Зірки» та «Іллічівця»?
— Безумовно. Завжди з вдячністю згадую два роки в Кіровограді, проведені під керівництвом Олександра Іщенка. А Маріуполь — це взагалі «лебедина пісня». Мені там дуже подобалися і місто, і блискучі умови для роботи, і колектив. Не знаю, як нині, але раніше Маріуполь завжди славився саме єдністю футболістів. Можливо, інколи бракувало майстерності, але кожен футболіст завжди боронив партнера. Адже, крім усього, й за межами футбольного поля ми були справжніми друзями. Ностальгія за Маріуполем є, тому й відстежую виступи команди й переживаю за неї.

— Коли «Торпедо» за підсумками сезону-1997/98 вилетіло до першої ліги, ви перейшли до кіровоградської «Зірки». Не хотіли грати у першій лізі?
— Не в тім річ. На той час у команді відбувалися зміна тренера та суттєве омолодження складу. Може, помиляюся, але тоді здавалося, що на мене не надто розраховують. І тоді Іщенко запропонував переїхати до Кіровограда. У нас багато гравців переходило з однієї команди в іншу типу «Зірки».

—Тож ішли ви з «Торпедо» без образ на керівництво?
—Так, ніяких образ не було ні в мене, ні в керівництва. І згадую вже зараз: у «Торпедо» тоді поступово виникали проблеми з фінансуванням, та йшов я все одно не через це. Можливо, бажання грати в першій лізі в мене й не було, але основна причина — перебудова в команді.

—До слова: ви закінчили кар'єру відносно недавно, тож, гадаю, вам не буде тяжко порівняти рівень вищої ліги того часу, і скажімо, початку 2000-х. Гадаєте, на той час сильно щось змінилося впродовж першого незалежного чемпіонату?
—Певний стрибок угору стався з приходом Лобановського та виходом його «Динамо» в півфінал Ліги чемпіонів. Отже, й інші наші команди намагалися підтягуватися до рівня «Динамо». І саме тоді, з початком нинішнього десятиріччя, в кожного клубу почав вимальовуватися свій особливий стиль, своя родзинка, своя ігрова концепція: «Карпати» прагнули бути досить непоступливими в домашніх матчах, «Нива» із Тернополя з братами Капанадзе теж могла нерви будь-кому попсувати, «Кремінь» Валерія Яремченка також значно зріс у майстерності. Одне слово, саме тоді почали з'являтися самобутні команди, а разом із цим зростав і рівень чемпіонату. Нинішній рівень, звісно, значно вищий, але, повторюю, індивідуальний клас гравців тоді був високим. Нині зріс тільки рівень зарплат, але аж ніяк не клас футболістів.

—А нинішній рівень вітчизняного чемпіонату чи може задовольнити вибагливого європейського вболівальника, який, скажімо, вмостився в суботу ввечері перед телевізором, аби переглянути матч українських середняків?
—Мені здається, тут не пиво треба брати, а горілку (сміється. — Авт.)! Трапляються такі ігри, що після них можна сказати «гарно спалося». Якщо бути відвертим, то 70% ігор можна ввечері показувати замість «На добраніч, малята». Звісно, якщо паралельно йтимуть матчі українського чемпіонату та англійського, то хоч як би цікаво мені було подивитися гру вітчизняної першості, все ж оберу англійський чемпіонат. Грати ж потрібно для глядачів, а в нас не всі це розуміють. Це гірко, але, на мою думку, правда. Трапляється, дивлюся матчі українців із задоволенням, але переважно виходить: просто це непогано для сну.

— У першому своєму сезоні в Кіровограді вам так і не вдалося стати основним воротарем, зігравши всього 6 матчів за першу команду. Що завадило?
—Насправді — сильніший конкурент. Борис Білошапка на той момент грав досить добре, й команда досягала результатів. Якщо давали мені шанс, то особливих претензій до мене не було. Борис Іванович нині працює із воротарями дубля донецького «Шахтаря» і ми з ним й досі часто телефонуємо один одному, згадуючи найкращі моменти спільної роботи.

—Чому наступного сезону (1999/2000) Олександру Іщенку не вдалося втримати над командою контроль і та посіла останнє місце в турнірній таблиці?
- Вважаю, влада міста мала більше уваги приділяти команді, якщо вона хотіла, аби клуб «вижив». Мабуть, не хотіла. Тож фінансування не відповідало рівню вищої ліги. Інколи нас налаштовували грати «за Батьківщину, за партію», на голому ентузіазмі. Хоча при всьому цьому варто віддати належне й Олександру Іщенку, який завжди знаходив потрібні слова. В домашніх матчах того сезону ми поступалися мало кому, здобувши сім нічиїх. Олександр Олексійович був хорошим мотиватором, і в тому аховому стані ми мали достойний вигляд на тлі інших.

—Такі важкі тренувальні збори, як з Іщенком, у вашому житті були?
— Нічого поганого в тих зборах не було. Просто бігали собі, та й по всьому. Я завжди згадую сходи на стадіоні, які ми добряче протирали то підіймаючись, то опускаючись ними. А найголовнішим було те, що скільки б ми бігали по тих сходах, травм не було! В мене просто прекрасні спогади (сказано цілком серйозним голосом. — Авт.): люди відпочивають, а ми, за неймовірної спеки бігаємо, зима й морози — бігаємо, виїхали в Трускавець, де дуже любив проводити збори Іщенко, — носимося як торпеди, не те, що бігаємо! Було тяжко, особливо приїжджим гравцям, але всі, хто був у команді не перший рік, знали: впродовж сезону нас могли обіграти, але перебігати не міг ніхто!

—За той сезон у складі «Зірки» принаймні одного разу на поле виходило 39 футболістів! Поясніть, як так сталося?
—Справді, стабільного складу в нас не було. Але річ у тім, що наприкінці сезону з команди пішов Іщенко, а разом із ним багато футболістів, у тому числі і я. Натомість, прийшли інші. Звідси й така кількість гравців.

—Якраз після того вильоту почався крах кіровоградського футболу (хоча ще на один провальний сезон «Зірка» таки повернулася до вищої ліги). Будучи всередині колективу, чи ви відчували, що все йде до цього?
—За великим рахунком, так. Команда виявилася непотрібною, хоча в Кіровограді завжди любили футбол, і, наскільки мені відомо, люди й досі приходять із задоволенням на стадіон. До краху команди йшло, і це було помітно неозброєним оком.

Кучеревський хотів забрати в «Дніпро»

—З якими емоціями ви поверталися до Запоріжжя, хоч цього разу і не в «Торпедо», а в «Металург»?
— Для мене то було справжнім святом. Я вже мав двох дітей, тому вони чекали з нетерпінням, коли батько повернеться додому. Дякую Мирону Богдановичу, який запросив мене назад, у рідне місто. До слова, спочатку влитися в колектив було досить складно, як і будь-якому футболісту в новій команді. Саме тоді я зустрівся із Олегом Лутковим, який працював у клубі тренером воротарів. Навантаження у нього були колосальні! Як згадаю, ноги знову починають боліти! Хоча користь ті тренування принесли. Ну, а за півроку адаптації я почувався вже повноцінним «металургом».

—Майже сезон під орудою Маркевича мав би вам запам'ятатися принаймні новим підходом до футболу — футболу, в який грають, а не вимучують...
—Безумовно! Майже кожної гри в першому таймі ми перегравали практично кожного суперника. На жаль, проблема часто була у фізичних кондиціях команди — у другому таймі нас відверто «не вистачало», й ми могли, зрештою, програти, виграючи по ходу зустрічі, скажімо, 2:0. Згадки про гру нашої команди на той час лише позитивні, адже тренер постійно просив грати в пас. А це вже було схоже на справжній футбол.

—Під керівництвом Олега Тарана ви були основним кіпером. Цей тренер зміг вас чимось вразити, навчити чогось нового?
—Таран вирізнявся з-поміж інших тим, що був дуже хорошим психологом. Коли він прийшов до команди, одразу ж об'єднав усіх навколо себе та змусив повірити в його хист. Саме завдяки цьому ми й зуміли вийти в єврокубки за підсумками чемпіонату. Також я відчував і довіру до себе, що чимало важить для футболіста.

—Наступний сезон (2002/2003) став найпровальнішим у новітній історії «Металурга» — команда посіла передостаннє місце та не вилетіла лише через банкрутство «Олександрії» (у першому колі — «Поліграфтехніка»). Чи встигли вже зайнятися пошуком, можливо, іншої команди, чи знали заздалегідь, що не вилетите, посівши 15-е місце?
— Ми билися за кожне очко аж до самого останнього туру, й розмов про щось інше не було. Втім, пам'ятаю: якось під кінець чемпіонату, на жаль, уже спочилий, Євген Кучеревський зателефонував мені й сказав: якщо раптом «Металург» усе ж вилетить, то він обов'язково забере мене до себе в «Дніпро». У підсумку, ми все ж залишилися у вищій лізі, а дніпропетровці запросили до своїх лав Кернозенка, який став на багато років уперед незамінним основним голкіпером команди. Шкодувати про це ніколи не доводилося, адже я залишився вдома з сім'єю, а це було для мене головним.
А провалили ми той сезон через велику кількість іноземців, з якими часто не знаходили спільної мови. Інколи на футбольному полі виникає потреба скомандувати чи щось підказати, так я навіть і не знав, яку мову потрібно вчити, адже в команді були гравці різних національностей і різних мов. Гадаю, легіонерів тоді, поруч з чотирма українцями в складі, було забагато.

— Ви згадали про те, що футболістами потрібно керувати. Без лайки це можливо?
—Ні, звичайно! «Футбол без мата — як солдат без автомата»! Багато тренерів говорили, що не можна матюкатися, але я й нині, коли виходжу на поле чи стаю у ворота на тренуванні, не можу часом без «красного слівця». Ну не можу я кричати на багатотисячному стадіоні: «Чи не міг би ти, шановний, стати в стінку?». А так, швиденько «пі-пі-пі», і всі вже стоять за милу душу. Навіть легіонери розуміють (сміється. — Авт.)! Інтелігентність тут не допомагає, хоча у житті треба бути ввічливим та вихованим. На футбольному полі — інша мова й інші емоції. Ну такий я, не можу без цього, та й по всьому!

—Повернімося до «Металурга»: того ж сезону команда грала в Кубку УЄФА. «Біркіркара» такою й залишиться, але протистояння з «Лідсом» вийшло захоплюючим. Пройти англійців запоріжці могли. Гадаєте, це спрацював комплекс українських команд на євроарені?
—Якби ми тоді пройшли «Лідс», це було б диво. На той час ця команда була серед лідерів англійського футболу, тож достойно зіграти проти неї в Англії ми змогли тільки через недооцінку з боку суперника. Здавалося, в першому таймі англійці дивилися на нас, як на інопланетян! А коли ми в другому ввімкнули швидкість та агресію, стало зрозуміло, хто там господар. Хоча вдома ми вигравали 1:0, й Армен Акопян влучив у стійку зі штрафного... Якби забив, було б веселіше. Те протистояння запам'яталося на все життя, а з Англії після гри навіть не хотілося повертатися додому — ось де рівень: стадіон, атмосфера, вболівальники! Для нашої команди це була надзвичайна подія.

— За час цього провального сезону та наступного командою керували відразу сім тренерів, які по черзі змінювали один одного (Таран, Лутков, Надєїн, Каталинич, Фоменко, Юревич, Боровський). Найвідоміший із них — Михайло Фоменко, який протримався на цій посаді лише перше коло. Хто не відповідав рівню та поставленим завданням: наставники чи футболісти?
— Із 2000-го «Металург» узагалі мав майже 15 тренерів разом із виконуючими обов'язки. Нині тяжко сказати, в чому причина такої ситуації. Звісно, тренер відповідає за результат завжди, але й футболісти, безумовно, недопрацьовували. Єдиний висновок, який мені вдалося зробити, — українську команду повинна очолювати лише україномовна людина, іноземець не може впоратися. А щодо тренерів, які змінювали одне одного, то я кожному з них вдячний по-своєму. Мені працювати з ними подобалося.

—Валерій Яремченко, на вашу думку, зумів би стабілізувати становище в колективі?
— З Валерієм Івановичем працювати було досить цікаво, адже він — неординарна особистість у вітчизняному футболі. Та й повернути колектив до стабільності йому вдалося, про що говорить статистика: у 29 матчах ми пропустили лише 28 м'ячів. Для нашого клубу це був дуже хороший показник. До слова, чого тільки варта перемога над «Динамо»!

—Після Яремченка був кілька турів Чанцев, а пізніше — Грозний, якому теж вдалося написати нову сторінку в історії запорізького клубу, вийшовши з ним до фіналу національного Кубка. Помітно було, що Грозний знає, що робить. Але разом із тим успіх «Металурга» був заплямований скандалом із допінгом Невмиваки. Максим Калиниченко в одному зі своїх інтерв'ю сказав прямо: мовляв, у «Спартаку» саме Грозний видавав гравцям якісь пігулки, які ті мали пити...
— Ну ви уявляєте собі картину, коли Грозний ходить і роздає всім пігулки? Я — ні. У нас такого точно не було. До речі, якби ви не сказали про той скандал, я б і не згадав, якщо чесно. На атмосферу в команді це не вплинуло. Невмиваку підловили в молодіжній збірній України, але, наскільки я знаю цю ситуацію, Дмитро взагалі якусь пігулку для зниження тиску випив перед матчем, бо дуже хвилювався. Я впевнений, що ніякого допінгу він не приймав. У нашій команді з цим дуже суворо, це ж вам не цукерочки! Єдине, що можу сказати: в усіх командах футболісти п'ють вітаміни. Я теж пив, і нічого — живий, здоровий. А щодо Грозного, то про нього можу сказати лише теплі слова, що б там хто говорив про нього.

—Завдяки чому Грозному вдалося досягти успіхів, у першу чергу?
—Завдяки тому, що він був для футболістів справжнім авторитетом. Кожна зустріч чи заняття з нами починалося й закінчувалося словами про те, що ми — футболісти високого рівня, потенційні гравці своїх збірних. Він давав зрозуміти, що ставиться до нас, як до футболістів високого рівня. І футболісти вірили цим словам і доводили це на полі.

—Якщо ж говорити про фінальний матч, то чим він вам запам'ятався, окрім статусу фіналу?
—Клеберу ніс зламали — теж непогано пограли (сміється. — Авт.)! Але це жартома, якщо ж серйозно, то згадую ажіотаж довкола гри — для нашого міста й команди це була велика подія. Малюнок зустрічі запам'ятався тим, що ми справді грали у футбол. І грали достойно, на рівних із киянами. Мали шанси навіть зрівняти рахунок. Гадаю, після тієї гри в наших уболівальників не залишилося до нас претензій.

Анатолій ВОЛХОВ, газета «Український футбол»