Відсутність обличчя

Мрію, щоб при «Динамо» чи при Федерації футболу України був започаткований музей, до створення якого могли долучитися всі небайдужі до цього люди.
Журнал ФК «Динамо» Київ (№ 1/48),
інтерв'ю з колекціонером Л.Карчемським.


Вступ

Трохи більше, ніж за два роки наша держава прийматиме третій за масштабом спортивний форум світу — чемпіонат Європи з футболу. До нас з'їдуться мільйони туристів із п'яти континентів, багато з них, безумовно, прагнутимуть ознайомитися із загадковою країною, яка стала організатором турніру. А окремі (й таких буде чимало!) захочуть мати бодай мінімальний рівень знань про історію розвитку гри у шкіряний м'яч в Україні.
Чи зможемо ми задовольнити таку потребу? Зваживши на існуючий стан речей, це неможливо: в нас і досі немає ні музею футболу, ні навіть елементарної енциклопедії, себто у віртуального туриста може скластися хибне враження, що літопис найпопулярнішої світової гри на вітчизняних теренах розпочався зовсім недавно.

Чому все це має місце? Спробуємо з'ясувати.

Як було

Футбольні музеї в країнах Західної Європи почали з'являтися ще в першій половині XX століття. Зазвичай відповідну роль грали окремі кімнати підтрибунних приміщень стадіонів. Радянський союз у цьому плані був «у ар'єргарді планети всієї»: нічого подібного на території однієї шостої земної кулі не з'являлося, та й не могло. З одного боку, «соккер» тоді мав велике соціальне значення, з іншого, вважалося, що це лише вид спорту, відтак він не заслуговує на якісь окремі «преференції». Себто про спеціалізовані музеї, зрозуміло, ніхто й не заїкався.

У книзі споминів легендарного львівського футболіста Олександра Скоценя яскраво змальовується прихід більшовицької влади на до того польську Галичину. Там є фрагмент, де автор описує зачудування комуністів, коли ті побачили на домашньому стадіоні СТ «Україна» спеціальну шафу з вміщеними туди в скляних тумбах кубками, медалями, вимпелами й іншими атрибутами гри мільйонів. Аякже: вдома вони не бачили нічого подібного. Минуло небагато часу — і «визволителі» розграбували ту шафу...

Як є

На жаль, ми успадкували — причому в дуже химерній формі — окреслене ставлення: найбільша за розмірами країна континенту не має жодного приміщення, котре можна було б назвати «футбольним музеєм». Йдеться, звісно, про західне розуміння цього поняття.

За моїми даними, найближчим часом ми вправі очікувати на появу «первістка»: має вступити в дію клубний музей донецького «Шахтаря». Але тут, по-перше, не зрозуміло, яким він буде (чи не зроблять його для галочки?), а по-друге, така подія докорінно ситуацію не змінить — це буде позитивний виняток на
тлі гнітючого правила.

Приблизно десять років тому Г.Суркіс (тоді ще керівник ПФЛ) зробив спробу об'єднати принаймні головних українських істориків і статистиків в одну централізовану організацію. Серед перших пунктів її роботи значилося створення музею вітчизняного футболу, а також друкованого видання енциклопедичного типу (попервах вирішили обмежитися періодом незалежності). У підсумку цей намір вилився в гучний пшик: людей збурили, ті підготували книгу про всіх гравців — учасників чемпіонатів України, було організовано кілька зібрань і... все.

Кілька найближчих років уже президент ФФУ, беручи участь у «прямих лініях», організованих різними київськими газетами, неодноразово запевняв усіх небайдужих у тому, що омріяна поява, умовно кажучи, Алеї слави вже не за горами: він повідомляв, що триває цілеспрямована робота, й усе, що залишилося, — владнати окремі деталі.

Нині, наскільки мені відомо, ситуація з нульового циклу практично не зрушилася: в Будинку футболу є кімнатка з дивним підбором експонатів — кілька фотографій; бутси Ігоря Бєланова, в яких той начебто грав у фіналі Євро-1988; кілька вимпелів. Саме сюди чиновники Федерації водять високих гостей із ФІФА й УЄФА, щоб продемонструвати їм «наше славне минуле».

Вичерпно охарактеризував пострадянську об'єктивну реальність казахський статистик Єрлан Манашев у одній із статей (цитую мовою оригіналу): «Кому нужна футбольная статистика? Да, по местным командам выпускаются издания, справочники, и это хорошо! Но посмотрите, какими тиражами они выпускаются, — 50-200 экземпляров. Или возьмите интернет. Практически на любом клубном сайте минимум статистики — в основном небольшая статья об истории команды, иногда какие-то итоговые таблички. В общем, узнать полную историю команды, познакомиться с ее героями очень и очень проблематично... Или возьмите наши федерации. Независимо от того, где это: Казахстан или Россия. Например, выпуск ежегодников России прекратился (я имею в виду официальные издания) после 1997 года. А у нас еще - ни одного не выходило. Хотя были подготовлены по официальным протоколам, но, увы, никого это не заинтересовало. Так что нашим функционерам футбольная статистика ни к чему».

Причини

Я довго розмірковував із цього приводу і дійшов висновку про два основні механізми, функціонування котрих лежить у основі нашого «занепаду».

1. Свого часу часопис «Дзеркало тижня» зробив аналіз українського політикуму з метою виявити світоглядні відмінності між різними його поколіннями. У відповідній статті йшлося про те, що в 1990-х «особовий склад» українських «державних мужів» був утворений із представників радянської номенклатури, котра, за численних недоліків, мала одну вельми рідкісну й важливу рису характеру — відповідальність. Вона й утримувала їх од остаточного падіння в прірву забуття соціальних інтересів на користь власних. «Покоління 2000-х» — це щось зовсім інше: складається воно з бізнесменів, людей надзвичайно практичних, жорстких, позбавлених сентиментів і, даруйте, зрештою, — блюзнірських.

Тож чи варто дивуватися відсутності в них — осіб, які, водночас, керують і вітчизняним футбольним господарством, — ініціативи щодо роботи в такому «непрактичному» напрямі, як історіографія? От якби на цьому можна було заробити...

2. Назву цей фактор «кризою самоідентифікації». Річ у тім, що на владних щаблях нашого футболу (як у клубах, так і в громадських установах) чимало доволі випадкових осіб, які не дуже-то й люблять народну гру. І часто вони не ідентифікують себе з організаціями, де працюють. Кажучи простіше, вони не вболівали з дитинства за команду, яка нині для них є місцем роботи; не вирізали й не колекціонували статистичні викладки з газет; не відчували захоплюючого трепету, читаючи розповідь про якусь славетну перемогу багаторічної давнини. Ось чому ці добродії просто ціпеніють, коли який-небудь «дивак» звертається до них з ініціативою, припустімо, покращити випуск програмок до матчів, не робити їх шаблонними на весь сезон, — їм не дано осягнути вартісність такого вчинку.

Висновок

Особисто я не бачу можливих шляхів покращення ситуації. Тут залишається тільки чекати, коли прийдуть інші люди, котрі елементарно захочуть відчути гордість за себе й свою приналежність до конкретного клубу чи країни загалом. Задля цього вони профінансують випуск історико-статистичної книги, виділять приміщення для музею, цінуючи любителів покопирсатися в архівах.

Ну а прийдешній чемпіонат Європи для збірних нам, очевидно, призначено зустріти саме так — без свого обличчя. Без «гербової печатки», яка засвідчує наявність у нас глибинного зв'язку з тим, що було колись.

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»