Адріан ПУКАНИЧ: «Живу в Донецьку, немає сенсу їхати звідти»

Екс-півзахисник Шахтаря та збірної України розповів про свою кар’єру та сьогодення.

– Чим зараз займаєтеся?
– Їздив додому на Закарпаття – зустрічати Паску. Хотів своїй доньці показати, як святкують ця свято на Західній Україні. Тут цікаві традиції.

– А проживаєте де?
– По прописці – в Донецьку. Й більшість часу проводжу саме там.

– Чому в Донецьку?
– Там сім’я, житло. Нема сенсу їхати звідти та й нема куди.

– Хіба не страшно? Там же війна.
– Давайте без Донецька і без політики.

– Вже визначилися, чи продовжуватимете професійну кар’єру?
– Не знаю, якщо чесно. Своєї перспективи як гравця я не бачу. Нема на те шансів. Я зимою їздив в Полтаву, де мене хотів бачити тренер Ярошенко. Говорили з президентом і домовлялися, що паралельно з грою піду на тренерські курси й принесу клубу користь в цьому плані. Один одному потиснули руки, але через кілька тижнів президент змінив своє рішення. На цьому й завершилася наша співпраця.

– Зараз у пошуках клубу?
– Ні, я нічого не шукаю. Бачу, яка ситуація з футболом в Україні. Знаю свій вік – на старших досвідчених гравців не дуже надіються та вірять в нашій країні. Тому вже й не надіюся.

– Ви з Закарпаття, але в 16 років потрапили в «Шахтар». Як так вийшло?
– Був турнір серед областей і саме в той період академія «Шахтаря» збирала свій випуск. Вони вибрали мене і ще кількох футболістів. Ми приїхали на збір – двох з нас залишили. Було видно, що хлопці із Західної України – більш технічні, а зі Східної – більш масивні, фізично сильні. Я приїхав такий худощавий, а там всі – дуже мускулисті. Важко було з ними грати. Мусив пройти час, аби довести тренерам, що гідний там бути.

– Важко було людині з Західної України звикнути до Сходу?
– Важливо було вивчити російську мову, що мені вдалося за рік-другий. Тоді все краще пішло: і відношення, і все решта.

– Обов’язково було російську вчити?
– Українською важче – в академії більшість хлопців були зі Східної України. Коли з 20 людей 15 говорить російською, то хоч-не-хоч треба підлаштовуватися під більшість. Можу сказати, що ніхто не мав нічого проти того, що я з Західної України, «мадяром» не називали.

– А бандерівцем?
– Ні-ні. Всі знали, що бендери – то не Закарпаття.