КОРОБКА: «Прагну досягти вершин успіху»

Оля Коробка — єдина атлетка в світі, яку не зважують перед міжнародними змаганнями. І лише тому, що терези розраховані на 150 кг, а Коробочка, як лагідно називають дівчину, важить понад 168. На цьогорічному чемпіонаті Європи, який пройшов у Страсбурзі, наша співвітчизниця підняла у сумі двоборства 293 кг (133+160), випередивши на 37 кг білоруску Катерину Шкуратову, і поновила рекорд у ривку. Такі Олині досягнення на європейському рівні приємною звісткою долетіли до Батьківщини, а закордонні журналісти відразу нарекли 21-річну спортсменку «феноменом із України». Не було рівних атлетці і на III Всеукраїнських іграх, що відбулися в Миколаєві. Нині Коробка активно готується до вересневого чемпіонату світу в Таїланді, де розігруватимуться ліцензії до участі в Олімпіаді. І де на Олю покладають особливу надію. Про підготовку до ЧС та своє життя поза тренувальним залом Оля Коробка розповіла кореспонденту «СГ» в ексклюзивному інтерв'ю.

«Відчуваю відповідальність перед командою»

— Після вдалого виступу на чемпіонаті Європи та III Всеукраїнських іграх, нині головне завдання — здобуття ліцензії на Олімпіаду. Як іде підготовка до поставленої мети?
— Готуюся поступово, день за днем «змагаюся» зі штангою. Тут, на олімпійській базі в Конча-Заспі, маю всі умови для належного тренування і здобуття результатів, які здатна показати. Розумію, що на мене покладено найбільшу надію на завоювання ліцензії, тому відчуваю велику відповідальність перед спортсменами, тренерами, країною в цілому. І це, крім фізичного, додає моральне навантаження.

— Хто буде твоїми суперницями на цих змаганнях? І як ти збираєшся їх перемогти?
— У моїй ваговій категорії головні конкурентки — кореянки, китаянки та американки. Звісно, кожна з нас намагатиметься ввірватися до трійки лідерів. Я зі свого боку прагну продемонструвати результати, яких досягла на тренуваннях.
Головне, щоб було терпіння займатися, а силу можна накачати. Зараз переді мною стоїть мета, яку я повинна виконати. Знаю, що на мене надіється багато людей, яких не можу підвести. Маю таку вдачу: якщо мені хтось допоміг — мушу віддячити тим самим, інакше почуватимуся винуватою. І це допомагає, дає додатковий стимул для перемоги.

Перша медаль — за піднятих 17 кг

— Олю, як ти потрапила у важку атлетику?
— Я народилася й виросла в маленькому містечку Бобровиці, що на Чернігівщині. Пам'ятаю ми з однокласниками на перервах та після занять частенько навідувалися в шкільний підвал, де працювала секція з важкої атлетики. Більшу частину вільного часу проводила саме там. Потім мене відібрали на учнівські змагання, на яких зайняла третє місце. Так тішилася,  вдома всім медаль показувала! Тоді мені було 9 років і я підняла штангу вагою 17 кг.
Але особливого потягу займатися далі не відчувала. Батьки теж не наполягали. І лише Микола Мольченко, мій перший тренер, постійно запитував, чому я більше не приходжу на тренування. Мама мені й каже: «Ти або кидай, або займайся серйозно. І не мороч людям голову». Так я стала займатися важкою атлетикою. І не шкодую.

— Чим, окрім піднімання штанги, ти любиш займатися?
— Вільного часу практично нема, а коли випадає хвилинка-друга  —   відпочиваю або
спілкуюся з друзями по Інтернету. У нас чудова важкоатлетична команда, ми дуже здружилися відколи мешкаємо на базі, практично живемо як одна сім'я:  разом тренуємося, харчуємося, гуляємо.
 
Солодке — понад усе

— Певно, набрати зайві кілограми для тебе не проблема, а чи є проблема зі схудненням?
— Щодо зменшення ваги, то тут два кінці однієї палиці. Коли скинула 10-12 кг, почала дискомфортно почуватися, ноги й руки стали слабкішими. Але коли набрала 170 кг, стало ще гірше. У травні-червні ми були в Коктебелі. Я там займалася бігом і скинула 10 кг, почувалася добре. Але то був перехідний період і навантаження були меншими. Тепер ці кілокалорії потрібно повернути. Нині маю 162 кг.

— Яка улюблена страва в Олі Коробки?
— Я все люблю. Особливо солодке...

— У тебе є титули, встановлені рекорди, квартира, слава і любов уболівальників. Олю, чого бракує для повного щастя?
— Головна моя мета нині — олімпійська медаль. Це найвище досягнення будь-якого спортсмена. І мені хочеться дійти без травм і перешкод до Пекіна і вдало там виступити. Це вже будуть мої другі Олімпійські ігри. У 2004-му в Афінах я була сьомою.

Скромна дівчинка за партою

— На кого з відомих ти б хотіла бути схожою?
— У мене немає кумирів. Але поважаю людей, які досягли вершин успіху. І я намагаюся дістатися того рівня, щоб стати чиїмось кумиром.

— Як тебе звела доля з твоїм тренером Василем Кулаком?
— У 2001 році я виступала на чемпіонаті Європи серед кадетів (до 16 років) і виграла. Тоді саме почалася підготовка до Олімпійських ігор 2004 року, і Василь Григорович запропонував готуватися до них разом на базі в Кончі-Заспі. Відтоді він — мій наставник. Разом із ним відзначаємо перемоги і долаємо труднощі. Він — моя друга родина.

— Пам'ятаєш себе у дитинстві, якою ти була?
— Якщо про комплекцію, то була видною й неповороткою дівчинкою, а за характером — скромна. А ще — любила поспати. Було приведе мене мама в дитсадок, я сяду за стіл і чекаю вечора, коли заберуть додому.

Головний тренер збірної України з важкої атлетики Василь Кулак каже:

— Оля — одна з небагатьох спортсменок, яка розуміє, що від неї вимагають, і виконує всі заплановані навантаження, її не треба підганяти, як інших. Звичайно, буває важко, адже власна вага чималенька. Часто ноги болять, особливо суглоби, м'язи, але вона терпляча. У Миколаєві на Всеукраїнських змаганнях температура в залі перевищувала 40 градусів. І одному Богові відомо, як вона витримала, й виграла.
А деколи, виступаючи, навіть не звертає уваги, яка вага на штанзі. Бо в той момент концентрується тільки на одному — підняти штангу. Було й таке, що не щастило підняти потрібну вагу, відтак відмовлялася виходити знову на поміст.

— І що ви робили в той момент?
— Найболючіше для неї, що в такі хвилини слабкості її може побачити по телевізору мама. Я тільки запитав: «Олю, тобі не буде потім соромно за свою поведінку?» Вона затупотіла ногами, замахала руками і побігла... Оля дуже любить маму й не хоче її засмучувати.

— Часто відпускаєте свою ученицю додому, аби вона побачилася з рідними?
— Три тижні вона тут, а на четвертий уже збирається. Після змагань також відпускаю на
кілька днів. Накупує силу-силенну подарунків і вже плаче: «Додому хочу». А там же чекають і мама, і тато, брат із невісткою, похресниця, друзі. Це тепер вона подорослішала, то трохи менше проситься, бо вже соромно тиснути так на тренера, а раніше хотіла більше бути вдома, як на тренувальній базі.

У 13 років — 115 кг!

— Раз на тиждень ми їздимо в супермаркет за продуктами, — продовжує Василь Кулак. — Але на тиждень їй того запасу не вистачає, бо постійно ділиться зі спортсменами, які не можуть набрати потрібної ваги, і вони з'їдають половину її провізії. Інколи частину «смачненького» дає мені в холодильник на збереження. Каже, якщо знає, що воно є в неї,
то мусить вночі встати й з'їсти. Дуже любить солодке. За один раз може з'їсти торт, запити двома літрами соку, от уже зайві кілограми й набрала. Але таке рідко буває. Коли ж трапляється, то наступного дня йде зважуватися. Побачить, що набрала зайве — все, тримає себе в руках, не їсть хліба, картоплі, макаронів. Вона чудово розуміє, що на неї чекає в Таїланді та Пекіні.

— Пам'ятаєте вашу першу зустріч з Олею?
— Авжеж. Боже, стоїть переді мною гора — 13 років дівчинці, а вже важить понад 115 кг. Я спочатку навіть не вірив, що з неї щось вийде. Перший період їй було тяжко звикнути до нового місця, до навантажень, часто просилася до мами. І практично розривалася між домом і заняттям штангою. Чималих зусиль було докладено, щоб Оля почала рухатися. Підняла в ривку 105 кг, у поштовху 125 кг. Потім я кажу: «Щоб нам вийти на європейський рівень, треба підняти в ривку 120 і 150 — у поштовху». Вона почервоніла і тут же стала дзвонити своєму першому тренеру. Каже: «Мені тут таке завдання поставили, що я або покину спорт, або стану калікою». Про той переляк знав сам міністр спорту. Але пройшов час, і наприкінці року Оля благополучно піднімає 120 і 150 кг. Виграла європейський чемпіонат серед юніорів, отримала преміальні. Бачу — повеселішала. А тепер нове завдання — 130—160 кг. І тут уже проблем не було, вона тихенько працює, вірить. Але, щоб завоювати ліцензії на Олімпіаду, цього результату вже буде мало. Наших важкоатлетів на ЧС чекає надзвичайно велика конкуренція — змагатимуться понад 500 учасників.

«Я взяв цю ношу й до Пекіна її донесу»...

— Скільки ліцензій з важкої атлетики можемо здобути?
— Максимум українські важкоатлети можуть здобути десять ліцензій: 6 — чоловічих, 4 —жіночих. Кваліфікаційні змагання нині відбуваються в два етапи. Торік у Домініканській республіці ми вибороли 9 ліцензій, дівчата повністю, хлопці 5 із 6. 1 зараз треба це підтвердити в Таїланді. Боротьба буде напруженою, тим паче в таких складних кліматичних умовах. Як правило, доводиться виступати на 5-6-й день. А це катастрофа, бо йде переломний момент у звиканні організму до клімату. Так було у Ванкувері, Мельбурні, Сіднеї. І якби Коробка виступала в Афінах на 3-4-й день, а не на 9-й, то виграла б «золото». І всі про це знають, бо на тренуваннях вона піднімала більшу вагу, ніж чинна олімпійська чемпіонка. Оля тоді дуже зморилася, адже спека була під 40 градусів, у кімнаті від кондиціонера
почала кашляти, вийшла на вулицю — піт заливає. Розумно було б приїхати, здати контроль (здають за 6 днів) і полетіти додому, а на змагання знову повернутися. Тоді б вона змогла підняти ту вагу, що піднімала вдома. Але знову ж таки проблема :— у фінансах. Хто возитиме спортсмена чартером сюди-туди? За кордоном це не проблема, головне, щоб була медаль. А ще так сталося, що в меншій вазі нема кому боротися за медалі. Українці — народ колоритний. Ось і Оля найважча в світі серед дівчат. В Україні та Європі їй нема конкуренції. А в світі є азіатки, які важать менше, але піднімають більшу вагу.

— У чому їхній феномен, на вашу думку?
— За кордоном інший підхід, інші умови. Тренери не ходять із протягнутою рукою, шукаючи спонсорів. Підготовка до ЧЄ елітного спортсмена, в тому числі Коробки, коштує З—5 тисяч доларів. Це крім проживання і харчування. У тих же пострадянських країнах — Росії та Білорусі — виділяють на рік для одного спортсмена близько 10 тисяч доларів. В Україні — 22 гривень у день. Але я ні на кого не скаржуся, я взяв цю ношу і до Пекіна її донесу...

Валентина ЮРЧИШИНА, «Спортивна газета»