ШЕЛАЄВ: «Дніпро» мені до душі»

Півзахисник «Дніпра» Олег Шелаєв є однією з ключових фігур як у національній збірній, так і в своєму клубі. Його відсутність одразу помітна. Зовні спокійний, Шелаєв тримає в своїх руках усі нитки гри дніпрян і диригує оркестром своїх партнерів, роздаючи точні передані на будь-які відстані. Він може вміло завершити атаку своєї команди.

«БАТЬКІВ ПОТРІБНО ЛЮБИТИ НА ВІДСТАНІ»

— Олеже, вперше ти з'явився перед футбольною  Україною  гравцем  луганської «Зорі». Що передувало твоїй появі в цьому клубі?
— Шестирічним хлопчаком батьки визначили мене в луганську ДЮСШ. Першими моїми тренерами стали колишній  знаменитий  воротар «Зорі» Олександр Ткаченко й  Олександр Шакун. Потім, правда, були думки перейти до місцевого інтернату, але зі школи мене не відпускали.

— Довелося тобі поїздити по різних турнірах?
— Ми двічі вигравали свою зону й брали участь у фінальній пульці, куди пробивалося  шість  команд.  Уперше 1991 року посіли п'яте місце, а виграло чемпіонат тоді київське «Динамо», за яке виступав Ващук. Потім ми були четвертими. Перемогли знову ж таки динамівці, але вже на чолі з Андрієм Шевченком.  Ми приїжджали в інше місто, і для нас це була свобода. Ніколи раніше я не був повністю наданий сам собі упродовж десяти днів.

— І в чому втілювалася ця свобода?
— У нас був такий вік, що кожен для себе свободу бачив по-різному. Одні ночами,  наприклад,  гуляли, деякі вже починали потихеньку палити, випивати. Адже жили в готелі, і тренер за всіма устежити не міг. Бувало, що упродовж ночі п'ятьох не могли знайти.

— Як у тебе пройшов перехід із дитячого футболу в професіональний?
— Коли закінчив школу, пропозицій ніяких не було. Та й потрібно було кудись поступати, тим більше що батько наполягав на тому, щоб я дістав освіту. Куди хочеш, говорив, туди й поступай, але ти повинен учитися в інституті.

— А у тебе було бажання вчитися?
— Бажання було, але я не міг дати гарантію, що поступлю. Хотів іти на економіста або на юриста. А туди потрапити було важко.

— Школу ти добре закінчив?
— У мене лише 4 четвірки було, звичайно ж, за п'ятибальною системою.

— А улюблені предмети були?
— Подобалися астрономія, біологія.

— І як же вирішилося питання з освітою?
— Мій тренер допоміг поступити в харківський інфіз з тим, щоб я за одну тамтешню команду на першості області виступав, а потім, може, і за «Металіст» . Але через два місяці я приїхав до Луганська і зустрів другого тренера «Зорі» Коршикова, який сказав, що вони збирають усю місцеву молодь, і запросив до команди.

— А як же інститут?
— Тільки-но я перейшов до «Зорі», мене зразу ж з інституту вигнали, і рік для навчання пропав. Через це у мене навіть деякі проблеми з батьком були. Він говорив: «Ось ти все життя займався футболом, не гуляв, нічого не бачив. Ішов о 8-й ранку, а приходив о 9-й вечора.  Так постарайся, щоб твоя праця дарма не пропала, щоб тобі це в житті стало в нагоді, якось окупилося».

— Зараз уже подібних конфліктів немає?
— Я рідко приїжджаю додому, і стосунки у нас просто відмінні. Та і ставляться вже до мене давно, як до дорослої людини. Батьків потрібно любити на відстані.

«ІЗ «СПАРТАКА» ПОЇХАВ МОВЧКИ»

— Дебют свій у вищій лізі не забув?
— Так. Грали ми з Вінницею. Після першого тайму програвали — 0:1 і мене випустили на другу половину. Холодно тоді було, -5 градусів. Мене всього розтерли, як тільки можна. Від цих розтирань потім ніч не спав. А рахунок так і не змінився до кінця.

— Чому незабаром «Зоря» стрімко покотилася додолу?
— Причина, мені здається, була у взаємостосунках спонсорів із командою. Фінансував нас московський концерн «МАЛС», але футболом його керівництво, як слід, не займалося. Наприклад, щоб купити що-небудь, потрібно було телефонувати до Москви, чекати,
поки вони порадяться, вишлють гроші, які пройдуть через 30 банків по своїх шляхах. Ось і почали гравці потихеньку зникати. Той же Гусейнов по своїй натурі був домосід. Він би нікуди не виїхав, якби квартиру одержав.

— Олеже, тобі знадобилося майже три роки виступів у вищій лізі, щоб забити. Чому тягнув?
— У першому своєму сезоні я тільки на заміну виходив: на 20 хвилин, на тайм. До того ж моє завдання було не дати суперникам забити. Ініціативу на себе по молодості не брав. Граючи поруч із старшими, думав: якщо битиму, то напевно. А потім набрався впевненості. Перший гол забив у Кременчузі.

— Як ти опинився в «Шахтарі»?
— «Зоря» втратила місце у вищій лізі. Спонсори, щоб повернути якісь гроші,  працевлаштовували гравців у інших командах. Мене повезли на перегляд до «Спартака». У московському клубі своєрідний підхід до новачків. Приїжджає новий футболіст,  тренується, а до нього взагалі ніхто з керівництва не підходить. Можеш тренуватися місяць, півтора, тільки потім тобі скажуть — підходиш чи ні. Так і я тиждень тренувався, а тут телефонують із Донецька: через два дні закінчується заявочний період. Я мовчки зібрав речі та поїхав.

«НАПЕРЕДОДНІ ЄВРОКУБКІВ ВЕЧЕРЯЛИ В АХМЕТОВА»

— І як тебе прийняв донецький клуб?
— 5-6 гравців «Шахтаря» я знав добре, тому влився в колектив швидко. Мешкав у кімнаті з Ателькіним. Він мені багато допомагав, давав поради. Пішло буденне життя. Воно небагато чим   відрізнялося   від   луганського, просто було все професіональніше, з кращими умовами.

— У складі «Шахтаря» ти виграв Кубок України, у фіналі гірники перемогли «Дніпро». Що розповіси про той матч?
— Сили були майже рівні. Ми трохи побоювалися дніпропетровців, оскільки перед цим поступилися в Дніпропетровську — 0:2. Спекотно було того дня грати на «Олімпійському». У першому таймі я дуже хвилювався, сидячи на лавці. Потім, вийшовши на поле замість         Матвєєва, заспокоївся. Пам'ятаю, «Дніпро»  випустив олімпійського чемпіона Володимира Лютого, щоб тиск біля наших воріт створити, А допомогло те, що завжди відрізняло «Шахтар» — характер і настрій. Моментів у нас майже не було,   окрім тієї помилки Сосенка,  після якої Ателькін забив вирішальний гол.

— Ахметов прийшов у «Шахтар» при тобі. Що змінилося з його появою?
— Спочатку в Ріната Леонідовича, напевно, було багато інших справ і турбот. Він допомагав, але не особливо цікавився внутрішніми справами — на якій базі ми живемо, на яких полях тренуємося, яка в нас екіпіровка. Проте потім він повністю занурився в справи команди. Сказав, що будуватимемо професіональний клуб, виходитимемо на європейську арену. Зарплата в нас тоді виросла втричі.

— І скільки, якщо не секрет, одержували тоді футболісти «Шахтаря»?
— Зарплата була до 800 доларів плюс преміальні (не більше 400 за матч).

— Який Рінат Ахметов у спілкуванні з футболістами?
— Перед іграми єврокубків він запрошував нас до себе додому на вечерю. Всі гравці розмовляли з ним на будь-які теми, і йому це подобалося. Здавалося б, у нього і так справ багато, але він із кожним поговорить.

«БИШОВЦЮ БРАКУВАЛО ТАКТОВНОСТІ»

— Як виник у тебе варіант із «Дніпром»?
— Вже при Яремченкові я виходив час від часу на заміну. Одного разу до мене підійшов    тренер-селекціонер «Шахтаря» і сказав, що є можливість поїхати до «Дніпра». Я погодився. Хотів грати, але до Тернополя або в «Прикарпаття» поїхати б не наважився. А «Дніпро» мені був набагато ближчим.

— Попри бажання залишитися в «Дніпрі», ти змушений був повернутися по закінченню оренди до Донецька...
— Леонід Колтун, що тренував тоді «Дніпро», сказав, що за мене хочуть дуже багато. Крім того, «Шахтар» очолив Бишовець і збирав усіх, щоб подивитися, хто є хто.

— Олеже, тобі довелося попрацювати з багатьма тренерами, і про Анатолія Бишовця в тебе склалася особлива думка...
— Кожен тренер відрізняється якоюсь межею. Бишовець робив ставку на тактику. Він виробив свій погляд, і його настанови потрібно було неухильно виконувати. Імпровізація не допускалася.  Наприклад,  одного разу,  коли «Шахтар» грав удома з «Дніпром», він
Геннадія Орбу вже на 20-й хвилині замінив — той кілька разів у захист не повернувся. Гравці в Донецьку його не сприйняли, були конфлікти. Бишовець — чудовий тренер,  проводить цікаві тренування, але — проявляє гордовитість стосовно гравців. Бракувало Анатолію Федоровичу тактовності.

— І ти особисто це на собі відчув...
— Мені було цікаво попрацювати з цим тренером, про якого багато чув. А ось спілкуватися було важкувато. Викликає він, бувало, до себе і починає: «Ну що ти, сидиш у «Шахтарі», одержуєш свої гроші, а грати не хочеш, чекаєш закінчення контракту!?». Я йому кажу: «Анатолію Федоровичу, чималих грошей я не одержую, бо на поле не виходжу, а зарплата у мене не така вже і велика, подивіться самі...» Він: «Так, так, я розумію. Але ти ж хочеш грати в хороший футбол, хочеш купити такий годинник, як у мене? Бачиш, який у мене годинник? Знаєш, скільки він коштує? 30 тисяч». Любив він викликати й отак поговорити. Розмовляв із нами, як із дітьми.

— А як тобі англійська «по-Бишовцю»...
—   Він оголосив, що приїжджатиме   вчитель:   «Хто хоче  — той ходить,  нікого примушувати не буду, але зрозумійте, англійська мова вам   потрібна».   А після першого заняття, на якому було лише кілька чоловік, робить збори тривалістю в годину: «Ви   що?!   Я   привіз учителя, чому ви не ходите? Футболісти повинні здобувати освіту, а не в карти грати й матюкатися».  Та ж історія із зарядкою була. Спочатку говорив, що це справа індивідуальна: хто хоче — той вийшов, а потім на 50 доларів оштрафував тих, хто не робив зарядки.

— Але ж проблема освіти футболістів справді існує...
— Мені здається, це через нестачу часу. Звичайно, хто хоче, якось займається. Я, наприклад, людина не така вже і ледача, але після тренувань часто сил не залишається навіть книжку почитати.

«МИ ГРАЄМО ОДИН ЗА ОДНОГО»

— Олеже, ось уже сьомий сезон ти проводиш у «Дніпрі», який став для тебе рідним колективом. Та й капітанська пов'язка, напевно, багато до чого зобов'язує...
— «Дніпро», дійсно, став для мене рідним колективом. Було в нас усе — і вдалі, і провальні сезони. Зараз ми стали краще ставитися один до одного. Наполі немає лайки. Ми граємо один за одного — і це приносить певні дивіденди.

— Кажуть, що в «Дніпрі» дуже дружний колектив. У чому це виявляється?
— Наприклад, сидять в кімнаті на базі 5-6 гравців основи, і будь-який футболіст може спокійно зайти й поговорити з кожним із них. У тому ж Донецьку не кожен міг собі дозволити відкрити будь-які двері й запитати, що йде по телевізору або попросити крем для бутсів.

— Ти взагалі в житті людина добра, весела, товариська?..
— А з чого мені бути злим? Просто прагну ставитися до людей так, як хотів би, щоб ставилися до мене. Мені це здається правильним.

Олександр ПЕТРОВ,  «Спортивна газета»