Виктор ГРИШКО: Первый раз меня удалили в матче против Карпат

За свою кар’єру воротар Віктор Гришко встиг пограти на всіх футбольних рівнях. Після розвалу Союзу він, разом з іншими гравцями «Чорноморця», поїхав підкорювати іноземні чемпіонати. Але згодом знову повернувся в Одесу і навіть встиг взяти участь в епохальному матчі, коли «Карпати» перемогли «Чорноморець» з рахунком 5:0. Детальніше про це теперішній тренер воротарів молодіжного складу «чорно-синіх» розповів в інтерв’ю Інформаційному центру.

– Вікторе Васильовичу, ви родом з Кривого Рогу, але живете і працюєте в Одесі...
– Одеса... Я надіюся, що це вже моє рідне місто. Воно дало мені можливість рости у футбольному плані. Чи можна мене назвати одеситом? Мабуть, ні, бо для цього треба тут народитися. А народився я в Кривому Розі, починав грати в Орджонікідзе, потім 10 років провів у Києві. Але я хочу бути одеситом. Я грав за місто, а не тільки за гроші. Грав за те, що любив, хотів радувати вболівальників.

– До 1991 року у «Чорноморця» була дуже сильна команда. Наскільки розвал Союзу вплинув на одеситів у футбольному плані?
– В футбольному плані розвал, звісно, зашкодив «Чорноморцю», але не лише йому. Все змінювалося, треба було мислити і сприймати ситуацію по-новому. Теперішнє і тодішнє поняття «патріотизм» кардинально різнилося. Для всіх був шок – ніхто не знав, що буде далі і як треба жити. А в «Чорноморця» у цей час, як ви правильно сказали, були дуже сильні виконавці. Ми вийшли в Кубок УЄФА, згодом виграли Кубок України. Взагалі, команда була готова вирішувати дуже серйозні завдання. Але був і людський фактор. Потрібно було рости, заробляти гроші. Тому більшість гравців роз’їхалися по інших країнах.

– Ви поїхали в турецький «Трабзонспор». Хапалися, за що було, чи мали можливість вибирати?
– Були варіанти. Але я вибрав «Трабзонспор», бо знав цю команду. Перед тим ми з ними співпрацювали, зустрічалися, грали в товариських матчах. Мені було відомо, які завдання ставить перед командою керівництво клубу, тому й поїхав туди. Хоча, можете мені повірити, було дуже важко.

– Тоді також гарячі турецькі фанати камінням закидували автобуси?
– Я вам так скажу: ми якось програли удома 2:3 «Фенербахче» – нашому одвічному супернику. Фанати не закидали його камінням, а просто рознесли, знищили. Три години нас тримали на стадіоні, а потім в таксі почали розвозити на базу. Щоб ніхто не знав, ми одразу ж вилетіли в Анкару і готувалися до наступного матчу там цілий тиждень. Згодом все стало на свої місця. Хоч я все одно вважаю, що це не правильно. Я б ще якось міг зрозуміти фанатів, якби ми грали з неповною віддачею, тоді могли б бути якісь претензії. Але це ж футбол – і програти можна. Та це я зараз так думаю, а тоді ми більше не програвали вдома «Фенербахче».

– До речі, Віктор Прокопенко не намагався вас зупинити, не просив залишитися в «Чорноморці»?
– Він розумівся не тільки на футболі. Він був педагогом, товаришем. Усе розумів. Я поїхав, коли мені вже було під 30. Усі розуміли, що пограю я ще два чи три роки... Але так вийшло, що рукавиці на цвях я повісив у 37. До того ж я їхав в хорошу команду, яка постійно боролася за «золото» і щороку грала в єврокубках. Тому Прокопенко не тримав...

– Ви провели в Туреччині три роки. Звикли до тамтешньої культури?
– Старався звикати, хоч було не просто. Інша віра, традиції... Але я толерував усе, намагався вникати, спілкуватися. Потім щодо багатьох речей змінив свою думку, наприклад, що стосується музики. Спершу я її не розумів, потім вона мені спродобалася. Традиції в них теж своєрідні. Старший завжди має останнє слово. До старшого всі ставляться шанобливо, поважають. Вони свої традиції бережуть та передають нащадкам. Мислять по-іншому. Нам відразу всього цього не осягнути, але якщо вникнути глибше, то можна й позаздрити туркам.

– Яким був найпам’ятніший момент вашого перебування в Туреччині?
– Це було на самому початку. В «Трабзонспор» я поїхав разом з Юрієм Шелепницьким, ще одним лідером «Чорноморця». Ми вирушили на збори в Бремен. А коли повернулися в Туреччину, то готувалися до турніру на Кубок президента. Грати ми мали в Стамбулі, а готувалися в Трабзоні. І от перед матчем на поле вивели барана. Відповідно до традиції, його мали зарізати. Нам дивитися на це було не дуже приємно. Але дивитися – це таке, бо треба було помазати кров’ю собі ноги, руки і голову. Це, мовляв, мало б захистити від травм. Ми такого не робили. Більше того, перші п’ять хвилин матчу просто відходили від шоку.

– Ще перед тим, як ви поїхали до Трабзона, встигли зіграти перший матч у чемпіонаті України проти «Карпат»...
– Справді? У 1992 році? На жаль, жодний епізод того матчу не закріпився в моїй пам’яті. Дуже вже давно це було...

– Все ж інші матчі проти «Карпат» пам’ятаєте?
– Ну, один точно пам’ятаю (сміється). Ми грали у Львові, якраз був ювілей Львівської залізниці, якщо я не помиляюся (йдеться про матч, що відбувся на стадіоні СКА 1 серпня 1999 року і закінчився перемогою «Карпат» 5:0. – Авт.). Ця організація тоді була спонсором «Карпат». А я якраз тоді в Одесу повернувся. Спершу було 0:0, а потім почалися вилучення. За 10 хвилин і мене з поля вилучили. То, до речі, була моя перша червона картка в кар’єрі. Я взагалі намагався емоції при собі тримати. Але коли нам забили з офсайду, то побіг до бокового сперечатися. Словом, мені показали другу жовту і попросили з поля. Оскільки замін у нас вже не було, на ворота став Тімерлан Гусейнов і пропустив п’ятий гол від «Карпат».

Інформаційний центр ФК «Карпати»