Сергій ЧЕПИШКО: «Треба брендувати футзальні клуби»

- Насамперед, розкажіть про свою команду, як ви її вирішили започаткувати?
- Перші яскраві враження від футболу закарбувалися в моїй пам'яті після того, як у 1979 році я пішов з батьком на стадіон «Дружба» на гру Першої ліги СРСР між львівськими «Карпатами» та краснодарською «Кубанню». В тому сезоні «Карпати» виграли першість, а Степан Юрчишин забив свої рекордні 42 голи у 42 матчах. З цього часу я остаточно «захворів» футболом, який для багатьох людей у сучасному світі давно перетворився на нову релігію.

Наступною подією, яка тільки підлила масла у вогонь, був чемпіонат світу 1982 року в Іспанії. Це була просто феєрія відкритого атакувального футболу, осяяна зірковими гравцями збірних Франції, Бразилії та Італії, які морально переламали гегемонію тодішнього стилю англійських клубів, що домінували у всіх турнірах. Отож, весь вільний час у шкільні роки в мене займав футбол - або безпосередньо з друзями на спортивному майданчику СШ №36, або за телевізором, або за читанням спортивної преси і аналізом усіх популярних турнірів. Потім наступило студентське життя, строкова служба в Збройних силах СРСР (із-за якої я так і не побачив наживо останньої високої хвилі радянського футболу - чемпіонату Європи та Олімпіади 1988 року), а згодом перші кроки в бізнесі та сімейне життя...

Час для футболу залишався тільки перед телевізором. Але десь влітку 2002 року Ростислав Карач, мій давній приятель з дитинства, загітував мене сходити згадати молодість - поганяти м'яча. І пішли ми грати футбол не на вулицю, а в спортзал. За гальбами пива після такої жорсткої стряски свого 120-кілограмового організму, у розмові з друзями, я дізнався, що, виявляється, є навіть такий окремий вид спорту, і він називається не просто міні-футбол, а має таку незвичну назву як «футзал». Наш новий гурток, який ми жартома назвали «Алкогольний Клуб 40 градусів», почав щотижня обростати новими друзями. Причому вік не мав жодного значення - на майданчику ТВД в Малечковичах (який ми облюбували по суботах зранку), товклися в дир-дир хлопці від 15 до 45 років.

Подивившись на інші зграйки команд, які бігали паралельно та після нас, ми визріли замовити собі уніформу. Першою спробою були сині манішки з цифрами «40 градусів» для старших членів клубу та зелені «20 градусів» для молодших (що відображало вікову та спиртову категорію учасників). Коли ж наш колектив господарі ТВД запросили на перший аматорський турнір, то ми закупили на фірмі «Корн» комплект готової форми, яка виявилась біло-синього кольору. Наклеївши на груди цифри «40 градусів», ми гордо вийшли на турнір, де програли всі матчі.

Виявилось, що в міні-футбол треба грати м'ячем іншого розміру (четвертого, а не п'ятого!), що для нас було несподіваним відкриттям. Коли ж до нашої компанії долучився 24-річний Юрко Курилишин, наша команда почала стрімко набувати нових обрисів. 20-25 річні хлопці, які прийшли услід за нашим першим капітаном, явно вимагали постійних серйозних подразників, тому в 2004 році ми юридично оформили Громадську організацію під назвою «АК ЛЕМБЕРГ» («Алкогольний Клуб 40 градусів» не погодився реєструвати жодний юрист) і заявилися у першу бізнес-лігу міста Львова. Формат нашого клубу був настільки відкритим, що одна четвірка польових гравців в нас була навіть незвичного чорного кольору шкіри - за нас залюбки грали молоді нігерійці - студенти львівських вузів. Наступні два сезони ми відіграли вже у Чемпіонаті Львівщини, запросивши в команду тренерів - спочатку І. М. Породька, а потім А. М. Василитчука. Останній і змотивував мене та хлопців піти на один щабель вище - і восени 2007 року ми заявилися вже у Першість Західного регіону серед команд Другої ліги України. Зайнявши третє місце в цих змаганнях та вигравши Кубок Західного регіону, у 2008 році ми зробили кардинальний крок угору - у Першу лігу України, де впевнено зайняли своє останнє місце серед справжніх професіональних команд, зігравши лише один матч в нічию (у Львові з чернівецьким «Меркурієм», тоді у нас двічі відзначився Тарас Коваль).

Наступного сезону ми вже здобули свої перші дві маленькі перемоги (під керівництвом Романа Цибика), та все-одно зайняли останнє місце у турнірі. Сезон 2010-2011 років ми розпочали вже у повній боєготовності, з п'ятиразовими тренуваннями та чіткими контрактами з гравцями команди, але після нищівної поразки вдома 1:9 тренер склав з себе повноваження.

Сергій Вацяк, наш найдосвідченіший гравець, серед сезону взяв на себе функцію граючого тренера і повів команду до призових місць. Однак третє місце нам так і не дісталося - проявився весь бруд чиновницького свавілля вітчизняного футболу, коли грубі порушення регламенту турніру зухвало проігнорували і Голова асоціації футзалу України Геннадій Лісенчук і Голова федерації футзалу Львівщини Юрій Сорочик.

- Команда кілька років виступає у Першій лізі, але ще не добивалась значних досягнень. Які у вас амбіції?
- Сезон 2011-2012 року показав, що одного бажання боротися за перемогу замало. Потрібний комплексний професіональний підхід до справи. Починаючи від створення своєї дитячої школи і закінчуючи відкритою прозорою системою фінансування усіх процесів. В перспективі ми хочемо стати великим спортивним клубом, який би об'єднував команди в усіх ігрових видах спорту, не тільки у футзалі. Хочемо стати справжнім впізнаваним брендом нашого міста.

- Від команди перейдемо загалом до українського футзалу. Який, на вашу думку, зараз стан українського футзалу?
- Стан українського футзалу критичний. З одного боку в Україні безліч аматорських та корпоративних команд, які задіяні на всіх рівнях у різноманітних турнірах. Це справді наймасовіший вид спорту. З іншого боку - повна безпорадність керівництва українського футзалу в організації чіткої ієрархії усіх змагань, в просуванні цього виду спорту в мас-медіа, в залученні системних спонсорів для турнірів та в систематичній роботі з високими спортивними чиновниками та народними депутатами з метою внесення змін в сучасне законодавство України. Або футзал візьмуть під свою опіку кілька олігархів, і цей вид спорту продублює долю вітчизняних футболу чи баскетболу з мізерною ефективністю на міжнародній арені, або спорт в цілому стане національною ідеєю України, де культ здоров'я стане зразком для всієї Європи, і у нас з'являться свої мегазірки, в тому числі і у футзалі, або все залишиться (як зараз) на плечах дрібних та середніх підприємців, і професіональний футзал буде жевріти у теперішньому жалюгідному стані...

- Сезон у вищій лізі вперше пройшов під егідою Екстра-ліги. Це пішло на користь українському міні-футболу?
- Зміна назви з «Вищої» на «Екстра» навіть за умов нового менеджменту, але за відсутності кардинально нового підходу до фінансування клубів зокрема та турніру в цілому, нічого практично не дала. Поки не буде підтримки від великого бізнесу або/і держави - професіональний футзал приречений. Можливо треба все починати з нуля - спочатку провести потужні чемпіонати областей, викристалізувати місцеві суперкоманди, і потім централізовано, в одному місті, за підтримки телебачення провести справжнє шоу з фінальних змагань. А може треба брендувати та об'єднувати футзальні клуби під великофутбольні, і тоді на футзальні ігри «Карпати» – «Динамо» К чи «Шахтар» – «Чорноморець» точно потягнуться глядачі, газетярі та телеоператори…

Олександр СОКОЛОВСЬКИЙ