СКЕПСЬКИЙ: «Вихованцем Динамо себе не вважаю»

Чи багато знайдеться вболівальників, котрі їздили на Конча-Заспу, аби переглянути матчі динамівських дублерів, або ж поєдинки другої та третьої команди? Відповідь: зовсім мало. Переважно на таких зустрічах можна побачити купку фанатів, для яких це вже майже робота, фахівців із динамівської структури, батьків молодих футболістів та гарненьких дівчаток, для яких НТБ «Динамо» - це своєрідний ставок, у якому плаває елітна риба, а не якісь там карасі з бобирями. Ну, ви зрозуміли, про що я…

Так ось, якщо ви не відвідували вищезгадані матчі у період з літа 2003-го по літо 2006-го, то навряд чи чули про такого футболіста, як Денис Скепський. Не чув про нього і я, адже до 2006-го з журналістикою мене мало що пов'язувало, а футбол я дивився лише той, що відбувався на стадіоні імені Валерія Лобановського.

Аж ось восени того таки 2006 року Інтернетом почали ходити розмови, що в Москві грає якийсь український вундеркінд, котрому ледве виповнилося 19 років, а тодішній тренер молодіжки Олексій Михайличенко збирається викликати його до збірної U-21. Ближче до середини осені, коли тренерський штаб оголосив список футболістів, викликаних на матчі з Литвою, Білоруссю та Узбекистаном, стало зрозуміло: цей молодий талант — вихованець чернігівського футболу та київського «Динамо» Денис Скепський. Здивувало те, що хлопець не був у Києві навіть основним гравцем «Динамо»-2, а в Москві, Юрій Сьомін, а пізніше Андрій Кобелєв, почали підпускати його до основи.

Як могло статися, що київські тренери не розгледіли здібного футболіста? Відповідь на це питання можна знайти тоді, коли відповімо на інше: чому Денис Олійник, Віталій Федорів, Микола Морозюк і Володимир Лисенко, які є кандидатами до національної збірної України, так і не знайшли себе в Києві. Особливо таке марнотратство дивує в контексті того, що випуск 2004 року (футболісти 1987 р.н.) не став для ДЮСШ київського «Динамо» занадто урожайним — мало хто з хлопців досяг висот. Більше того: тих, хто залишився у великому футболі, можна порахувати на пальцях однієї руки. До останньої категорії належить і наш сьогоднішній герой Денис Скепський. Втім, сам Денис не вважає себе вихованцем школи «Динамо».

У професіональному футболі дебютував у 15 років

—У динамівській Академії я не був. Та й взагалі, особливого стосунку до дитячої школи «Динамо» не маю. Мене забрали з Чернігова у 16 років одразу в «Динамо-3». Та й з Кащеєм (Віктор Кащей — тодішній головний тренер Академії київського «Динамо» та збірної України U-17. — Прим, авт.) у нас стосунки не склалися, він навідріз відмовився брати мене в Академію, говорив, що я слабкий. Відверто кажучи, спогади про Київ у мене залишилися не дуже хороші: з одного боку, кажуть, що ти занадто слабкий, а з іншого, — тримають на контракті й не дають можливості грати.

— А з Чернігова хто вас забрав у Київ?
— Є такий агент Сергій Іванович Демиденко. Він дуже довго й настирно вмовляв моїх батьків відпустити мене до Києва, але вони були проти. Та й мій перший тренер говорив, що ще не на часі. Але коли мені виповнилося 16 років, тренер сказав: «Пора», і я переїхав у Київ.

—За віком ви ще могли грати за дитячу команду.
—Узагалі-то, я відразу почав тренуватися з «Динамо»-3, яке грало в другій лізі, але мене відправляли бігати в ДЮФЛ спочатку за «Локомотив» (ми тоді стали чемпіонами у віці U-16), а потім за «Динамо».

—Окрім Києва, варіантів більше не було?
—Так мене ж і в «Шахтар» кликали, але зупинила відстань і не зовсім хороша донбаська екологія.

—Жили, мабуть, на базі?
—В основному на базі, хоча клуб знімав мені квартиру. Мама відразу сказала, що не дасть дозволу на підписання контракту, якщо не буде можливості перебувати поруч. Але зрозуміло, що на базі з хлопцями було веселіше, і я «пропадав» переважно там.

—Структура київського «Динамо» доволі багатогранна й включає в себе Академію, ДЮСШ «Динамо» та ФК «Відрадний». Яким було спілкування між хлопцями? Конкуренція межі розумного не переходила?
—Абсолютно ніяких проблем не було. Всі між собою товаришували!

—А з ким ви найбільше спілкувалися?
— Найбільше з Сашком Самойловим — ми з ним довго мешкали в одній кімнаті. Також постійно спілкувався з Женею Демиденком. До речі, це син того агента, який привіз мене у Київ. Досі дружимо з Олександром Рибкою — часто телефонуємо один одному.

—Столиця сподобалася?
—Дуже! Ось уже четвертий рік у Росії, але серце й досі в Києві. Це найгарніше місто, яке доводилося бачити!

—До Києва ви їхали людиною, котра вже спробувала смак професіонального футболу...
—Так, у складі чернігівської «Десни» я зіграв уперше в 15-річному віці.

—Не страшно було школяру грати проти здорових дядьків?
—Дуже страшно! До того ж, на мій дебют прийшли подивитися батьки й усі друзі.

—В якому амплуа ви переходили в «Динамо»?
—Спочатку грав центральним нападником, але в юнацькій збірній мене перекваліфікували у флангового півзахисника. Тренер сказав, що мої антропометричні дані й манера гри більше пасують для цієї позиції.

—Перехід у дорослий футбол дався тяжко?
—Річ у тім, що в Києві команда була молодою — і «Динамо-2», і «Динамо-3» — тому різкого переходу не відчув, хоч і грали проти мужиків. Справжній дорослий футбол я побачив уже в Москві.

Не хотів тренуватися все життя

—Охарактеризуйте трьома словами другу українську лігу.
—Трьох слів тут замало (сміється). Пам'ятаю, що постійно били по ногах, а футболу, як такого, було набагато менше, ніж боротьби.

—Чому вам, зрештою, не вдалося здійнятися вище в ієрархії київського «Динамо»?
— Передусім, я не знайшов у Києві «свого» тренера. Той, що був на той момент, говорив, що я футболіст тренувань («Динамо-3» тренував Юрій Єськін, а «Динамо-2» — Володимир Онищенко. — Прим.авт.). Мовляв, там у мене все виходить, а на полі — ні. Можливо, таке ставлення й зумовило те, що я в один момент відчув, що боюся грати. До того ж, мені давали дуже мало часу. Бували такі ситуації, коли сьогодні, наприклад, грає «Динамо-2», а завтра дубль, і деякі хлопці грали в обох матчах, а мені тренер не давав можливості зіграти в жодному. Як можна, не граючи, показати, на що ти здатен?!
Тоді мені все це набридло, і я сказав агенту, що мені тут грати не дадуть, а все життя лише тренуватися я не хочу. Через півроку зіграв уже свій перший матч за основу московського «Динамо». Звісно, без певного фарту тут не обійшлося, але я дуже радий, що сталося саме так!

— До Москви вам допоміг поїхати той самий агент, що і в Київ?
— Так.

— Хто порадив вам скористатися послугами посередника?
—Ніхто, нині всі з агентами, ось і я вирішив не відставати. Куди ж без них (сміється)?

—У «Динамо» дуже розповсюджена практика відправляти своїх молодих футболістів у оренду. Вам не пропонували такий варіант?
—Ні. Та я й сам не хотів порушувати це питання.

— Під чиїм керівництвом ви проходили огляд у московському «Динамо» — Сьоміна чи Кобелєва?
—Там, взагалі, дуже цікава історія вийшла. Спочатку я приїхав на перегляд в дубль, і одного дня ми грали двосторонку з основним складом, а я добре зіграв (тоді тренером був ще Сьомін). Мені сказали, що беруть, але не в дубль, як я думав, а вже під основу. Та потім Сьоміна зняли, й змінилося все керівництво клубу. Мене почав переглядати знову вже Кобелєв, хоча він і раніше мене бачив, оскільки був помічником Сьоміна. Він теж схвалив мою кандидатуру.
Першу гру за дубль я відіграв добре, а Кобелєв тоді дивився матч, і після гри мені сказали їхати на базу на заїзд та готуватися до гри з основою. Зізнаюся, для мене це був дуже великий сюрприз (основа наступного дня виграла, і я був на заміні). Після цього я тренувався постійно з основним складом і грав.

—Тут у вас стався майже неймовірний стрибок у кар'єрі. Ще півроку перед тим ви були «футболістом тренувань», «занадто слабким», а тут уже викликають до молодіжної збірної України.
—Так, це було дивно. В Києві я був нікому не потрібний, а щойно потрапив до Москви, почав грати за основу, й за місяць мені зателефонував спортивний директор «Динамо» і сказав, що є приємна новина: мене викликають у молодіжну збірну. Для мене це був шок, я не чекав такого повороту в моїй долі.

—І що Михайличенко?  В Україні його багато критикували свого часу.
— Усе чудово було! У нас був дружний колектив, усі постійно сміялися, жартували. До збірної їхав, як на свято!

Травмувався без сторонньої допомоги

—Продовжимо тему збірної. Спілкуючись з багатьма динамівцями, чув від них, начебто вони не потрапляли до збірної, котру тренував Віктор Кащей, через те, що не були у нього в Академії. Вас це, здається, не зачепило, адже за юнацькі збірні ви пограли достатньо?..
— Так, я за Кащея теж не грав! Мене почали викликати, коли збірну очолив Анатолій Бузник. У нього спочатку грав у основі, а потім він перестав мене запрошувати, мотивуючи це тим, що я отримую замало практики в «Динамо-2». Було дуже прикро, бо перший відбірний турнір на чемпіонат Європи я грав, а ось на відбірковий раунд, який проходив в Україні він викликав гравців, котрих не викликав до цього ніколи, і в результаті ми не вийшли на чемпіонат Європи.

—Повернімося до Москви. На жаль, яскравого продовження не було. На зимових зборах ви зазнали тяжкої травми...
—У сезоні-2006 я встиг зіграти чотири матчі в чемпіонаті й один на Кубок Росії, а взимку під час других зборів, на першому ж тренуванні отримав розрив хрестоподібних зв'язок.

—Хто постарався?
— Та ніхто. Це стається, як правило, без сторонньої допомоги.

— У списку травмованих гравців московського «Динамо» напроти вашого прізвища тоді було написано таке: «травма — розрив хрестоподібних зв'язок. Терміни відновлення — невідомі». А що вам говорили лікарі?
—Загалом, від такої травми футболісти відновлюються майже шість місяців, але багато що залежить і від людини та її організму.

—І чим заповнювали вільний час, що з'явився?
— А дозвілля занадто багато й не було. Як я вже казав, швидкість лікування травми багато в чому залежить від футболіста. Лікарі мені пояснювали, що 40 відсотків це — операція, а 60 — праця футболіста над собою під час відновлювальних процедур. Тож упродовж чотирьох місяців я працював у дворазовому режимі. Що особисто для мене було набагато тяжче, ніж тренуватися. Там хоч м'яч інколи дають (сміється).

—А хто вас тоді підтримував?
—Друзі, батьки, і наш фізіотерапевт Тоні Панассоло дуже багато зі мною працював. Я в нього багато чого навчився й дуже йому вдячний.

Поїхав туди, де мені були раді

—Після повторної операції сезон 2009 року видався для вас просто чудовим: ви відіграли повний сезон за дубль «Динамо», де були одним із найкращих гравців (77 м'ячів за сезон — прим. Авт.). Чому лідера і найкращого бомбардира команди дублерів не підключали до основи?
—Не знаю. Тренер так вирішив, і мені довелося грати рік за дублерів.

—Як ви тоді прокоментуєте ось це висловлювання, прочитане мною на одному із фан-сайтів московського «Динамо»: «У минулому сезоні в складі дублюючої команди Скепський був, мабуть, одним з найкращих, але Кобелєв вперто не бачив його в основі «Динамо». Навіть тоді, коли Д. Комбаров уже ледве рухався по полю, Кобелєв випустив Скепського тільки на кілька хвилин».
—Правильно хтось сказав! Кобелєв мене не бачив у основі й не дав жодного шансу! А тоді, коли я вийшов на поле, була практично патова ситуація, багато футболістів — травмовані, багато відбували дискваліфікацію, і коли Діма Комбаров вже не міг рухатися й «обрізав» команду під час атаки, мене все-таки на 88-й хвилині покликали на заміну.

—Доводилося багато не дуже приємного читати про Андрія Кобелєва. Наприклад, про те, як він, грубо кажучи, вигнав з команди Карчемарскаса і Піменова...
— Я б не хотів обговорювати тренерські та людські якості Андрія Миколайовича. А та ситуація з Піменовим та Карчемарскасом нехай краще залишиться в команді.

—Не дивно, що ви вирішили залишити московське «Динамо». У вас закінчився контракт?
—Контракт закінчився, але позаяк мені не було ще 23 років, клуб, який хотів мене придбати, мусив платити компенсацію, тому можна говорити, що мене викупили.

—Ми з вами вже зачіпали теми агентів, то може розкажете на власному досвіді, як агент підшуковує команду для свого гравця?
—Спочатку агент аналізує ситуацію і виявляє команди, в яких позиція його підопічного є проблемною...

— Наприклад, команді потрібен фланговий півзахисник.
—Наприклад (сміється). Тоді агент відсилає в ці клуби запит: чи хотіли б такого-то гравця бачити в команді. Мені запропонували повернутися в український футбол, але я не захотів, мене поки в Росії все влаштовує. Спочатку я поїхав у Самару в «Крилья Совєтов», але там були фінансові проблеми, й нам довелося шукати інший клуб, хоча я провів з ними один тренувальний збір. А потім виник варіант з «Волгар-Газпром», де мене дуже хотіли бачити. Я й не став шукати інші варіанти, а прийшов туди, де мені були раді!

—Ви сказали, що вам пропонували повернутися до України...
— Так, я пройшов взимку збори з луганською «Зорею», але їм мої послуги були не особливо потрібні, та й я не палав бажанням грати в Україні, тому ми подякували один одному за роботу й попрощалися.

—Ваша нинішня команда «Волгар-Газпром» після 18 турів у першому російському дивізіоні перебуває на 11-му місці серед 20 команд, являючи собою типового середняка. Я так розумію, що завдань у команди особливих немає?
—Чому ж немає? Грати на перемогу в кожному матчі (сміється).

—«Нефарт» не полишив вас і в Астрахані (саме звідти нинішня команда Дениса. — Прим, авт.) — в третьому турі ви знову зазнали травми...
— Цікаво, що сама по собі травма була не дуже серйозна — надрив м'язів задньої поверхні стегна. Здебільшого, достатньо трьох тижнів, аби відновитися, але в процесі лікування виникли певні складнощі, і я й досі не граю.

—Коли плануєте вийти на поле?
—Орієнтовно з другого кола.

— До речі, в Росії наразі грає ще один вихованець чернігівського футболу Павло Степанець. Він теж 1987 року народження. Знаєте його?
—Так, багато років! У Росії ми з ним бачилися ще 2006-го. Коли я виступав за московське «Динамо», ми проти них на Кубок Росії грали (Степанець на той час захищав кольори команди «Спартак» із Нижнього Новгорода. За підсумками двох матчів московське «Динамо» перемогло з загальним рахунком 5:1. — Прим, авт.). Та й на зборах постійно стикалися в Туреччині. Спілкуємося зрідка в Інтернеті.

—Минулого літа ви закінчили Національний університет фізичного виховання та спорту України. Розкажіть, як вступали?
—Як і всі. Тоді я ще грав у «Динамо». Прийшов на вступні іспити, склав плавання, біг, гімнастику. Отак і вступив. У подальшому приїжджав лише на сесії двічі на рік, бо навчався на заочному.


Олександр ОЗІРНИЙ, газета «Український футбол»