Топ-10 найкращих голкіперів в історії України

Дебют Андрія Луніна в складі мадридського «Реалу», хай і вийшов, коли м’яко, не найкращим, проте змусив замиcлитися над роллю воротарів в українській футбольній історії і став приводом виокремити топ-10 найкращих українських воротарів усіх часів.

«Готуватися до бою» закликала воротаря старезна радянська пісня. І справді така підготовка ставала в знадобі! Доля крутила українськими воротарями, як берестовою гіллею. Вони писали книжки й вели підпільну роботу в гітлерівському тилі, знімалися в кіно й кількадесят років присвячували робітничому фаху, очолювали Федерацію футболу України та засновували брендингові агенції, діставали від держави іменну вогнепальну зброю та здобували журналістську освіту, працювали в карному розшуку та, ніде правди діти, брали участь в установчій конференції так званого Футбольного союзу ДНР, воювали в Громадянській війні 1917–1923 років і викладали в авіаційних вишах, здійснювали шалені сейви та припускалися прикрих дитячих помилок. А, головне, вони залишили свій вагомий відбиток в історії вітчизняного футболу.

В нашому об’єктиві – топові українські воротарі всіх часів. У дужках після прізвищ кіперів зазначено роки ігрової кар’єри.

1. Олександр Шовковський (1993–2016)

Як у другому, так і в третьому тисячоліттях «вічно перший» СаШо вправно захищав ворота київського «Динамо» та національної збірної України. Знаний майстер відбивання пенальті,  єдиний голкіпер у світі, який не пропустив жодного м’яча в післяматчевих серіях пенальті у фінальній стадії мундіалей, володар найбільшої в Європі кількості клубних титулів (35), багаторазовий володар звань «Найкращий голкіпер України» (одне з них він виборов у 40-річному віці!) та «Найкращий голкіпер СНД», третій у світі гравець за кількістю золотих медалей національного чемпіонату у власній колекції (таких у СаШо 14!) – це все про нього. Тривалості його кар’єри може позаздрити чимало видатних майстрів популярної гри! Навіть у 2020 році Шовковського в 45-річному віці було вимушено залучено до заявки збірної України (коронавірус, бий його грім!). Олександр упевнено веде перед у клубі воротарів Євгена Рудакова, відігравши мало не три з половиною сотні матчів насухо.

2.  Андрій П’ятов (2005–…)

Багаторічний страж воріт «Шахтаря» має найтривалішу суху серію в історії збірної України (752 хвилини) та є другим воротарем в історії національної збірної за кількістю проведених на нуль матчів. Неоднораз визнавався найкращим воротарем України (власне, за цим показником П’ятов поступається лише Шовковському), а однораз (у 2010-му) Андрія було визнано найкращим гравцем нашої країни. Воротар «Шахтаря» зробив неабиякий внесок у тріумф помаранчево-чорних у Кубку УЄФА 2009 року. Кар’єра П’ятова триває, і зовсім не виключено, що його багатюще зібрання особистих і командних пошанувань ще відчутно поповниться.

3. Євген Рудаков (1960–1977)

Уродженець Москви став своїм у Києві. На його рахунку більш як 200 матчів на нуль! Рудаков має в своєму медальному доробку сім золотих нагород чемпіонату СРСР, срібло Євро-72, бронзу Олімпійських ігор, відзнаки за звитяги в Кубку кубків та Суперкубку УЄФА. У колишньому СРСР його тричі визнавали найкращим воротарем, а в Україні найкращим охоронцем воріт Рудаков ставав семиразово, причому в першій половині 1970-х – п’ять разів поспіль! Ну, й, звісно, Євген Васильович став незамінною ланкою золотої динамівської команди 1975 року, якій не було рівних у Старому Світі.

4. Віктор Банніков (1959–1973)

Вихованець житомирського футболу встановив визначне досягнення, захищаючи ворота київського «Динамо». Впродовж 1127 хвилин ігрового часу в період із 7 серпня 1967 року до 17 квітня 1968 року Віктор Максимович зберігав свої ворота в недоторканності! Двічі українського кіпера визнавали найкращим воротарем у СРСР, причому вибороти почесний приз у 1964 році, зважаючи, що для «Динамо» той сезон виявився невдалим (лише 6-те місце), було неабияк складно. Й менше з тим…

Банніков тричі вигравав союзне чемпіонство й стільки само союзний кубок, входив до складу збірної СРСР, що підкорила четверту висоту на чемпіонаті світу 1966 року в Англії, а по закінченні ігрової кар’єри став першим президентом Федерації футболу незалежної України.

5. Олег Макаров (1947–1963)

Футбольні оглядачі серед чеснот Макарова виокремлювали, насамперед, урівноваженість. Стійкий характер та, як на перше враження, непомітна, проте надійна манера його гри заклали підвалини першого союзного чемпіонства київського «Динамо» в 1961 році. Того самого пам’ятного року Олега Макарова було визнано найкращим футболістом України. Попри відносно невеличкий, як для воротаря, зріст (178 см), встигав повсюдно, зокрема відзначався впевненою грою на виходах. Шість разів (у 1950-ті й ранні 1960-ті) ставав найкращим голкіпером року в Україні.

6. Роман Норов (1917–1930)

Вихованець миколаївського футболу знаний тим, що в складі збірної Харкова став у 1924 році чемпіоном СРСР (футбольний турнір відбувся у рамках 2-го Всесоюзного свята фізкультури). У півфіналі проти команди Закавказзя Норов залишив свої ворота недоторканними, а в фіналі пропустив один м’яч від ленінградців, проте ще до того харків’яни двічі вразили ворота команди Північної Пальміри. У 1920-х роках Норова, який захищав кольори різних харківських клубів, п’ять разів поспіль було визнано найкращим воротарем України. Під час війни 1941–1945 рр. Норов вів підпільну роботу в рідному Миколаєві, та був викритий окупантами й розстріляний.

7. Олександр Бабкін (1928–1937)

Уродженець Харкова в 22-річному віці став основним голкіпером команди Харківського паровозобудівного заводу, де працював змалечку – з 12 років. На межі 1920-х – 1930-х років Бабкіна п’ять разів поспіль було визнано кращим воротарем України, а в 1933 році його було включено в список 33 кращих футболістів СРСР під першим номером. Олександр Іванович зіграв кілька неофіційних матчів у складі збірної СРСР. Зокрема його гру проти Туреччини в 1933 році відзначали знані футбольні фахівці брати Старостіни. По закінченні кар’єри гравця певний час працював на посаді голови Харківського міського комітету фізкультури та спорту. Проте здебільшого його трудова книжка зберігалася у відділі кадрів заводу «Серп і молот», тренував зокрема заводську футбольну команду.

8. Віктор Чанов (1978–1995)

Якщо Євген Рудаков був важливою складовою першої команди-зірки Валерія Лобановського, то без Віктора Чанова складно собі уявити другу команду-зірку. Віктор так само здіймав угору Кубок кубків, тричі ставав чемпіоном СРСР, однораз чемпіоном Ізраїлю, сім разів у складах «Шахтаря», київського «Динамо» та «Маккабі» з Хайфи виборював національні кубки. Під час виступів за «Маккабі» відзначився чотирма сухими матчами поспіль, що стало клубним рекордом. П’ять разів його було визнано кращим воротарем України, а в 1986 році Віктор Вікторович став найкращим воротарем СРСР і навіть накращим воротарем світу за версією німецької радіохвилі Berlin-Britz. На рівні збірних «Чайник», як звали його київські вболівальники, ставав чемпіоном Європи серед молодіжних команд і віце-чемпіоном Європи в складі національної збірної. Його воротарський стиль визначали як трудовий, дехто навіть називав таку манери гри непоказною. Хай там як, а ефект від неї був! На жаль, чотири роки тому Віктор Чанов пішов із життя, залишивши тим, хто бачив його гру, спогади про величні футбольні часи.

9. Юрій Дегтерьов (1967–1983)

Багаторічного охоронця гірняцьких редутів легендарний Лев Яшин бачив своїм наступником у збірній СРСР і московському «Динамо». Проте склалося трохи по-іншому: Дегтерьов усю кар’єру провів в одному клубі – донецькому «Шахтарі» – й відзначився двома золотими медалями чемпіона Європи серед юнаків, трьома медалями призера чемпіонату СРСР (на жаль, золотої серед них немає), двічі здіймав над головою жаданий Кубок СРСР. У 1977 році Дегтерьова було названо найкращим воротарем СРСР, ще тричі він ставав найкращим у своєму амплуа в Україні. Назагал у його колекції близько півтори сотні матчів «сухостою» (вибачте на слензі). А в новочасся шляхи українського футболу та легенди «Шахтаря» розійшлися: Дегтерьов обертається у футбольних колах так званої ДНР. 

10. Антон Ідзковський (1926–1945)

Ефектна манера гри Антона Леонардовича з карколомними стрибками, достоту котячою грацією, неперевершеною реакцією дістала визнання не лише фахівців (а вони п’ять разів називали динамівського кіпера кращим воротарем України), а й… кіношників. У культовому радянському фільмі «Воротар» він зіграв маленьку, але вельми яскраву роль голкіпера іноземної команди «Буйволів». По закінченні ігрової кар’єри Антон Леонардович знайшов себе на тренерській ниві. Як тренер Ідзковський підготував відомих українських голкіперів: Олега Макарова, Євгена Лемешка та Віктора Баннікова. Відмітною рисою Ідзковського була величезна, до нестями закоханість у футбол, яку він проніс крізь усе життя.

***

Близькими до чільної десятки, як на мене, є три знаних кіпери. Насамперед, це харків’янин Микола Уграїцький. Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років його п’ять разів було визнано найкращим воротарем України. Зажив він слави й за те, що в 1959 році став автором гола у ворота команди Об’єднаної арабської республіки, з якою його харківський «Авангард» проводив гру. Ударом зі свого штрафного майданчика Уграїцький поцілив у ворота суперників. На жаль, Микола Тихонович пішов у засвіти в 42-річному віці через важку недугу – саркому.

Доля найкращого довоєнного воротаря України київського динамівця Микола Трусевича (п’ять разів уродженця Одеси визнавали кращим голкіпером України) так само склалося трагічно. Його розстріляли нацисти в 1943 році в окупованому Києві.

Анатолій Зубрицький мав колоритні прізвиська Зубр й Папа. Пройшовши німецько-румунський полон під час Другої світової війни, одесит у мирний час повернувся у великий футбол і зажив слави в повоєнному київському «Динамо». У 1946 та 1947 роках опитуванням відповідно Футбольно-хокейної секції України та Секції футболу України Зубра визнавали кращим українським кіпером. 

Чому так кволо представлено сучасність? Аж ніяк не є адептом «секти любителів найсмачнішого пломбіру», але, як на мене, більшість українських кіперів ХХІ століття перебуває в тіні Шовковського й П’ятова, та і їх попередників, чого там. Проте сказане не виключає того, що в третьому десятилітті нашого століття здібна голкіперська молодь з українськими паспортами продемонструє найкращі зразки української воротарської школи. Передумови для цього є, адже маємо, приміром, нашого хлопця у воротарських рукавичках у складі мадридського «Реалу» (після непереконливого дебюту Луніна варто підтримати). Інший український парубчина потрапив до чільної трійки воротарів у груповій стадії поточної Ліги чемпіонів. Третій парубок фантастично відіграв на барселонському «Камп Ноу», потрапивши до збірної туру Ліги чемпіонів. Отже, плекаємо небезпідставні надії на те, що в нас зростають вправні вартові футбольних воріт. У воротаря нелегкий хліб. І без сумлінної, до сьомого поту праці верткого птаха кіперського щастя не спіймати. Ще від сивої старовини в нас казали: хто працює, той і врожай збирає. Хай щедротним буде врожай відзнак голкіперів-українців! А курс на топові клуби Європи, прокладений Луніним, ой який привабливий, хоча й крізь терни.

Олексій РИЖКОВ