УГРЮМОВ: «З кожним роком боротися все легше й легше»

Стрибки у воду вже не одне десятиріччя вважаються китайським видом спорту – через китайську стіну пролізти на п’єдестал мало кому вдається.

Чи зможе хтось у Пекіні порушити переможні традиції Піднебесної? Можливо, це зробить англійський диво-хлопчик Том Дейлі, представники російської школи стрибків у воду чи навіть українські стрибуни? Про це роздумує один з найкращих аналітиків світу у стрибках у воду, державний тренер української збірної Михайло Угрюмов.

- Феноменального хлопчика Тома Дейлі я знайшов у Великій Британії шість років тому, коли працював керівником юнацької олімпійської програми, - розповів Михайло Угрюмов. - Я створив батарею тестів, за якою й проводили відбір, а інші спеціалісти розсилали оголошення у спортивні клуби Британії (у стрибках у воду там працюють аж 74 клуби). На останньому етапі відбору, що відбувався у басейні, я не побачив жодної перспективної дитини – з чемпіонським потенціалом. Але скраєчку помітив хлопчика, який не брав участі в тестуванні, а стояв і гірко плакав. Коли я запитав у тренерів, чому цей хлопчик плаче, вони відповіли: «Не звертай уваги. Це – Том, він постійно плаче: коли холодно і коли спекотно, коли страшно чи скучив за мамою». Але я все ж не витримав і підійшов до нього. «Я не проходив тести – мені було страшно, - пожалівся Том Дейлі. – А ось тепер мені хочеться, але вже не можна. Для мене все закінчилося!». Я провів тест спеціально для нього і сказав колегам, що цей хлопець якраз те, що треба. Колеги, звісно, посміялися: чи варто робити ставку на плаксу? Але в того семирічного хлопчини була виняткова точність рухів – у такому віці настільки координованих дітей просто не існує! Справляла враження і його рухова пам’ять.

- Тепер Том Дейлі – національний герой Великої Британії...
- Це справді так. Нещодавно я бачив його тренера – Енді Бенкса, то він розповідав, що Тому (на фото) не дають тренуватися – розривають на частини, запрошують на різні заходи. Його бажають бачити мер та члени парламенту, глянцеві журнали нагороджують спеціальними призами. А недавно в Лондоні він зустрічався з прем’єр-міністром. Тренер дуже хвилюється, адже на тренування не вистачає часу. Том тепер плаче лише тоді, коли програє. Для нього поразка – це навіть друге місце. Він уже звик перемагати і привчив до своїх перемог інших. А взагалі, він сильно змінився: став «міцним горішком», який «віддувається» за всіх.

- Майже всі стрибуни у воду, навіть досвідчені і титуловані, розповідають про те, як страшно буває йти на стрибок. А деколи не можуть перебороти себе і відмовляються стрибати, як росіянин Доброскок на минулорічному чемпіонаті світу...
- Чемпіон світу Олександр Доброскок не зумів тоді стрибнути не через страх, а через гальмівні процеси у корі головного мозку. Такі явища, ми називаємо їх «втратами», трапляються у всіх складнокоординаційних видах спорту. Механізм формування та утримання навички в пам’яті, її відновлення в потрібний момент – складний психофізіологічний процес, який досі не вивчили до кінця. Як пояснити той факт, що спортсмен, який впевнено робить три піруети, раптово не може зробити два, а той, хто спокійно крутить три з половиною сальто, не знає, коли розкритися після виконання півтора оберта? Такі «втрати» мають місце, коли в процесі формування навички не пройдено всі стадії, а спортсмен з наставником у тренувальному процесі «перестрибують» через сходинки. Колись таке сталося з чемпіонкою світу Оленою Жупіною. Вона не змогла зробити півтора сальто назад з трьома з половиною гвинтами на міжнародних змаганнях у Ростоці й змушена була зістрибнути з вишки.
Якщо з початків тренер зумів без травм підвести спортсмена до складних стрибків, то страх перед стрибками поступово зникає. Наявність чи відсутність страху залежить і від вроджених показників нервової системи: бояться зазвичай ті, у кого високий рівень тривожності. Окрім того, вважається, що для того, щоб класно стрибати, потрібно бути трішки невпевненим у власних силах – тоді такий страх мобілізує. Але якщо рівень невпевненості «зашкалює», страх демобілізує.

- Європейські стрибуни у воду вважаються довгожителями. А китайська збірна змінюється щочотири роки. Чому так?
- Це дещо хибне уявлення. У Китаї є триразовий олімпійський чемпіон Сюнь Ні, який на своїй першій Олімпіаді в 1988 році в Сеулі відразу став другим – і то через суддівську провину. Наступні три олімпіади він виграв. У Пекіні головною претенденткою на перемогу в стрибках з 3-метрового трампліна є 27-річна Го Джинджин.

- Кажуть, скоро з китайцями взагалі неможливо буде боротися...
- Я бачу іншу тенденцію: з кожним роком боротися все легше й легше. Китайські стрибки у воду душить, як і свого часу в Радянському Союзі, величезна конкуренція, коли висококласним спортсменам вхід до збірної закритий, оскільки там вже є не менш класні стрибуни. І вони помирають як спортсмени, так і не досягнувши рівня збірної. У китайців багато технічних помилок, бруду: можна побачити, як вони стрибають у групуванні з сильно розведеними колінами, не тягнуть носки, і судді поки на це заплющують очі. Арбітри у захваті від їхнього входу у воду, тому, незважаючи на грубі технічні помилки, ставлять китайцям вищий бал. У китайських стрибунів є ще один недолік – психологічна підготовка. Роботу професіоналів-психологів у збірній Китаю заміняє, в основному, виховна робота. Мабуть, тому вони почуваються впевнено, коли лідирують з великим відривом, і починають помилятися, коли суперники дихають у спину.
Чому про китайців складають легенди? Тому що у них не один спортсмен сильний, а кілька складів збірної, рівні за силами. У Китаї стрибками у воду займаються лише 800 осіб, і всі вони – потенційні чемпіони світу. Там немає таких, хто займається цим видом спорту для здоров’я. Там найталановитіших відбирають у найвіддаленіших куточках країни і забирають тренуватися у спеціальні центри підготовки. Всі китайські стрибуни мають майже ідеальну тілобудову для цього виду спорту – там здійснюють відбір так, як відбирають майстрів балету в Большой театр.

- Які характерні особливості української школи стрибків у воду?
- Українські фахівці вміють готувати класних спортсменів в умовах, далеких від ідеальних, на обладнанні, яке за кордоном вже давно ніхто не використовує. Мало того, що у нас не будують спортивні бази, не ремонтують наявні та не вдосконалюють, так щоразу виникають проблеми з орендою. Ще одна проблема – ніхто з молодих фахівців не хоче працювати тренером, тому що оплата роботи тренера на початкових етапах просто жалюгідна. Та навіть досвідчені наставники можуть жити лише за преміальні – за перемоги учнів на чемпіонатах світу, Європи, Олімпійських іграх. А конкуренція у світі сьогодні така, що медаль гарантувати не може ніхто... Тримаємося ми на плаву лише завдяки Федерації України зі стрибків у воду. Вчора, до речі, її президенту Ігорю Лисову виповнилося 50 років.
У технічному аспекті світовим стандартам відповідають програми лише Антона Захарова, який виступатиме на вишці, та синхронних пар Ілля Кваша / Олексій Пригоров і Марія Волощенко / Анна Письменська.

Олена САДОВНИК 

Високий Замок