В’ячеслав РУЖЕНЦЕВ: «Одного дня здоровий глузд переміг»

«У «Дніпрі» і «Нафком-Академії» грав під розписку»

- Як ви подружилися зі спортом?
- Усі хлопчаки у дворі грають у футбол. Можливо, у мене це виходило робити краще, ніж у інших, тож вирішив спробувати свої сили у футбольній секції. Одна секція, потім інша, далі дубль «Оболоні» і так крок за крок потрапив до професійного футболу. У 1999 році мене помітили скаути «Дніпра» і запросили в Дніпропетровськ.

- Чому вам не вдалося закріпитися у «Дніпрі»?
- Ще на перегляді перехворів ангіною і через 3 місяці почалися ускладнення. Провели глибоке обстеження і знайшли деякі інші проблем. У «Дніпрі» у мене 1,5 роки пішло на лікування. Коли закінчився контракт – повернувся до Києва.

- Після «Дніпра» ви досить довгий час грали за ірпіньську «Нафком-Академію». Втім, все одно дуже рано завершили кар’єру. Що стало цьому причиною?
- Як у «Дніпрі», так і в «Нафкомі» я грав під розписку. Та, все ж таки, одного дня здоровий глузд переміг, адже у мене на той момент було троє дітей. Ризикувати здоров’ям заради футболу? Тут уже треба було думати про інше – про дітей, сім’ю. Поспілкувавшись з родиною, вирішив йти в іншому напрямку, але залишаючись у футболі.

- Більшість гравців після завершення кар’єри залишається у футболі у ролі тренерів чи агентів. Вашим же головним фахом стала реабілітація. Чим зумовлений такий незвичайний вибір?
- Я ще після школи вступив в НТУУ «КПІ» на кафедру фізичної реабілітації. Мені подобалось вивчати м’язи людини, але не думав, що це знадобиться у майбутньому. Так склалося, що я завжди грав жорстко, в стиках. Коли отримував травми, то намагався грати через не можу, що призводило до нових ушкоджень. Сам відновлювався і обмірковував, як пришвидшити цей процес, і отриману теорію випробовував на практиці.

- У клубах, де ви грали, були некваліфіковані медичні служби?
- Залікувати травму – це одне, а якомога швидше відновитися і що можна при цьому навантажувати – це зовсім інше. Відновитися можна після будь-якої травми, тільки з правильною реабілітацією буде набагато швидше і ефективніше.

- Раніше в Україні не було таких фахівців?
- У нас і зараз команди з реабілітологами можна на пальцях однієї руки порахувати. До того ж, деякі спеціалісти там іноземці.

- У 2009 році ви таки отримали тренерський диплом. Вирішили всесторонньо розвиватися?
- У 2007 році мені запропонували очолити любительський футбольний клуб «Десна» з села Погреби Броварського району Київської області. Оскільки часу на реабілітацію вистачало, то вирішив погодитися і на тренерство. Хотілося отримати більше знань і пішов на курси тренерів на В-диплом УЄФА.

- Отримали диплом і одразу почали працювати тренером у юнацьких збірних України. Як це сталося?
- Ще коли був професійним гравцем, Анатолій Іванович Бузнік запрошував мене у студентську збірну України, яка саме мала їхати на Універсіаду в Китай у 2001 році. Однак у склад так і не потрапив. А у період мого навчання на тренера Анатолій Іванович якраз працював у центрі ліцензування, і запропонував допомагати йому в тренувальному процесі та організаційних моментах з юнацькими збірними. Спочатку ми боролися за вихід на ЧЄ-2010 в еліт-раунді кваліфікації зі збірною 1991 року народження. Пізніше набрали групу хлопців 1995 року народження і провели з ними декілька зборів.

- Що входило у ваші обов’язки?
- Переглядав ігри і давав головному тренеру інформацію про те, як хлопці виглядають у тій чи іншій грі. Допомагав в організаційному плані – у побуті, на полі.

- В той же час ви продовжували грати за аматорів.
- Колишніх футболістів не буває. Мені заборонили грати за професіоналів, бо там завжди відбуваються перенавантаження. А от просто навантаження необхідне обов’язково. Лежачи на дивані ти відчуваєш себе неповноцінним. Тому футбол на любительському рівні цікавий по-своєму. Мені подобається виступати за команду чи тренувати, отримувати задоволення від гри. Як вже казав, з 2007 року граю і треную команду «Десна». Ми сім разів ставали чемпіонами району, одного разу срібними призерами, чотири рази грали у Кубку районних чемпіонів і щоразу перемагали в ньому, а в 2008-му році стали навіть чемпіонами Київської області у першій лізі.



«Шлях між Єреваном і Гандзасаром ми називали «дорога життя»»

- У 2011 році вам вдалося завоювати Кубок України серед аматорів у ФК «Буча». Як це трапилося?
- На той момент можна було одночасно грати в чемпіонаті району за одну команду, а в першості області за іншу. Підібрався непоганий склад. Мені тоді зробили операцію на меніску і я пропустив дві гри, але у підсумку став другим бомбардиром у турнірі, забивши шість голів.

- Чому ж не продовжили сходження аматорськими вершинами?
- Бо офіційно почав працювати тренером в «Оболоні». Був там з 2011 року і до розформування. Займався з гравцями «пивоварів» фізичною підготовкою, профілактикою і реабілітацією.

- Чим зайнялися після зникнення «Оболоні»?
- Продовжував тренувати любителів та індивідуальною реабілітацією. Потім поїхав в запорізький «Металург», який очолював Сергій Пучков. Там був помічником тренера, допомагав в організації тренувального процесу – відповідав за фізичну підготовку і реабілітацію команди, а також займався профілактикою травм. На момент, коли приїхав в команду, в тренажерному залі перед тренуванням займалося максимум три людини. Буквально через два місяці займалася практично уся команда. Гравці зрозуміли важливість профілактики травм.

- Як виникла пропозиція з Вірменії?
- Сергій Пучков прийняв команду і запросив до себе. Мені цікаво працювати з цим спеціалістом, бо він професіонал своєї справи і те саме вимагає від кожного.

- Охарактеризуйте їхній чемпіонат.
- У вищій лізі грає 8 команд, причому без вильоту. У першій лізі грають дублі команд з «вишки». Всі клуби однакові, бо ті самі гравці переходять з одного в інший. В одному сезоні команда може посісти останнє місце, а в наступному виграти чемпіонат. Всі одне одного знають. Рівень однаково слабкий і його можна порівняти з нашою другою лігою.

- А яка ситуація була у вашому клубі?
- Команда «Гандзасар» базується у місті Капан, що розташоване в 300 км від Єревану, між гір. Населення близько 25 тис. чоловік. Дорога займає в середньому 6 годин, якщо без опадів. Ми її називали «дорога життя», бо їхати доводилося через 3 перевали з крутими поворотами, підйомами, спусками. Футболісти не особливо хотіли їхати до нас у клуб, тому рівень був невисокий. За підсумками першого кола ми посіли 4-те місце, що, безперечно, стало успіхом для команди. Але фінансові проблеми, що згодом призвели до зміни як керівництва, так навіть і назви клубу, зіграли свою роль, тож взимку ми прийняли рішення не продовжувати співпрацю. У будь-якому випадку для мене це був хороший досвід. У тому числі, досвід, як то кажуть, легіонерського хліба.



«Мрію створити реабілітаційний центр за топовими європейськими зразками»

- Ви одночасно самі граєте, тренуєте команду, займаєтеся реабілітацією гравців – чи не забагато для однієї людини?
- Я завжди в роботі. В своїй діяльності, як реабілітолога, ніколи не зупиняюсь, бо знаю що цим допомагаю спортсменам швидше повернутися у загальну групу. А це дуже важливо.

- Де переважно лікуються вітчизняні гравці?
- Звісно, що топові клуби відправляють гравців лікуватися за кордон. Зі своєї практики я бачу, що там більшою мірою перестраховуються, бо дають на відновлення більше часу, ніж потрібно. У Європі величезний потік клієнтів і їм важко слідкувати за тим же виконанням вправ – на це треба чіткий контроль. Гравці, які їздили в Італію, Німеччину, розповідали як там усе відбувається. Перебуваєш тиждень-два у лікарні, тобі призначають певну роботу і повертають назад, а ти виконуєш її сам або під наглядом лікаря. Тамтешні фахівці виписують комплекс вправ із застереженням, бо не знають, як він буде виконуватися і хто його буде контролювати, тому враховують запас часу.

- Хто із футболістів, що виступають в УПЛ, співпрацював із вами?
- Чесно кажучи, їх чимало – якщо згадати усіх, то місця може не вистачити (сміється). Якщо брати останній час, то це, наприклад, Максим Старцев, який зараз захищає ворота запорізького «Металургу», його одноклубник Руслан Платон, «динамівець» Олександр Рибка, Ілля Галюза, що ще нещодавно виступав за луганську «Зорю», а зараз грає у Білорусі, екс-капітан молодіжної збірної України Володимир Аржанов, який цієї зими змінив одеський «Чорноморець» на казахський «Атирау». Працював і з зірками вітчизняного футзалу – капітанами чоловічої та жіночої збірних України Максимом Павленком та Юлією Форсюк.

- Для якісної реабілітаційної роботи напевне ж потрібне відповідне спорядження та місце для тренувань. Ви здатні забезпечити своїх клієнтів усім необхідним?
- Я працюю у Погребах, що зовсім поруч з Києвом, на базі ФК «Десна». Там, в принципі, уже зараз є хороші умови для роботи. Є натуральне поле, штучне поле, без якого, наприклад, не обійдешся у складних погодних умовах. Звичайно ж, є і все необхідне для роботи спорядження. У планах є розбудова інфраструктури, але це питання часу та інвестицій. Відверто кажучи, я мрію створити надсучасний реабілітаційний центр, що відповідав би топовим європейським зразкам.

- Чи були у вашій практиці лікарі, на яких ви орієнтувалися в своїй роботі?
- Є спеціаліст, який мені особисто робив дві операції. І моїм клієнтам неодноразово їх робив, причому терміни одужання завжди чіткі, як і домовлялися, ніколи не було ускладнень після операцій. За ті роки, що я провів у футболі, це один з небагатьох, кому можна довіряти – Вадим Владиславович Манджалій. Він завідувач спортивним відділенням Київського центру спортивної медицини. У нього ряд відомих футболістів робили операції, і все було успішно. Я повністю йому довіряю.

- Чи зустрічалися вам випадки, коли через неправильний діагноз ускладнювали травми?
- Взагалі у лікування є три складові: 1) правильно визначити діагноз; 2) правильно лікувати, а якщо треба робити операцію, то вдало її провести; 3) правильно відновитися. Одне без одного не буде діяти. На сьогоднішній день знімок МРТ найчіткіший, але він видає до 70% чіткості ушкодження. І це проблема. Бувають різні знімки, їх по-різному розшифровують. Може вийти нечіткий знімок, а можна і висновок неправильний написати. Це дуже відповідально, адже незначна помилка може серйозно вплинути на подальше життя спортсмена. Певно тому більшість топових команд відправляє гравців лікуватися закордон, бо там більше чіткості. Правда, сьогодні в Україні теж можливо все правильно зробити. У мене з Манджалієм за 7,5 років спільної роботи ще не було помилок.

- У кожному виді спорту своя специфіка травм?
- Так, є певна специфіка, однак у будь-якому виді спорту найпроблемніше місце – коліно, особливо у контактних видах спорту. Це найскладніший суглоб і він часто травмується, навіть у звичайних людей, які катаються на лижах чи приземляються після падіння. Також виділив би травми гомілковостопного суглоба та ушкодження м’язів задньої поверхні стегна, бо це теж одні з найбільш частих пошкоджень. З власної практики можу сказати, що 80% таких травм відбуваються через поперековий відділ, бо ця частина не укріплена. Можна вилікувати саму проблему, але ж причина не в тому, що м’яз порвався, а у спині.

- Чи гроблять своє здоров’я професійні футболісти?
- Я б не ставив питання аж у такій страшній площині. Є професії, пов’язані зі значно більшим ризиком для здоров’я. Але, звичайно, якщо мова йде про професійний футбол – це дуже важка робота. У тому числі для здоров’я спортсмена. І якщо футболіст приділяє мало часу пошкодженням, додатковому зміцненню м’язово-зв’язкового апарату, відновленню, правильному харчуванню, то на користь його здоров’ю це не піде однозначно.

Андрій ГУЛІЙ