Виктор СЕРЕБРЯНИКОВ: «Динамо стало спасением от Москвы»

«А ГРОШІ В ТЕБЕ Є?» — ЗАПИТАВ АНДРІЙ СТАРОСТІН

— Ви народились у Запоріжжі й там мешкали. А потім опинились аж у Комсомольську-на Амурі. Як так — з південних країв та на Далекий Схід?
— Про причини переїзду туди мені батьки не розповідали. Пізніше цікавився у матері, та вона нічого не сказала. Але, думаю, що причини найшвидше службові — інакше згодом я був би невиїзним. Та й батько працював на високій посаді — заступником директора заводу «Амурсталь». Йому подобалося там. Він рибалка, мисливець, а там — море, тайга. Батько дружив із місцевими нанайцями. Підуть вони в тайгу й обов’язково лося завалять, а потім розділять між усіма — після війни ж було. Ми непогано жили. У нас був свій будинок, дві корови, господарство. Але знову-таки, мабуть, за командою, довелося повертатись в Україну, де відновлювали металургійну галузь.

— Ви згадували, що, повертаючись 1952-го через Москву, батько купив вам перший футбольний м’яч на шнурівці. Він був аматором футболу?
— Батько шанував спорт. Але там, де ми жили, у футбол не грали. Там були хокей, лижі, а ще — російська лапта, щось на зразок американського бейсболу. Грали в лапту поселення на поселення. Як правило, з’ясовували, хто кращий на природі, в неділю. А оскільки перед грою дорослі вважали за потрібне хильнути «для зігріву», то, звісно, влучність у них була вже не та. Відтак підпускали до змагань і нас, малечу. Батько ставив мене останнім бити в команді. У мене був непоганий окомір. Я хлопну куди подалі в кущі, а суперники доки пробіжать за м’ячем туди-сюди, ми вже й виграли.

А футбольного м’яча батько й справді купив мені в Москві. Не знаю чому, але зайшли в магазин і він купив. Так що в Запоріжжя приїхав уже козирним хлопцем — такі м’ячі серед дітвори були тоді неабиякою рідкістю.

— Це, напевне, додало ваги серед однолітків?
— Ще й якої! Пригадую, вийшов уперше в двір. Підходять місцеві пацани знайомитись. А в мене — м’яч. Ну які тут довгі розмови! Розділилися на команди та й давай грати. Правда, мене, як найменшого, поставили у ворота. Так що перше моє футбольне амплуа — голкіпер (сміється).

— Починали грати в запорізькому «Металурзі». Що то була за команда у ваші роки?
— Дуже сильна команда була. Багато місцевих футболістів, але багато й привезених. Колишні динамівці Києва Віктор Терентьєв та Сергій Коршунов виступали. Вісім москвичів було. Тоді саме «команду Василя Сталіна» — ВВС — розігнали, ось вони й подалися на заробітки. А в «Металурзі» непогано платили. У ті роки все залежало від «хазяїна» — першого секретаря обкому. Якщо він уболіває, то й у команді все в порядку. У Запоріжжі футбол любили.

— Ну ось, Вікторе Петровичу, сильна команда, відомі футболісти. Важко було пробитися до цієї команди — досвідченої, серйозної?
— До «Металурга» потрапив завдяки Йосипу Борисовичу Малкіну, який був адміністратором команди й тренував «на додачу» молодь. Як зізнався потім, він спостерігав за моєю грою з парадного, коли ми бігали з м’ячем у дворі. Чимось, видно, йому сподобався. Підійшов якось, узяв за вухо та й каже: «Пішли, досить бити ноги!» Я ж тоді й справді босим грав, не було в мене ні капців, ані форми — нічого. Так і опинився серед юнаків команди, став виступати водночас за юнацьку збірну міста.

Поступово почали підпускати й до основного складу. Пригадую, як, здається, 1959-го грали на Кубок СРСР. Нашим суперником була підмосковна команда «Знамя труда» з Орєхова-Зуєва. Весела команда була — всі гравці москвичі, козирні. Приїхали ми туди водинадцятьох (окрім тренерів і адміністраторів, звісно) тож на поле я вийшов. І, окрилений такою довірою, забиваю гол! Причому красивий — з лівої ноги в ближній верхній кут воріт. Шалений м’яч! Повертаюся до центра, а сам собі думаю: «Здорово, який я молодець!» Підбігає Сергій Коршунов, каже: «А що, тебе не попередили?» «Ні, відповідаю. — А про що?» З’ясовується, старші хлопці домовилися «злити» гру москвичам. Ох і розпікав же їх інтелігентний Коршунов у роздягальні під час перерви! «Як так? — каже. — Гроші, тварюки, взяли, а з молодим не поділилися та ще й нічого не сказали йому!»… Це потім я набрався розуму, зрозумів дещо. Ми в класі «В» громили всіх, були на перших ролях. Але перед фінішем чемпіонату команда завжди чомусь «просідала», залишалася на другому-третьому місцях. Хлопці просто не хотіли виходити до класу «А». Там же буцатися потрібно, а так — кум королю! А той матч в Орєхово-Зуєво ми програли…

Але для мене поєдинок став визначальним. Пізніше розповідали, що за грою разом із нашим тренером Віктором Пономарьовим (до речі, братом відомого футболіста й наставника Олександра Пономарьова) спостерігав Георгій Жарков, тренер московського «Торпедо». Він до Пономарьова: «Віддай Серебряникова нам». «Ні, — відповідає той, — хлопець уже в основній команді». Коли повертались електричкою до Москви, Віктор Семенович підійшов до мене у тамбурі. «Я беру тебе в основу, — каже. — Нічого, що ставка спочатку 1200 карбованців буде? Але я тобі ще доплати зроблю». А я тоді таких грошей в очі не бачив! А він ще про якісь доплати каже! Звісно, я проти не був.

— Футбол допомагав вашій родині у матеріальному сенсі?
— Коли повертались, в Україні нам обіцяли трикімнатну квартиру, а в’їхали в комуналку на п’ятому поверсі. На будові в Алчевську загинув батько, а потім не стало й старшого брата. Жилося непросто, тож гроші зайвими не були. Коли вперше виплатили зарплату та ще й з підйомними, загорнув їх у газету (купюр же було багато!) та так і приніс додому матері. Вона подивилася та й каже: «Бери все і пішли назад». Приходимо на стадіон, а там Малкін: «Ніно Петрівно, що сталось?» — «Та ось, Йосипе Борисовичу, гроші Вітя приніс. Де він міг узяти такі гроші?» Той сміється: «Усе нормально, Ніно Петрівно». Відвів у бухгалтерію. Показує: «Ось наказ, що Вітя зарахований до команди, ось відомість із підйомними, ось підпис, що отримав. Усе — офіційно». Він гарною був людиною, Йосип Борисович. Востаннє ми бачились, коли я сестру ховав. Зробив усе, як належить, побув із людьми, попрощався. Іду, а він на лавочці сидить, чекає на мене, старенький уже. У нього теж дружина померла, а потім і син, самотнім він був…

— Кажуть, що динамівці буквально перехопили вас у ленінградського «Зеніта», куди ви вже ніби й заяву написали.
— Ну чого тільки в «Зеніта»? Я тоді, по молодості, аж три заяви написав — до московського «Спартака», того ж «Зеніта», а ще до «Трудових резервів», була така команда у Ленінграді. Та й інші цікавились мною. Особливо — після матчу юнацької збірної СРСР із болгарами в Ленінграді, коли два м’ячі забив.

— Розкажіть про це детальніше.
— Почалась та історія в Москві, звідки мене вперше викликали на збори. Приїхав і зразу ж у федерацію футболу, неподалік Арбату. А там всі такі пихаті ходять, що не запитаєш — відсилають до інших. Словом, спрямували мене, зрештою, до Тарасівки, де на спартаківській базі тренувалися збірники. Добрався туди під вечір. Заходжу, а команда саме вечеряє. Сидять Андрій Петрович Старостін і Гаврило Дмитрович Качалін — вони завжди були разом, дружили багато років. Питають: «Хто такий, звідки?» — «Із Запоріжжя, — відповідаю, — Віктор Серебряников». — «А як там Коршунов, Терентьєв?» — «Золоті люди, — кажу, — вчуся в них». — «Добре, — посміхається Старостін. — А гроші в тебе є?» Ну, я ж козак, запитую: «А скільки потрібно?» — і до кишені поліз (отримували ж ми в Запоріжжі пристойно). А Старостін: «Є гроші — добре. Піди пострижися, зачіску зроби футбольну. Ти ж у збірну Радянського Союзу приїхав, а не до циганського табору». А я й справді тоді шевелюру мав ледве не до пліч — кудлатий, справжній тобі циган. Це я потім дізнався, що дружиною Андрія Петровича була знаменита артистка Ляля Чорна, циганка. Згодом ми ще й у театр «Ромен» разом зі Старостіним ходили.

Два дні тренувався разом з командою, аж поки не з’ясувалося, що це не моя юнацька збірна, а молодіжна — хлопці на два роки старші. Довелось їхати в Лужники — саме там до матчу з болгарами під началом В’ячеслава Соловйова й готувались юнаки. Як нині, пригадую, прибув я в розташування команди зі своєю валізкою (ми тоді всі з такими ходили — ковані, дуже зручні для поїздок, можна і присісти зверху, і речі не мнуться), а там одні москвичі. Той — торпедівець, той — спартаківець, той — локомотивець. З іногородніх лише кілька, з України — я, Валя Трояновський з Вінниці, Ананченко з донецького «Шахтаря», з Кишенева — Ковбасюк… Отож шансів у нас, «провінціалів», пробитися в основу — жодних. А тут — спаринг нашої команди з «молодіжкою». Приїхали в уже знайому мені Тарасівку, вийшов, прогулююся. Підходить до мене Качалін: «А ти чого, Вікторе, не роздягаєшся?» — «Та ми ж — «сільські», — кажу, — для нас місця нема». Він до Соловйова: «Ти чого не ставиш на гру Серебряникова?» Про щось вони там між собою поговорили, підкликає мене В’ячеслав Дмитрович: «Ти де граєш?» — «Правого інсайда», — відповідаю. «Роздягайсь — і на поле!» — наказує. Так завдяки Качаліну я й зіграв у тому матчі. Звісно, старався щосили, навіть гол забив, хоча ми й програли зрештою.

Із болгарами на полі переповненого стадіону імені Кірова в Ленінграді я теж не спасував. Зіграли внічию — 2:2. І це цілком пристойний результат. Потрібно сказати, що в ті роки болгарський футбол був на піднесенні, а юнацька збірна Болгарії була чемпіоном Європи. Обидва м’ячі в нашій команді забив я. Причому голи були, мов на замовлення, красиві — пішла, як кажуть, масть. Особливо один із них — з лету — під самісіньку поперечину.

— Ось тоді Соловйов вас, певно, й «побачив»…
— Та він уже не відходив од мене! Після матчу з болгарами вирішили з хлопцями відзначити вдалу гру. Скинулися по п’ять карбованців, я ж, як «іменинник», стольник дав. Побігли, закупили випивки та закуски. Причому випивки багато, а закуски — кілька шматків хліба та грамів двісті ковбаси. Зібрались у мене в 205-у номері (а жили в «Асторії» — навпроти Ісакієвського собору). Казали, що саме в цьому номері повісився Сергій Єсенін. Тільки налили, а тут стукіт у двері. Заходять Соловйов із помічником. Про випивку ні слова й одразу до мене: «Збирай речі!». Мене відразу ж машиною на Курський вокзал — і на Запоріжжя.

Приходжу по приїзді на стадіон. Хлопці вітають, а Коршунов (він тоді в «Металурзі» вже тренером був) каже: «Що ж ти наробив?» — «А що сталось?» — не можу второпати. «Пресу читати треба! У «Труді» написали, що ти — молодий, талановитий і перспективний. Тепер заберуть тебе від нас».

— Так ось чого Соловйов відсилав вас із Ленінграда куди подалі! Видно, знав, що за вами ленінградські команди полюють, отож, як кажуть, для себе беріг…
— Та не збиравсь я нікуди переїжджати із Запоріжжя — направду! Мене там усе влаштовувало, гроші платили, квартиру дали. Правда, обіцяли житло й в Ленінграді, але ж клімат не той! Та й моральні зобов’язання перед «Металургом», керівництвом я мав.

— А високий обов’язок Батьківщину захищати?
— Ви про ЦСКА? Справді, тут уже навіть обком був безсилим — проти лому, як кажуть, нема прийому. Армійці брали мене буквально приступом. Якийсь час я переховувався від військкомату. Матч скінчиться, я через вікно роздягальні (бо ж чекали на виході) — і на Хортицю, до хлопців. Правда, козакував так недовго. Спіймали мене вдома, коли прийшов перевдягатися. Прийшли з автоматами, матір налякали, паспорт відібрали. Єдиним порятунком од Москви й стало київське «Динамо», яке належало, як відомо, до «конкуруючого» міліцейського відомства. Команду, яка перебувала не в найкращій ситуації, вирішили підтримати. Із Москви запросили В’ячеслава Соловйова, з усієї республіки стали збирати найталановитішу молодь. Із Закарпаття прийшли тоді Сабо, Турянчик, Гаваші, Диковець… Згадав Соловйов і про мене. Так що в якомусь сенсі він і справді зберіг мене для «Динамо».

«МИ ПОЧУЛИ РИК ЛЕВА — ТО БУВ МАСЛОВ»

— У київське «Динамо» потрапили зіркою Запоріжжя, ще й гравцем юнацької збірної СРСР. А тут вас, правого крайнього, перевели на лівий фланг… Кажуть, ви протестували так, що Соловйов перевів вас у дубль. Але повернулися в основу вже на улюбленому місці…
— Коли прийшов у «Динамо», то мене й справді стали використовувати на «чужій» для мене позиції. Проходжу краєм, а зробити передачу з лівої як слід партнерам не можу — яловий. Мучаюся сам, мучаю й їх. Якось відіграли сезон, а на весняних зборах у Гаграх Соловйов знову ставить мене на лівий фланг. Тут я не стримався: «Або переводьте на правий фланг, або відпускайте назад у Запоріжжя!» Тренер відреагував відповідно. Не надто добираючи слів, він сказав усе, що думає про мою невдячність, а потім каже: «Хочеш грати справа — конкуруй!» Так я й опинився в другій динамівській команді. А конкуренція там була ще та! На правий фланг претендували і Біба, і Трояновський, і навіть Каневський. Проте переміг я.

— Ви такий упертий?
— Радше — наполегливий. Завжди мав хороші стосунки з тренерами, намагався їх не псувати. Але на своєму наполягав, якщо вважав, що правий.

— А чим брали на полі?
— Пройшов гарну школу у Запоріжжі, був із м’ячем на «ти». А це дуже важливо. Коли футболіст управний з м’ячем, то в нього більше часу, щоби спостерігати за грою, роздивитись довкруж, зробити вчасну й точну передачу. У мене це виходило. Та й фізичні кондиції, витривалість не останню роль грають. Коли боровся за місце в основному складі, Соловйов перед матчем із московським «Спартаком» сказав мені: «Завтра гратимеш проти Ігоря Нетто. Упораєшся — залишу в основі. Хто такий Нетто, знаєш?» Ну хто ж не знав легендарного півоборонця, капітана збірної СРСР, чемпіона Олімпіади та Європи! «Та мені без різниці, — кажу. — Навпаки, навіть цікавіше буде». А сам думаю, як би виконати завдання й не осоромитись? А тоді півзахисники щільно з інсайдами грали. Ось я й використав це. Навмисне протягнув Нетто за собою туди-назад кілька разів і він «спікся». У мене ж сил багато, а в нього вже не ті, що раніше. А потім із-під Ігоря ще й гол забив. 3:3 ми тоді зі спартаківцями зіграли. А в них сильна команда була: Симонян, Сальников, Ільїн догравали, той же Нетто. Аси!

— Вам довелося, правда недовго, грати в одній команді з Войновим — тоді єдиним серед динамівців учасником чемпіонату світу, а потім і чемпіоном Європи. Яким був він?
— Із характером і досить закритим, сам по собі. Це відчувалось.

— Ви прийшли в «Динамо» 1959-го — не найкращого року для команди. А за два роки стали вже чемпіонами країни. Що змінилося такого, що команда так «вибухнула»?
— У команді було багато індивідуально сильних гравців, талановита молодь. Відповідною була й конкуренція за місце в основному складі, мотивація. Тоді ж перемогла не тільки перша команда, а й дублери «Динамо» стали чемпіонами серед резервістів. Кожен розумів: провалиш одну-дві гри — сядеш на лаву запасних, замінити є ким. Усі трималися за місце, не давали собі послаблень.

— «Динамо» було першою немосковською командою, яка стала чемпіоном СРСР. Недогледіли в першопрестольній за провінціалами?
— Думаю, так. Вони не чекали від Києва такого нахабства, ось і проґавили нас. І вже наступного, 1962-го, року нас опустили. Правда, в команді не було тоді збірників, які вирушили на чемпіонат світу, пішов і Соловйов…

— Якщо оцінювати внесок Соловйова в історію та перемоги «Динамо» початку 1960-х, то який він?
— Поза сумнівом — великий. Він зібрав і створив команду фактично з нуля. За підтримки, звісно, «хазяїна» — Володимира Васильовича Щербицького, який переймався проблемами команди, як ніхто, можливо, інший. Нині мені видається, що за його прихильністю до «Динамо» була не лише любов до спорту, а й, якщо хочете, політика. Щербицький, як, до речі, і Шелест, протистояли Москві й робили все, щоб утерти їй носа. У рамках, зрозуміло, можливого. У якомусь сенсі вони були, звичайно ж, націоналістами. Словом, Соловйову створили потрібні умови, йому багато чого дозволяли, однак команда, яка стала перемагати, насамперед, його заслуга.

— Давайте поговоримо про ще одного москвича — Віктора Маслова. Як удалось його «мобілізувати» в Київ? Адже він очолював столичне «Торпедо» — тоді непримиренного суперника українців у внутрішньому чемпіонаті.
— До нас він прийшов уже з Ростова-на-Дону, після того, як полишив «Торпедо». Тоді в москвичів конфлікт стався в команді. Проти Маслова виступив Валька Іванов, який підбурив гравців. Некрасиво він повівся з Масловим, сволочним був хлопцем.

— А це правда, що замість Маслова в «Динамо» міг з’явитися Костянтин Бєсков?
— Розмови такі були. Але на рівні чуток.

— Ви починали як нападник, багато забивали й досі є одним із найкращих бомбардирів «Динамо» за минулі часи. А Маслов поставив вас у півзахист. Не шкодуєте за втраченими «голевими» можливостями?
— Та ні. Маслов створював свою модель гри, тож і підбирав під неї виконавців. Дід (так ми називали між собою Маслова) взагалі любив усе нове, прогресивне. Тоді саме англійці стали грати за схемою 4–4–2, ось він і запав на неї, став експериментувати. Ми багато розмовляли з ним про майбутнє й тенденції футболу. Він казав: «Ось побачиш, прийде час, коли всі гравці будуть і оборонятись, і атакувати — ніхто не відпочиватиме. І це скоро буде». Так воно й сталося.

— Подейкують, що Маслов був дуже консервативним у своїх симпатіях і вподобаннях. Скажімо, ніколи не змінював переможного складу команди, прив’язувався до футболістів, яким довіряв. Але… розігнав півкоманди. «Пішов» самого Валерія Лобановського. У чому суть конфлікту тренера з футболістом, про який так люблять говорити драматурги футбольних історій? І взагалі, чи був цей конфлікт?
— У нас були проблеми із захистом — усі ж нападники! Ось і виходить, що забиваємо, образно кажучи, три, а пропускаємо чотири.
Грали в Ярославлі. Вели 2:0, а завершили 2:2. Після матчу Дід зібрав нас і давай причісувати. Усім дісталось. Навіть мені, хоча саме я й забив два м’ячі. Останнім у черзі був Лобановський. «Ти чого стояв на полі?» — запитує його Маслов. «Розумієте, Вікторе Олександровичу, — відповідає йому Валерій, — у команді повинні бути не лише різнороби, а й ювеліри». Він, певно, себе «ювеліром» вважав. Це й загострило ситуацію. Маслов став притискати Лобановського. А той гордий був. Думаю, винні в тому й журналісти, які захвалювали Валеру. Особливо такий собі Аркадій Галинський. Який би епізод матчу за участю «Динамо» не описував, він обов’язково вставляв, що поруч там перебував і Лобановський. Або писав: коли в Парижі спитаєш будь-якого таксиста, як знайти Копа, то таксист відвезе тебе до Копа, а якщо в Києві спитати, де мешкає Лобановський, то на помешкання футболіста вкаже будь-який киянин. До дурниць доходило. Галинський, приміром, стверджував: якщо звичайному гравцю для відновлення сил після матчу потрібно 24 години, то чарівна дружина Лобановського Рада відновлює чоловіка й за 12 годин. І все це втокмачувалось у голову читачам і самому Лобановському. Як тут не схопиш «зірочки»?! Маслов навіть із трибуни якось сказав, що Галинський — ворог команді, бо шкодить їй своїми публікаціями.

Галинський звинувачував Маслова в тому, що він неправильно використовує можливості Лобановського. Мовляв, футболіст — уроджений центрфорвард, а тренер ставить його чомусь на край. Тоді Дід удався до експерименту, на який запросив і різних «доброхотів» з високих кабінетів. У матчі дублерів проти московського «Спартака» він поставив Валеру в центр нападу. А Лобановський же звик грати з краю, тобто зліва в нього нікого нема! Ось і виходило, що отримає він м’яч, а зліва забігають і відбирають. Тож правий в усьому тренер! Словом, прибрав Маслов Лобановського з команди. Хоча, скажу, у Валери були впливові заступники, він же — племінник відомого комсомольського діяча й поета Бойченка…

— Із команди тоді пішли й інші: Базилевич, Трояновський, Каневський…
— У тому різні причини були. Трояновський, скажу правду, тоді щільно «присів» на склянку. Та й Канева, було, вийде на тренування, а сам за печінку тримається. А тут уже так — або готуйся до матчів, або, як кажуть, у парламенті «засідай». Отож почистив Дід команду. Але, повторюся, робив це зі стратегічних міркувань, вибудовував свою схему гри.

— Стверджують, що Маслов ділився своїми ідеями щодо організації гри з Лобановським, який пізніше ті ідеї й розвинув.
— Такого не було.

— У вас особливе ставлення до Віктора Маслова…
— У нас були довірливі стосунки, я шанував і досі шаную його. Він, скажімо, дозволив мені (єдиному з команди) приїздити на тренування на власній автівці. Я любив гратися з нею, це мене відволікало перед матчами, знімало напругу, а Маслов знав про це. Але наші взаємини не позначалися на ставленні тренера до мене як гравця, — вимагав, як від усіх.
Віктор Олександрович був простою, зрозумілою мені людиною. Не маючи спеціальної освіти, став великим тренером, для якого не було таємниць у футболі. Понад усе цінував саме відданість грі, якій присвятив життя. Міг вибачити чийсь огріх поза полем, але не терпів нехлюйства чи байдужості під час гри. Маслов не виголошував високих слів, інколи декому міг видатись і грубуватим, але за нього красномовно говорили результати його роботи.

— Віктора Маслова, певне, любили у високих кабінетах — за успіхи…
— Він не любив, коли втручалися в його справи — хто б то не був, особливо не терпів порад чиновників. Володимир Васильович Щербицький, який був великим прихильником футболу, ніколи не ліз у справи команди. Хоча всіляко допомагав.

— Писали, що це саме Маслов знайшов місце під майбутню динамівську базу в Конча-Заспі. Направду?
— Так. Дід сам об’їздив і обдивився усі околиці Києва. А місце вибрав неподалік води, на піску. Потім там й інші притулились.

— Які у вас спогади про ту базу? Адже проводили там багато часу, всі — молоді, життєрадісні. Траплялося щось кумедне, розіграші?
— Одну веселу історію згадаю. Приїжджаю якось у Кончу, заходжу до нас у кімнату (ми з Хмельницьким мешкали). Дивлюсь, а сусід мій сам не свій. «Що трапилося, Вітасику? — запитую. — Удома все гаразд?» — «Та вдома так, — відповідає, — але заходив Маслов, сказав, що завтра мене на гру не ставить». А потрібно сказати, що Хмельницький тоді переживав за своє місце в основному складі. Річ у тім, що Дід випробовував його на правому фланзі нападу. А Віталій — лівша. Добігає до краю, а подати на ворота, як слід, не може. Ось і захвилювавсь. А футбол для Хмельницького, скажу, то було все, його пристрасть. У нього були недоліки, і він про них знав. Скажімо, не було сильного удару. Зате головою грав краще за всіх. Але головне — Віталій був справжній боєць, він не шкодував себе на полі. Саме я рекомендував його в команду. Украли тоді Хмеля з Донецька прямо з-під носа ЦСКА. І конспірували в Кончі, аж поки не оформили динамівські документи. Отже, шкода мені стало товариша.

Думаю, як же поквитатися з тренером? Та так, щоб і не образився. Знав, що Маслов боїться плазунів. А в Кончі їх шукати не потрібно: вогко, трава висока… Спіймали ми вужа, а я тихенько, доки Дід про щось гомонів із хлопцями у більярдній, відніс йому до кімнати. Маслов акуратистом був — у нього все завжди застелено. Ну я й сховав вужа під ковдру. Порозходились усі по кімнатах. Лежимо, чекаємо. І раптом, мов лев у пустелі прокинувся! Я навіть перелякався того рику. Жарти-жартами, а всяке могло статись, тут, як кажуть, і до серцевого нападу недалеко. Нам би з Хмелем вискочити в коридор. Бо всі повибігали, а ми — ні. Це нас і «спалило». Маслов бігає з держаком від якоїсь мітли у пошуках «жартівників», а двох же нема! Забігає до нас у кімнату. А ми вже підготувались! Голови — під подушки, а сідниці доверху повиставляли. Дід усе й зрозумів. Першому мені — як дасть! А потім — Хмелю! А той: «За що сина б’єте, батьку?» Маслов розсміявся: «Ну, добре, гратимеш завтра. Але за результат відповідаєте обидва на 100 відсотків!» Ми вже, повірте, старались.

Юрій БОНДАР, «Український футбол»