Мирон МАРКЕВИЧ: «Металлист заслуживает на более, чем бронзу»

Новий-старий тренер «Металіста» розкриває подробиці закулісної кухні харківського клубу

- Мироне Богдановичу, дозвольте привітати вас, бо, так би мовити, на власному досвіді знаю: робота - це добре, її відсутність - погано!
- Красно дякую.

- Оце й усе. Щось у вас не надто радісний голос. М’яко кажучи…
- Та то я й досі не можу відійти від суботи.

- А, від 1:1 - із запорізьким «Металургом».
- (Тяжко зітхає). Такі речі дуже складно пережити - навіть попри багаторічний досвід праці у професіональному футболі. Кажуть: «Те, що нас не вбиває, робить сильнішими». Але…

- Маленький ліричний відступ. Кілька днів тому наш головний редактор передав підопічним частину свого книжкового архіву, де знайшлося місце кільком довідникам-календарям середини 1990?х. В одному із них є світлина молодого та перспективного тренера Мирона Маркевича: ви там іще без сивини, але вже дуже серйозний. Ось як зараз…
- (Щиро сміється). Ну, що ж… Корисно гортати старі книжки - характери людські постають у всій своїй непередбачуваності!

- Мироне Богдановичу, полишаємо минувшину, повертаємося до сьогодення… У певних колах подейкують, що інший клуб робив вам пропозицію щодо роботи.
- Це - неправда. Принаймні я про це нічого не чув. Взагалі, наша розмова з Олександром Владленовичем Ярославським була дуже короткою: поспілкувавшись якихось п’ять хвилин, ми все вирішили й продовжили мою трудову угоду ще на п’ять років. Він запропонував свої умови, своє бачення, а я з усім погодився. Ось і все.

- Однак цікавий такий момент: ви у Харкові вже сім років, а я пригадую, як свого часу Валерій Лобановський (якого, пам’ятається, ви назвали своїм наставником) висловив переконання, що на побудову по-справжньому сильної команди потрібно не менше семи-восьми сезонів… Отже, виходить, настав час для чогось грандіозного?
- Розумію, до чого ведете. Проте я - реаліст і завжди вмів цінувати те, що маю. Тоді, влітку 2005-го, коли ми з’явилися у Харкові, то починали, за великим рахунком, з нуля. По суті, у нас нічого не було: ані стадіону, ані бази, ані команди…

Натомість київське «Динамо» та донецький «Шахтар» вже на той час мали гіперрозвинену інфраструктуру. І що ж тепер? Ми зрівнялися з цими клубами. Так, мусимо робити наступний крок - як логічний наслідок гігантського попереднього кроку в розвитку. Його уособлення - місце в Лізі чемпіонів. Але, як і в усьому, йдемо до цієї мети поступово.

- А ще невдовзі, 2014-го, буде такий-собі сумний ювілей: 80 років відсутності у Харкові футбольного «золота»…
- Так, так, я вже начуваний про це… Повторюся: ми розвиваємося, рухаємося, але водночас зважаємо на об’єктивну реальність - довкола людини існує багатьох чинників, які впливають на її життя.

- Дуже добре, що ви торкнулися питання людського життя: є у нас така особливість - завжди хотіти більшого, рухатися вперед. Підозрюю, сьома-восьма «бронза» вже не дуже втішить вас, тож мусили узгодити цей момент із Ярославським…
- Узгодив: ми зійшлися з Олександром Владиленовичем на тому, що Харків заслужив на благородніший метал. І тут президент нашого клубу завірив мене у своїй підтримці.

- Можливо, у цьому напрямі варто працювати вже сьогодні? Ось минуле Євро відкрило світову Україну з кращого боку - «там» побачили, що у нас загалом цивілізована держава. Відтак нині запросити виконавця «звідти» легше.
- Погоджуюся з вами у тому, що стосується благодатного впливу чемпіонату Європи для збірних. Не погоджуюся з іншим: вважаю, у нас наразі немає позицій, вартих обов’язкового підсилення. Маємо проблеми в тому, що ми ніяк не можемо зібрати всіх футболістів разом: хтось (як-от Фініньо) - травмований, хтось (Папа Гуйє) - на Олімпійських Іграх.

Хтось іще не в тих кондиціях… Безумовно, якщо на нашому шляху трапиться хороший виконавець, який погодиться за хорошу ціну приїхати в Україну, - ми на це підемо. Але загалом це малоймовірний сценарій: три склади нам не потрібні.

«Український футбол»