Віктор Воронін, батько Андрія Вороніна: "На чемпіонаті світу німці вболіватимуть за мого сина"

Андрій Воронін – одна із ключових фігур у національній збірній України. Тому вітчизняного вболівальника просто не може не цікавити готовність футболіста до чемпіонату світу, який стартує цього тижня в Німеччині.

Воронін – єдиний українець, який грає в першій бундеслізі, для нього держава-господар світового форуму вже давно є другою домівкою. Про те, як починався німецький період у кар’єрі футболіста, про його гру в складі національної команди, а також про непрості взаємини з тренерським штабом леверкузенського “Байєра” “Газеті” розповів батько Андрія – Віктор Воронін. Останній не пропускає жодного матчу за участю сина, а за боротьбою української збірної на мундіалі має намір спостерігати безпосередньо з футбольних трибун.

– Як оцінюєте шанси збірної України?

– Група в нас не найсильніша. Рауль після травми не в тій формі, в якій був рік чи два тому. Це дає нам шанс непогано зіграти з Іспанією. Звичайно, Саудівська Аравія – “темна конячка” для нас, зрештою, як і Туніс. Африка нині виходить на провідні позиції у футболі, тому важко буде грати з її представниками. Але із цієї групи мусимо виходити далі – в 1/8 фіналу. Принаймні наша збірна налаштовується на це.

– Цей сезон залишив двояке враження. Андрій то з’являвся в основному складі, то пропускав кілька матчів. Як оцінюєте ситуацію, що склалася в його клубі?

– Саме тоді, тобто у квітні, я був у Німеччині. Мав змогу відвідати тренування й мушу сказати, що він перебував у чудовій формі. Я порадив Андрієві просто піти й поговорити з тренером. Адже той без жодних підстав припинив випускати його на поле. Андрій пручався, він узагалі не любить таких розмов. Але я наполіг, сказав, що інакше просто не зможу зі спокійною душею поїхати з Німеччини. Тренер “заспівав”, що він їм потрібен і що вони нікуди його не відпустять. Андрій нібито не міг грати якийсь період через травму, а тоді команда почала вигравати. І начебто його не зрозуміють, якщо він за таких обставин змінить склад. У наступній зустрічі його випустили на поле. Андрій відпрацював непогано, принаймні без помилок. Проте це не ситуації: весь сезон узагалі ніхто не грав “на нього”, вся “роздача” йшла лише на Бербатова. Це було помітно неозброєним оком навіть неспеціалістові. І коли він виставив ці претензії, напевно, німцям це не сподобалося. Вони все одно ще прискіпливо ставляться до гравців із колишніх держав соцтабору. Думаю, через це, а не через гру, його посадили на лаву запасних.

– Андрій у своїх інтерв’ю неодноразово натякав на те, що після чемпіонату світу може змінити клуб, можливо, навіть країну. Ви підтримуєте таке рішення сина?

– Так, адже місце на лаві запасних не для такої людини як Андрій. Надто тепер, коли він відчуває в собі сили грати. 27 років усе-таки, треба грати, щоб залишитися в пам’яті вболівальників. Він хотів би змінити клуб, ба навіть країну. Вже отримував певні пропозиції, але розглядатиме їх після чемпіонату світу. Головне – добре виступити там, і йому зокрема, і всій команді. Тоді рейтинг може зрости не лише в нього, а й у всіх хлопців. Чемпіонат світу – це велика пожежа для всіх футбольних скаутів.

– Ви слушно зауважили, що в Німеччині вкрай упереджено ставляться до вихідців із соцтабору. Наскільки важко було Андрієві зарекомендувати себе?

– Майєр – його перший німецький тренер, який працював із молодіжною командою Манхенгладбаха, після першого ж тренування сказав, що цей хлопець потрібен йому. Тобто оглядин як таких не було, він одразу побачив у ньому гравця. А потім виникали різні ситуації – кажу про період, коли там виступали вже п’ять-шість наших хлопців. Доходило навіть до того, що їх називали “російською мафією”. Андрій як людина, яка з-поміж інших  найкраще знала німецьку, завжди опинявся на вістрі конфлікту. Він найдужче захищав співвітчизників. Звичайно, йому найбільше перепадало на горіхи. Період становлення був важким. Коли його почали підпускати до основного складу, він проявив себе. Але тут почалася “чехарда” з тренерами. За сезон помінялося четверо чи п’ятеро фахівців. Одні люблять наших, інші ненавидять, треті байдужі.

– Які саме ситуації мали на увазі, коли говорили про наших хлопців у Манхенгладбасі?

– Нічого особливого. Їм було по чотирнадцять-п’ятнадцять років. Вони жили разом у гуртожитку, тільки німецького типу. Там були всі зручності. Приходили люди, які готували та прали для них. А які ситуації? Наприклад, у холодильник привезли солодощі та соки на вечерю, а наші могли це все з’їсти вранці. А потім ті, що приїздили наприкінці дня, були незадоволені. У німців же все має бути за правилами. Нічого поганого наші хлопці не робили. Всі тренувалися, прагнули добре грати.

– А як узагалі виникла ідея поїхати на оглядини в Німеччину? І як ви тоді поставилися до неї?

– Він грав за юнацьку збірну, разом із нею був в Австрії. Там його зауважили потенційні покупці та запропонували поговорити з батьками. 1995 рік. Тоді у футболі, та й у державі загалом, був повний безлад. Коли ми починали в “Чорноморці”, межею всіх мрій вважали потрапляння в “Динамо” (Київ). І раптом бачу, що футбол занепадає в країні, виходить із ладу покриття полів, зокрема, таке спостерігав на базі “Чорноморця”. А травматизм серед дітей прогресує. Звичайно, дуже не хотіли відпускати сина в іншу країну, мама була проти, все ж єдина дитина. Але заради його майбутнього вирішили спробувати. Я поїхав із ним – і, на щастя, все склалося добре.

– Вікторе Івановичу, ви й далі мешкаєте в Одесі. Не виникає бажання переїхати поближче до сина, в Німеччину?

– Ні, та й у нього такого бажання немає. Тут наша батьківщина. Та й кому ми там потрібні. Потрібно жити тут і тут будувати добре суспільство.

– Можливо, нині, коли Андрій Воронін уже став відомим футболістом, і час повертатися на батьківщину, пограти за той самий “Чорноморець” або “Динамо”.

– 27 років – це, на мій погляд, якщо не розквіт, то принаймні й не сутінки кар’єри футболіста. Набрався досвіду, справді має ім’я у футболі. А наш чемпіонат усе ж наразі не такий сильний, як інші європейські, наприклад,  німецький чи іспанський. Борються за лідерство лише два клуби. Тобто тепер повернення стало б кроком назад.

– А де має намір жити ваш син, коли завершить кар’єру?

– Каже, що тільки в Україні.

– Чи телефонуєте синові до та після ігор? Якщо так, то чи радите щось?

– Я зазвичай телефоную ввечері перед матчем, коли він у готелі. Дізнаюся, в якому фізичному стані перебуває, бажаю успіху. Після гри вичікую годину, поки він помиється, вийде із роздягальні. І тоді вже можу висловити якісь критичні зауваження щодо побаченого. Якщо все гаразд, то радо похвалю. У нас постійний діалог.

– А як син сприймає вашу критику, не дратується?

– Ви знаєте, він завжди прислуховується до мене. Навіть нині, після гри 5 червня, мав розмову з ним. Андрій чомусь постійно в збірній лише на роздачі. Дав гарний пас Калініченкові. Якби той зробив йому пас у відповідь, м’яч опинився б у воротах. Калініченко не дав бити по воротах. Знову ж таки, згадую передостанній відбірний матч, коли програли Туреччині. Венглинський міг віддати йому такий пас, що достатньо було просто ногу підставити. В тій ситуації забив би навіть Воронін-старший. Йому пасів не віддають. Тому я кажу, що досить роздавати м’ячі іншим. Звичайно, коли партнер у вигідному становищі, то нічого не вдієш, але в інших моментах треба й самому пробивати по воротах. Він усе ж таки нападник.

– За чемпіонатом світу спостерігатимете перед екраном телевізора чи безпосередньо з місця подій?

– 12 червня вилітаю в Німеччину. 14-го буду на стадіоні. Коли наші грали останній товариський поєдинок, накупив уболівальницької амуніції: прапорів, шаликів, капелюх. Окрім мене, безпосередньо з його сім’ї там більше нікого не буде. Катя, дружина, не може летіти – доглядає доньку Машеньку. Незабаром їй виповниться чотири місяці. Бабуся теж не може залишати внучку. Але там будуть мій старший брат і друзі, яким я допоміг придбати квитки в Німеччину. Є родичі, які також уболіватимуть безпосередньо на стадіонах. Але найближчі люди, на жаль, залишаються вдома.

– Чемпіонат відбувається в Німеччині. Андрій грає в Німеччині. Як гадаєте, місцеві вболівальники підтримуватимуть Андрія Вороніна та, відповідно, українську збірну в матчах із Тунісом, Саудівською Аравією, Іспанією?

– Думаю, так. До нього чудово ставляться в Майнці. Якщо на стадіоні оголошують про його присутність, усі аплодують. Я був на матчах у квітні, коли його не випускали. Якщо він виходив на поле хоча б на якісь десять хвилин, усі трибуни скандували: “Воронін”. У Німеччині люблять Андрія. Просто вони бачать його ставлення до гри, його повну самовіддачу на полі. Тож вважаю, що на чемпіонаті світу німці вболіватимуть за мого сина.

Розмовляв Гліб Ваколюк, Львівська газета