Павел КУЧЕРОВ: «Играл с Кононовым еще в Смоленске»

Свого часу вашому автору довелося опублікувати перше докладне інтерв’ю з Олегом Кононовим, який на той момент щойно очолив «Карпати». Після насиченого приємними відкриттями спілкування, вже готуючи матеріал, я взяв на себе сміливість охрестити Олега Георгійовича Алхіміком. Звичайно, це було досить голосно сказано, адже на той час під його керівництвом команда не провела жодного офіційного матчу, однак формули тренера, які він збирався втілити в «Карпатах», здалися мені неймовірно простими і складними водночас. Уже набагато пізніше, коли за ним твердо закріпилося це прізвисько, при зустрічах з тренером ми з усмішкою згадували цей епізод, кажучи: «Як корабель назвеш, так він і попливе».

Павло Кучеров в іпостасі наставника «Карпат» провів уже чотири матчі. Але навіть якби ми зустрілися набагато раніше, прізвиська «Летючий голландець» тренеру було б не уникнути. Павло Кучеров, як легендарний парусник, 20 років борознив моря голландського футболу, відкриваючи для себе секрети феноменальних успіхів цієї маленької країни, поки не пришвартувався у Львові. До речі, у морських повір’ях зустріч з «Летючим голландцем» вважалася поганою ознакою – чим не знак для суперників «Карпат»?

– Павле Володимировичу, пропоную почати з витоків. Де і за яких обставин почався ваш роман з футболом?
– Народився я в Смоленську в 1964 році. Виріс один у звичайній робітничій сім’ї – батько працював на авіаційному заводі, мати в сфері торгівлі. Там же отримав освіту – відучившись в школі, закінчив Державний інститут фізичної культури. Роман з футболом почався в 10-річному віці, коли 16-річний сусід, який займався в школі команди «Іскра», відвів мене туди.

– Смоленськ ніколи не був значущою точкою на футбольній карті СРСР. Хто був вашим кумиром?
– Багато людей вболівали тоді за московські команди. Популярними були також київське і тбіліське «Динамо». Мені імпонувала гра «Спартака» за часів Бескова – технічний, розумний футбол подобався мені як хлопчиську. З футболістів подобалася гра Пеле, Беккенбауера, Кройфа, Яшина, пізніше – Кіпіані, Блохіна, Черенкова, Чівадзе.

– Де і ким вас застав розпад СРСР?
– Для мене як для спортсмена розпад СРСР зіграв негативну роль. На той момент я займався створенням у Смоленську непоганої футбольної міської команди, яка не мала стосунку до армії. «Іскра» ж була армійським клубом, що наклало відбиток на розвиток футболу в усьому регіоні, і не в останню чергу тому «Іскра» не була серед числа топ-команд в СРСР. Так-от, створена команда прогресувала, була на стадії заявки в другу лігу країни. Завадив розвал – молоде підприємство, пов’язане з кількома республіками СРСР, що спонсорувало клуб, припинило фінансування. Я зрозумів, що спорту залишиться мало місця серед купи соціальних проблем країни. Мені як молодому спеціалісту було важко прогресувати в таких умовах. Я прийняв рішення виїхати до Європи, де футбол дуже люблять і можна навчитися улюбленій справі, якщо будеш наполегливим й багато працюватимеш і віддаватимешся повністю своїй роботі.

– Чому саме Голландія?
– Була можливість поїхати і в Німеччину, але порадившись, вибрав Голландію, про що не шкодую. Це футбольна країна, вільна країна, де привітні й доброзичливі люди. Де легше знайти себе, почати нове життя, тут люди відкриті і допомагають приїжджим.

– Наскільки швидко вдалося адаптуватися до нового життя?
– Завжди психологічно непросто залишати місце, де ти виріс. Для мене було порятунком те, що я дуже люблю спорт. Це був головний стимул у житті за кордоном і чогось досягти у футболі. Тому інші проблеми, такі, як побутові, не особливо дошкуляли. Я був захоплений футболом, бачачи можливості, те, як там працюють, чому можна навчитися. Робив усе, щоб якомога швидше інтегруватися в голландську футбольну кухню. А це не так просто – я був нікому не відомий, ніхто мене не чекав, там було достатньо своїх класних фахівців. Я приїхав і почав конкурувати, ставати комусь на горло і заробляти чийсь хліб. Мій плюс – я не мав зоряної хвороби, тверезо оцінював ситуацію і працював. Через півтора року почав опановувати мову і тренувальну практику – займався з хлопцями 8 років в аматорському футболі. Команда двічі стала чемпіоном, після чого мене запросили в дитячу школу клубу 2-ї ліги. Там працював три з половиною роки з хлопцями різного віку. Була можливість перейти в одну з кращих шкіл у Голландії та Європі – роттердамський «Фейєноорд». Однак я був новачком у голландському футболі, і в підсумку вибрали місцевого фахівця, колишнього футболіста. Я дуже переживав, але через рік потрапив у вищу лігу – клуб «Віллем ІІ», де пропрацював 10 років. Вважаю, мені пощастило в тому, що я пропрацював у багатьох структурах і іпостасях у футболі. Тренував дітей і юнаків, починаючи з 8-річного віку, 3 роки працював з дублем «Віллема», асистентом у першій команді, селекціонером. У підсумку відповідав за всю селекційну роботу в клубі, об’їздивши Голландію, Німеччину, Францію, Бельгію, Чехію, Словаччину, Швецію, Данію. Отримав досвід у всіх рівнях футбольного бізнесу.

– Ви були селекціонером. Це допомагає у тренерській роботі? Чи більш прискіпливе у вас око на футболістів, ніж у ваших колег по цеху?
– Мені зробили цю пропозицію, бо в клубі був не досить добре розвинений і укомплектований цей відділ. Я ж на той момент працював в дублі, багато їздив по Європі, хоча спочатку скептично поставився до пропозиції. Однак потім зрозумів, що тренеру дуже важливо розуміти специфіку генерації футболіста, те, чим живуть гравці, як розвиваються. Навіщо взагалі брати того чи іншого гравця? Для цього мало просто стояти на полі і керувати іграми. Треба знати те, як футболісти грають в інших командах, як працюють, як поводяться на тренуваннях. Це може допомогти правильно комплектувати свою команду, допускати менше помилок. Адже коли ти старший тренер, у тебе немає часу, ти дивишся на одних і тих же людей, тобі дають кандидатуру або привозять гравця. Ти працюєш з віком 20-35 років, зазвичай не знаєш, як розвиваються і чим живуть юні гравці дубля 17-19 років. Тому я погодився і вирішив розвиватися багатосторонньо, як фахівець, який стежить за тенденціями розвитку футболу, може порівнювати гравців різних футбольних культур, чемпіонатів і країн. Щоб у підсумку ці знання застосовувати на тренерській практиці.

– Хто був вашим успіхом у селекційній діяльності?
– Один із прикладів такий. Три з половиною роки тому, після юнацького чемпіонату світу в Канаді, я привіз Брауна Ідейє до «Віллема». Коштував тоді його трансфер 250 тисяч євро. Я доводив, що це цікавий футболіст, діамант, який треба шліфувати. Після тижневого стажування наш тренерський штаб вирішив усе ж його не брати. Я пильно стежив за ним пізніше за виступами у Швейцарії, Франції, тепер же він у «Динамо», один з кращих бомбардирів чемпіонату України.

– Скількома мовами ви володієте?
– Голландська, німецька, англійська, російська, добре розумію українську. Але щоб не соромлячись вимови заговорити по-українськи, потрібен час.

– З ким із відомих у футбольному світі фахівців, гравців вам довелося попрацювати?
– Якщо брати період голландської кар’єри, то передусім це Ко Адріансе, завдяки якому «Віллем» досяг неймовірних успіхів як для такого клубу, посівши 2-е місце в чемпіонаті, граючи в Лізі чемпіонів і Лізі Європи. Пізніше він працював в «Аяксі», «Порто», деякий час навіть у донецькому «Металурзі», а зараз в «Твенте». На тренерських курсах разом навчалися з багатьма гравцями збірної Голландії – це Рууд Крол, Вім Кіфт, Дані Блінд, Роб Вітчге, поляк Ебі Смолярек. Якщо говорити про радянський період, це Костянтин Бесков – те, як він розумів футбол, вмів пояснити гравцям тонкощі гри, багато чого вартує.

– Хто з футболістів «Віллема», з якими ви працювали, досяг найбільших висот у кар’єрі?
– Коли я працював селекціонером, ми взяли з бельгійського маленького клубу Мусу Дембеле, тепер він гравець збірної Бельгії. Він грав у «Віллемі» один рік, після чого був проданий в АЗ Луї ван Гааля, де далі розвивався як футболіст і врешті-решт став гравцем «Фулхема». Йоріс Матейсен, капітан збірної Голландії, пройшов нашу дитячу школу. Це яскравий приклад голландського ставлення до футболу як з його боку, так і з боку системи. Йоріс ніколи не був перспективним футболістом. Навіть коли він переходив у дубль, були сумніви в тому, чи зможе він грати на вищому рівні. Але його працьовитість і професіоналізм, а також довіра Ко Адріансе, який взяв його в основний склад у рік Ліги чемпіонів для «Віллема», привели до того, що на даний момент Матейсен зіграв майже 70 матчів за помаранчевих.

– Набравши ваше ім’я в Google ще місяць тому, можна було знайти лише ваш коментар щодо Діка Адвоката і переходу Лазовіча в «Зеніт»...
– Я ніколи не будував свою кар’єру завдяки піару і медіа. Звісно, у мене були контакти в Росії, де свого часу почався інтерес до голландського та бельгійського трансферного ринку. Багато людей цікавилися моєю думкою щодо певних гравців. Стосовно Діка Адвоката, у мене дійсно була можливість працювати в його штабі, коли він очолив «Зеніт». Але в той момент я вчився на тренерських курсах, у мене був ще 2-річний контракт з «Віллемом», мій син був тоді в такому віці, що складно було залишати їх одних з дружиною. Я вважав, що для мене це важливіше, і якщо це доля – шанси проявити себе на такому рівні ще будуть.

– Як ви потрапили в «Карпати»?
– Ще в Смоленську я грав в одній команді з Олегом Кононовим, у нас був близький дружній контакт. Ми не забули один одного, підтримували стосунки, коли він працював у Молдові, пізніше в «Карпатах». Був дуже радий, що йому вдалося зробити великий крок вперед з «Карпатами», досягти результатів разом з усім клубом. Як людина прогресуюча, він шукав можливості посилення клубу фахівцями. Ми багато говорили про дитячий футбол, можливості, умови. І після трьох років такого діалогу він запросив мене приїхати до Львова. У травні я вперше познайомився з першою командою, на матчі з київським «Динамо», пізніше – з молодіжним складом, командами ДЮФЛ. У мене був чинний контракт з «Віллемом», але оскільки я вже 10 років пропрацював там, клуб мав й фінансові проблеми, я був готовий до нового періоду в кар’єрі. Пізніше я вже близько познайомився з дитячо-юнацькою школою «Карпат», що вилилося в написання масштабної стратегії розвитку школи спільно з Олегом Кононовим та Ігорем Дедишиним, а також у особисте знайомство з президентом клубу Петром Димінським. У серпні я приїхав до Львова, щоб уже втілити ці плани. Але в житті ніколи не знаєш, що буде завтра. У першої команди був непростий період, складний початок чемпіонату, непотрапляння до групи Ліги Європи, зміни в тренерському штабі, після чого Олег Кононов попросив, щоб я став його першим помічником. Для мене це було дуже цікаво, почесно – отримати можливість попрацювати у новій ситуації. Звичайно ж, я відповів позитивно на пропозицію Олега Кононова стати його першим помічником, за що буду завжди йому вдячний і ніколи не забуду того, що він для мене зробив. На жаль, пізніше вийшло так, що Олег Кононов у цій складній ситуації прийняв рішення подати у відставку, яка була прийнята керівництвом клубу. Після чого я почав виконувати обов’язки головного тренера.

– Наскільки це стресова ситуація для вас? Фактично ви працюєте з командою, яку збирали не ви. Чи це ускладнює завдання?
– Думаю, мені все ж вдалося плавно вступити в цю роль. По-перше, у мене дуже великий досвід після 20 років роботи в Європі, де я бачив майже все. Думаю, що досвід і знання дозволяють мені виходити з тієї чи іншої ситуації. По-друге, мені допомагає те, що все-таки я встиг ще раніше ознайомитися зі структурою клубу, його специфікою. Той період, коли я працював помічником Олега Кононова, дозволив мені зробити перші висновки та аналіз щодо першої команди, тому класичної ситуації приходу «з корабля на бал» не було. А як складеться далі – все уже залежить від особистих якостей, характеру, знання тренерської справи, професіоналізму, досвіду, бажання досягти результату або змінити ту ситуацію, яка на даний момент є. Хоча, безумовно, психологічний фактор присутній. Олег Кононов пропрацював з футболістами довгий час, вони разом пізнали смак перемоги, смак двох успішних сезонів. Звичайно ж, він залишиться тренером, який досяг з гравцями хороших результатів, так це і повинно бути. Я намагаюся теж використовувати і цінувати у своїй роботі ці традиції, не змінюючи курс кардинально на 180 градусів. Звичайно, я працюю трохи інакше, але думаю, що зміна тренера не стала для футболістів революцією або шоковою терапією.

– Ви згадали про специфіку «Карпат». Уже зрозуміли, чим відрізняється цей клуб від інших?
– Це особливий регіон України, західна її частина, яка межує з Євросоюзом, що вже накладає свій відбиток на процеси. Львівські вболівальники нагадують мені часи, коли «Віллем» грав у Лізі чемпіонів і люди не могли купити квитки на стадіон місткістю 14000. У той же час, наприклад, після поразки від «Аякса» на наступний матч команди могло прийти менше, ніж півстадіону вболівальників. У Львові люблять хороший футбол, але дуже швидко реагують, якщо результат приходить не відразу.

– Легіонери – яке їхнє місце в «Карпатах»?
– Я сам виріс у місті, де погано ставилися до місцевих футболістів. «Іскра» була армійським клубом з усіма наслідками, що звідси випливають. Тоді легіонерами були наші співвітчизники, які проходили службу в армії у клубі, через що місцевим гравцям майже не давалося шансів проявити себе. Я відчув це на собі. Пізніше я потрапив до Голландії, де кардинально інше ставлення до футболу. Це маленька країна, де вичавлюють все до останньої краплі зі своїх футбольних кадрових ресурсів, де ти не можеш жертвувати жодною дитиною, потенційним футболістом, де процес поставлений на конвеєр: знайти, виховати, зробити гравцем збірної, продати в топ-чемпіонат, заробити на цій професійній діяльності і нескінченно повторювати цей процес. Голландія відкрита до всіх футбольних змін, методик, нововведень. У 70-х роках була прийнята програма, згідно з якою, за муніципальні гроші було створено безліч аматорських клубів в усіх містах і селах. Діти повалили на футбольні поля, професійні клуби отримали можливість збирати урожай, що вже наприкінці 80-х дало чудові успіхи – як гриби почали рости світові та європейські зірки. Коли я познайомився із західноукраїнським регіоном, то дійшов висновку, що тут є великі можливості виховувати своїх футболістів, не в останню чергу завдяки географічному розташуванню. Для цього, звичайно ж, потрібно вдосконалюватися в структурі та організації виховання майбутніх футболістів. Упевнений, що в «Карпатах» основу першого складу мають становити українські футболісти, а серед них – 4-5 місцевих футболістів. Для цього потрібен поштовх і професійне ставлення, тоді 2-3 нових молодих гравці кожен рік будуть кандидатами в першу команду. У голландському футболі є ще одна цікава особливість. Раз на 2-3 роки в кожного клубу бувають ситуації, коли немає грошей. Але коли у тебе є футболісти зі школи, їм дається шанс, вони вистрілюють і через два роки приносять у казну клубу близько 5 мільйонів євро, переходячи в топ-клуби Голландії, а згодом в «Реал», «Барселону», «Челсі», «Арсенал». Ця система працює там майже безвідмовно. Голландія в цьому плані – лідер у Європі, бо за своїми фінансовими можливостями й особливістю податкової системи не може купувати футболістів топ-рівня, тому повинна сподіватися і виховувати свої таланти. Вважаю, що таким шляхом можуть розвиватися і «Карпати», виховуючи своїх футболістів рівня першої команди.

Продовження читайте згодом...

Данило Нікуленко, Інформаційний центр ФК «Карпати»