Розкріпачення духу

Газзаєв пішов, Лужний захворів — і на капітанському містку «Динамо» несподівано для всіх з'явився Зуєв. І майже одразу став основним співтворцем рекорду національних чемпіонатів України! Факт і справді беззаперечний: такої вражаючої перемоги не мали в активі ні Фоменко, ні Луческу, ні сам Лобановський.

Але локальний, хай і рекордний, успіх у матчі з аутсайдером не може бути приводом для спекуляцій довкола вакансії тренера в уславленому київському клубі. Пригадую, колись «Пахтакор» обіграв українського флагмана в обох зустрічах союзного чемпіонату. Проте «Динамо» завершило той пам'ятний сезон з титулом чемпіона і двома континентальними призами, а найкращий футбольний колектив Узбекистану розпрощався з вищою лігою. Тому й осічку блакитно-білих у двобої з аутсайдером на внутрішній арені тодішній футбольний люд сприйняв як випадковий конфуз, який в шляхетному товаристві воліють зазвичай не помічати.

Зуєв, якого напівжартома називають «вічним асистентом асистента тренера», отримав своєрідну сатисфакцію за багаторічне перебування в затінку «великих», а тепер ще має витримати й складне випробування раптовою славою, що звалилася на нього, наче сніг у липні.

Однак Зуєву — Зуєве, а нам, як би не намагалися гарячі голови відволікти громадськість од значно серйозніших тем, оминути увагою тепер уже історичний матч «Динамо» — «Іллічівець» і справді не можна.

Мова, звичайно, не про результат і навіть не власне про гру, бо сили суперників і справді були такими різними, ніби зійшлися в ігровому протистоянні чемпіон і найгірша команда третього дивізіону. Але дивовижна легкість, з якою динамівці бігали й доставляли м'яча до чужих володінь, таки варта підвищеної зацікавленості симпатиків і фахівців.

Не виключено, що це був звичайний збіг обставин — і суперник безхитрісний та безвільний, і день особливо сприятливий, і все інше, що можна зосередити в образному вислові «так карта лягла». Такими моментами футбол, як і все наше життя, час од часу балує навіть безпросвітних песимістів. Але гадаю, що минулої неділі «Динамо» пережило не так уже й рідкісний для професіоналів епізод ігрового розкріпачення, коли нарешті скинуто психологічні пута і гра стає схожою на пісню.

Заслуги тренера в цьому мало. Як і мало гарантій, що цей момент обов'язково розтягнеться в часі. Тому й не варто шукати ні героїв, ні винних у попередніх командних невдачах. Важливіше — зробити правильні висновки всім, а тим, хто визначає кадрову політику клубу — насамперед. Бодай для того, аби не повторити недавніх помилок.

Валерій ВАЛЕРКО, газета «Київська правда»