Олег ПОЛІЩУК: «У Росії не знав, що таке футбол»

Крайній захисник ПФК «Севастополя» минулого сезону увійшов до символічної збірної першої ліги за версією нашого видання. Тоді Олег вдало проявив себе на позиції лівого захисника, хоч і встиг зіграти у першій лізі лише 8 поєдинків! Отож слідкуємо ми за футбольною долею вихованця динамівської школи зі значним зацікавленням. Цікаво, що Олег — єдиний зі своєї дитячої динамівської групи, хто нині грає у прем'єр-лізі... Нині 19-річний футболіст демонструє непоганий рівень гри в складі рідного для нього «Севастополя», де він робив свої перші футбольні кроки, та поступово наближається до молодіжної збірної України. Але починалося для Олега все за полярним колом. Як зізнається нині українець, футбол в його життя прийшов лише в нашій країні.

Обирав між «Динамо» та «Шахтарем»

—Ви народилися в містечку Ігарка Красноярського краю. Чи залишилися там родичі? Доки ви там мешкали?
—Там залишився жити тільки мамин брат. Загалом уся рідня виїхала звідти, коли мені було сім років.

— А як взагалі живуть там люди, чим займаються? Яке їхнє основне ремесло?
—Основним місцем роботи та джерелом прибутку тамтешніх жителів є лісопильний завод. Люди заробляють на життя за рахунок лісів та деревини, а їх у тих краях є вдосталь.

—Що найбільше згадується з дитинства в Ігарці?
—Неймовірна холоднеча! Взимку температура опускалася до мінус сорока градусів. А літо триває лише місяць — у вересні вже випадає сніг.

—Білі ведмеді по вулицях там не ходять?
—Ні-ні, ви що! З білого там доступні для населення тільки неймовірно красиві ночі та сніг, який можна бачити практично впродовж всього року!

— Метою більшості населення стає вибратися, м'яко кажучи, з глибинки, якомога ближче до великих міст та сонця?
— Справді, містечко дуже маленьке й люди прагнуть вибратися звідти ближче до великих міст.

— Ви не були винятком?
—У дитинстві мені просто набридав холод, а осмисленого бажання прагнути до життя у великому місті на той час ще не було. Втім, гадаю, з часом воно б обов'язково з'явилося.

—Можете собі уявити, що живете нині в Ігарці?
—Ні, навряд чи (усміхається).

—Місто розташоване за полярним колом в зоні вічної мерзлоти. Як там вам спало на думку займатися футболом?
—Там я про футбол як гру навіть і не знав! Займатися ним почав уже після переїзду до України. Моя сім'я виїхала з Росії жити до Севастополя. І це аж ніяк не було пов'язано з моїм захопленням футболом, адже в Ігарці я прожив лише сім років, і, повторюсь, там було не до цієї гри.

—За кого вболівали в дитинстві та хто був вашим футбольним кумиром?
—Хоч як це дивно, вболівав я за дві команди: московський ЦСКА та київське «Динамо». А щодо кумирів, то в юності це був ледь не кожен гравець високого рівня. Намагався брати для себе якомога більше, коли дивився на майстрів шкірного м'яча.

—Коли вас помітили скаути київського «Динамо», водночас вас запрошували і до «Шахтаря». Чому зробили вибір на користь киян?
—Як я вже казав, уболівав у дитинстві за «Динамо». Мені цей клуб значно більше подобався, ніж «Шахтар». До того ж, Київ — дуже красиве місто, тому вибір і було зроблено на користь столиці.

—У РВУФК ви  опинилися 2004 року. Як відбувався ваш переїзд до столиці України?
—Коли я переїздив у Київ, у «Динамо» ще не було академії мого віку, тому мене поселили в РВУФК, там я тренувався та грав за команду. А як тільки-но з'явилася академія для хлопців 1991 року народження, одразу ж переїхав туди.

— Жоден із тодішніх ваших партнерів нині не грає в команді прем'єр-ліги. Ви — один з 25. Лише одиниці грають серед професіоналів. Як це може схарактеризувати школу «Динамо»?
— Я вважаю, що ми всі були в рівних умовах. Тому грає нині той, у кого було найбільше бажання стати футболістом. Сподіватимемося, що у хлопців ще все попереду (насправді ж важко на це сподіватися, оскільки більшість із тих «хлопців» закінчили займатися футболом у віці 15 — 17 років (18 із 25 юнаків). П'ятеро хлопців нині грають за аматорські команди. А крім Олега, в професіоналах нині тільки Антон Касянчук, який виступає за «Іллічівець-2». Ось вам і рівень динамівської школи. Хоча доводилося чути від дитячих тренерів клубу, що якщо хоча б один із групи хлопчаків вибивається в люди — це вже успіх. — Авт.).

Який футбол сповідує Мунтян? Навіть і не знаю...

—У РВУФК ви були один із найперспективніших?
—Не сказав би. Моє футбольне зростання відбувалося з часом.

—Лише 2008-го вас підпустили до третьої команди «Динамо». Вам легко було перелаштуватися на гру проти «дядьків»?
—Відмінність, звичайно, відчувалася. Спочатку було досить важко, передусім фізично. Але, водночас, було досить цікаво.

— Пам'ятаєте, якою була ваша перша зарплатня та на що її витратили?
—«Дрібні» гроші нам почали платити ще в академії, тому навіть і не пам'ятаю, на що її могло на той час вистачити. А заробляти я почав уже в Севастополі, коли підписав професіональний контракт.

—На дискотеки в той час ходити не почали?
—Насправді я не особливо й люблю дискотеки. Бува, під час відпустки, коли є багато дозвілля, ходжу з друзями в клуби, але я цими походеньками не захоплююся. Втім, я вважаю, що в українському футболі існує така проблема — багато молодих футболістів зарано для себе вирішують, що все вже у них вийшло в спорті, і починають непрофесіонально ставитися до своїх обов'язків.

—2008-го ви грали в молодіжній першості. Як працювалося з Мунтяном?
— Я дуже мало встиг з ним попрацювати. Але зазначу, що нічого поганого про той період сказати не можу. Нормально працювалося.

—Який футбол сповідував тренер?
—(Після паузи. — Авт.) ...Та навіть не можу сказати, який там футбол він сповідує. Єдине — гра будувалася на атакувальних діях гравців.

—У вас був шанс закріпитися в «Динамо»?
—Шанс у всіх був і завжди буде.

— Ви не залишилися у структурі киян за власною ініціативою чи ви виявилися непотрібним «Динамо»?
—Ми поговорили з Володимиром Федоровичем і дійшли спільного висновку, що для мене краще буде спробувати себе на вищому рівні, ніж дублером «Динамо».

—Як виник варіант із «Севастополем»?
—Майже рік після того, як я покинув «Динамо», в мене не було команди. Тому я тренувався з ПФК у рідному місті. Пізніше тренери повірили в мене, і я підписав професіональний контракт.

—Послугами агента користуєтеся?
—Так.

— Спочатку ви тривалий час грали в чемпіонаті Криму за другу команду «Севастополя» (це і є той «вищий рівень, аніж «дубль» київського «Динамо»?—Авт.). Не було відчуття, що зробили крок назад у кар'єрі?
—Ні, чому ж? Я готувався, і головним для мене було мати ігрову практику. Нічого такого я не відчував, і соромно грати в чемпіонаті Криму мені не було.

—Коли стали грати в першій лізі, відчули, що Лещинський — «ваш» тренер?
—Олега Станіславовича я знаю ще з дитячого футболу. Тому від роботи з ним я завжди отримував тільки задоволення.

Чи не все одно, хто тренер моєї команди

—Кажуть, що, порівняно з Шевченком, який очолив команду на початку сезону, Олег Станіславович сповідує більш атакувальний футбол...
—Я сказав би, що обидва тренери сповідують таку гру і вони намагалися прищепити нам такі вміння. Ми постійно намагаємося вести гру на чужій половині поля та стараємося різнобарвно грати в атаці. Після того, як пішов Шевченко, Олег Станіславович не відійшов од цього курсу.

—До слова, чи з приходом Шевченка відбулося багато змін?
—Змінилися тренування та інші деталі робочого дня. Сергій Васильович вимагав від нас дуже швидкої роботи з м'ячем і робив ставку на гру в один дотик, максимум у два. Загалом же, з обома тренерами тренування проходять на досить високому рівні та дуже цікаво для футболістів. Для мене не принципово, хто тренер команди. Моє основне завдання —тренуватися, грати та чесно виконувати всі свої обов'язки. Усе інше неважливо. У тому числі мало вагомо, хто тренує колектив.

—Яку позицію на футбольному полі вважаєте для себе рідною? Адже за часи виступів за «Севастополь» де тільки не грали!
—Для мене важливо, аби я грав на позиції крайнього захисника. А ліворуч чи праворуч — байдуже.

—Упродовж кар'єри ви виступали за різну за віком національну збірну України. Як гадаєте: чи заслуговуєте, аби нині вас викликали до складу «молодіжки»?
— Тренеру молодіжної збірної все-таки видніше, хто на що заслуговує. Так, я пройшов усі вікові категорії збірної, але нині, як говорить нам клубний тренер, головне — стабільно та вдало виступати за свій клуб. Особисто з Павлом Яковенком у мене розмови не було, проте я гадаю, що все залежатиме від мене, тому працюватиму з іще більшою енергією та бажанням.

—До слова, народилися ви в Росії, а живете в російськомовному Севастополі. Українську мову розумієте?
—Звісно! Коли я навчався в Києві, в школі вивчали всі предмети винятково українською мовою.

— Принаймні перший куплет Гімну знаєте? Процитуєте спеціально для нашої газети?
—Звісно: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля, Ще нам, браття українці, усміхнеться доля» (досить упевнено та без акценту! — Авт.)...

— Ким би могли стати, якби доля не звела з грою мільйонів?
—Про таке навіть ніколи не задумувався. У мене все в житті нині пов'язано лише з футболом!


Анатолій ВОЛКОВ, газета «Український футбол»