Наперед, догори - синьо–білі прапори

Іще якихось сім-вісім років тому будь-яка книга чи стаття, присвячені футбольному клубу «Динамо» (Загреб), починалася розповіддю про те, що в основі його появи було об'єднання двох команд столиці Хорватії, яке сталося 9 липня 1945 р. Мовляв, опісля встановлення на території «Югославської Імперії» комуністичного правління, деякі спортивні товариства реорганізовували (а окремі навіть ліквідовували), натомість з'являлися нові. Не уникнула такої участі й пара загребських колективів, долі котрих звели, аби виникло «Динамо»: один із них мав назву «Градянський» (тобто міський), інший — ХАСК (Хорватський академічний спортклуб). І обидва мали багату на події та здобутки історію.

Датою заснування першого стало 26 травня 1911 р., другий народився дещо раніше — 6 листопада 1903 р.; і тому, й тому життя дали студенти. «Градянський» п'ять разів ставав чемпіоном Югославії, двічі здобував срібні й тричі — бронзові нагороди першості. ХАСК забрався на вершину в сезоні-1938 (випередивши столичний БСК лише за кількістю перемог — усі інші, в т.ч. очкові, показники були в них однаковими!), а десятиріччя перед тим «обжився» на підсумковій третій сходинці турніру.

(Варто також згадати, що протягом 1940-х, коли незалежна «на папері» Хорватія вважалася відданим сателітом Третього Рейху, відбулося шість розіграшів національного чемпіонату, половину з яких виграли якраз динамівські прародителі).

Так ось, влітку першого повоєнного року в СФРЮ, слідом за сусідами по соцтабору, зареєстрували «міліцейське» товариство. Виникло воно і в Загребі, причому на своєрідно «розчищеному» напередодні місці: нова («народна») влада розформувала одразу три міські клуби — до двох вищезгаданих додали ще один, який мав назву «Конкордія» (дворазовий переможець першості Югославії; також на його рахунку значиться тріумф у хорватському чемпіонаті). Гравців для «Динамо» взяли «зі світу по ниточці» — потроху з усієї трійки «експропрійованих» команд. Домашнім стадіоном став нинішній «Максимір» (відкрили його в травні 1912 р.), де до війни грав ХАСК. А тренера, герб і традиційні кольори «позичили» в «муніципалів»...

Отже, донедавна літописці клубу наполягали на його подвійному «родоводі» (чомусь відкидався зв'язок із «Конкордією»), а це передбачало святкування кількох дат народження й об'єднання в один реєстр досягнень трьох команд (ХАСК плюс «Градянський» плюс «Динамо»). Відверті нестиковки, наявні за такого ставлення до минувшини, довгий час ігнорувалися.

Проте на середину 2000-х історіографи врешті-решт визнали химерність подібної інтерпретації подій: із того часу динамівці вважаються правонаступниками винятково «городян». Передумовою цього рішення стали окреслені в одному з попередніх абзаців фактори (головним чином — спорідненість кольорів і емблеми), а, крім того, природне прагнення мати титулованішого предка (порівняйте нагородний список «Градянського» й ХАСКа).

Щоби символічно увіковічити цей факт, очільники «Динамо» косметично відкоригували свій логотип: відтоді його обрамляє не золотий, а срібний контур.

Стисло розповім про окремих яскравих постатей тогочасного футболу Загреба.

Серед найлегендарніших — тренер Мартон Буковий (в обох випадках ставимо наголос на другий склад). Угорець за походженням, він знайшов визнання на узбережжі Адріатики. Загалом три рази опинявся на чолі «Градянського» «Динамо» (1935—1943/44, 1946— 1946/47, 1960/61), вигравши з ним по два комплекти югославського й хорватського «золота». Прищепив підопічним ігрову схему «дубль-ве», а в середині сорокових, як пишуть місцеві історики, намагався побудувати модель із використанням чотирьох захисників — те, що в доконаному вигляді презентують планеті бразильці на шведському чемпіонату світу. (Варто все ж зауважити, що схожі розповіді про локальних наставників-новаторів є майже в кожній країні).

Лівий оборонець Ярослав Шифер всю кар'єру провів у синьо-білих футболках «городян» (1913—1925). Називається найкращим у своєму амплуа в міжвоєнному футболі Югославії. Був розумним і швидким гравцем, один із перших на балканських полях почав не просто «виносити» м'яч у поле після відбитої атаки, а пасувати партнерові. Прожив майже дев'яносто років, побачивши багато історичних катаклізмів.

Центральний (а також крайній) хавбек Славин Циндрич захищав кольори і «Конкордії» (1916—1922), і «Градянського» (1922—1929), і ХАСК'а (1929—1930). Виступав за збірну країни на Олімпіаді в бельгійському Антверпені. Автор дебютного в історії югославської репрезентації хет-трику.

Найсильнішим кіпером Хорватії вважався «муніципал» (1918—1925) Драгутин Врджука. За нинішніми мірками пропускав багато м'ячів, але це була характерна риса всіх воротарів того часу (зверніть увагу, наприклад, на коефіцієнт надійності в радянських чемпіонатах Антона Ідзковського). Під стать цьому мав невисокий (знову ж таки, із сучасного погляду) зріст. Пережив і, водночас, не пережив II Світову: наприкінці сорокових помер од туберкульозу, «підхопленого» в холодну й голодну воєнну пору.

Формально правий інсайд Мілан Антолкович, який відійшов у кращий світ якихось три роки тому. Грав за «синьо-білих» (1932/33, 1935—1943/44, 1946— 1947/48) на всіх позиціях, у т.ч. воротарській. Головний універсал тодішньої команди.

Світловолосий нападник Август Лєсник найчастіше виходив на поле в складі основного динамівського прародителя (1935/36—1943/44, 1946, 1948/49) із дев'ятим номером на спині. Багато забивав, тричі здобуваючи звання короля стрільців.

Центрфорвард Франьо Вольф став легендою задовго до припинення ігрової кар'єри. У лавах «Градянського» а потому й «Динамо» він півтора десятка років тішив публіку (1937/38—1943/44, 1946—1952/53). Був чемпіоном трьох країн — Королівства Югославії, Хорватської держави та СФРЮ. Неодноразово вигравав титул каноніра в цих першостях. Друга за величчю постать місцевого футболу першої половини XX ст. (після гравця сплітського «Гайдука» Фране Матошича).

Спортсменом із, притаманною епосу, трагічною долею був також центральний нападник Еміль Першка. Входив до складу найтитулованішого загребського клубу (1919—1920, 1923—1930), маючи надзвичайну популярність поміж уболівальників. Брав участь у обох Світових війнах, а в період фашистського правління співпрацював із усташами. За що комуністи його потім і розстріляли...

Цікавий і маловідомий парадокс: у Хорватії та Боснії тоді служило чимало наших співвітчизників із Заходу України.

Назву «Динамо» для футбольної команди зі столиці республіки затвердили, нагадаю, в липні 1945 р., упродовж першого зібрання керівництва новоспеченого клубу, яке проходило в загребському ресторані «Електра». Запропонував її екс-гравець ХАСК'а й «Градянського», а тоді — спортивний комісар Івиця Медарич. Зрозуміло, що орієнтиром слугувало могутнє радянське ВФСТ — це в плані вибору імені. Що ж до барв і логотипу, то вони, підкреслю, перейшли «у спадок» од офіційного попередника «синіх».

Тут, до слова, спостерігаємо майже феномен: у навернених до соціалізму країнах центральної та східної частин континенту виникали спорттовариства з назвами, що практикувалися в СРСР, але при цьому совєцькі бонзи дозволяли «меншим братам» одну вольність: вибір кольорів. Інколи це призводило до незвичних для нас ситуацій. Наприклад, берлінське, дрезденське й бухарестське «Динамо» з початку заснування грають у червоно-білій формі — погодьтеся, що в нашому розумінні вона «органічно» не підходить представникам цього відомства...

У дебютному чемпіонаті СФРЮ для клубів загребці «осріблилися», а вже за рік, випередивши на п'ять очок сплітський «Гайдук», виграли перше союзне й загалом шосте в історії «золото». На додачу Франьо Вольф завоював титул найкращого снайпера турніру.

Здавалося, триває лінія, панівна в югославському «ногометі» довоєнного часу, коли хорватські та сербські колективи вважалися рівноправними, тріумфуючи в першості приблизно порівну. Втім, уже від середини 1950-х згаданий стан речей потихеньку переформатувався в зовсім інший бік: беззаперечною футбольною столицею федеративної держави стало місто Белград. Знатна пара тамтешніх суперклубів — «Партизан» і «Црвена Звєзда» — до останнього союзного сезону «проковтнула» загалом 29 комплектів золотих нагород, тоді як «Динамо» (Загреб) і «Гайдук» (Спліт) спромоглися на сумарні 11. Важко виявити рушійні сили такої трансформації. Підозрюю, що відбувся звичайний еволюційний процес, коли в одних настав ренесанс, а інші продовжили рухатись у незмінному ритмі.

Надалі «сині» вигравали чемпіонську гонитву ще тричі. Й усе. Причому команда завжди мала в своєму складі розсип чудових виконавців, вона майже безперервно ставала або призером ліги, або ж у підсумку опинялася неподалік од лідируючої трійки, та повсякчас чогось не вистачало, аби опинитися в табелі вище за інших. (А сімдесяті взагалі пройшли без жодного офіційного титулу). Химерний символ цього — факт історичного рекорду загребців щодо кількості виграних срібних медалей у чемпіонатах Союзної Югославії...

Також динамівці заслужили реноме одного з кубкових колективів країни. Із семи здобутих ними Чаш четверта за ліком виявилася особливо пам'ятною: вона дозволила стартувати в континентальному змаганні для команд із міст, де проходили крупні ярмарки (згодом його перейменують у Кубок УЄФА). Там, пройшовши п'ять раундів, підопічні тренера Івиці Хорвата вийшли до фіналу, де за підсумком двох матчів переграли дуже сильний на той момент англійський «Лідс Юнайтед».

Без малого чверть сторіччя «Динамо» було єдиним балканським клубом, який здобував єврокубок.

Уособленням «Динамо» союзних часів слугували:

Лівий крайній Желько Чайковський (1946— 1955/56). Молодший брат Златко Чайковського — «зірки» белградського «Партизана» та славнозвісного тренера. Один із магістральних виконавців «вічно другої» югославської збірної сорокових-п'ятдесятих.

Елегантний «атакер» Дражен Йєркович (1954/55— 1964/65). Став гравцем основи «синіх», не досягши повноліття, втім, дуже рано завершив кар'єру через травми. Здобув ім'я в планетарному масштабі після чилійського мундіалю, де був серед найкращих снайперів.

Правофланговий нападник Славен Замбата (1959/60—1968/69,1972/73). Лідер атакувальної ланки загребців другої половини шістдесятих, забив найбільше м'ячів у переможному розіграші Кубка Ярмарок. У всіх турнірах за «Динамо» відзначився в сумі двома з половиною сотнями точних ударів.

Бек Младен Рамляк (1962/63—1972/73). Літописці характеризують його як найкращого лівого вінгера в історії клубу. Загинув у автокатастрофі, ледь відсвяткувавши 33-річчя.

Гравець краю атаки Драгутин Вабець (1968/69— 1976/77, 1983/84). Виступав на позиції форварда і хавбека, відзначався здібностями розпасовщика, володів сильним ударом і оригінальним дриблінгом.

Півоборонець Златко Кранчар (1966/67—1982/83). Іще один видатний футболіст хорватського гранда, котрий діяв ліворуч. Зіграв понад півтисячі поєдинків у формі «Динамо», після чого перейшов у австрійський «Рапід», де впродовж семи сезонів також заслужив реноме легенди. Висококласний хав із рідкісною, за словами очевидців, масштабністю ігрового мислення.

Канонір Снєжко Черин (1976/77—1985/86). Єдиний в історії столичної команди, кому вдалося забити в чемпіонатах СФРЮ сотню м'ячів (конкретно — 101). Наділений «збитою», міцною статурою, чудово почував себе в ситуаціях, коли виникала необхідність поборотися за м'яч.

Багаторічний капітан Велимір Заєць (1974/75— 1983/84). Закривав центральну вісь поля, інколи в ролі стопера, проте найчастіше — півзахисника. Не мав рівних у своєму амплуа в союзному «ногометі» на рубежі сімдесятих-вісімдесятих.

Відтягнутий форвард Марко Млинарич (1978/79— 1986/87, 1995/96). Спортсмен того ж типажу, що й Володимир Онищенко. Гвардієць №2 у динамівському літописі (близько шестиста зіграних матчів).

Наставник Мирослав Блажевич (1980/81—1982/83, 1985/86-1987/88, 1992/93-1993/94, 2002/03). Про таких не кажуть «новатор», натомість нагороджують неоднозначним званням «хитрий лис». Розумний, проникливий і тактично підкований тренер, який уміє максимально використати сильні риси підопічних і слабкі — суперника. Нам це допіру відомо не з чуток...

Чи варто повторюватися, що в зазначений період осіб, гідних короткої згадки, у лавах «синіх» було на порядок більше?

Стартові матчі вищої ліги самостійної Хорватської республіки проходили під знаком солідної уваги з боку любителів футболу — спрацював ефект новизни. Втім, невдовзі тамтешня першість скотилася до відведеної для неї лунки європейського середняка, а глядачів із трибун наче мітлою позмітало: вони звикли до протистоянь із потужними сербськими грандами і хорошими колективами з Боснії, Македонії та Словенії, новітніми ж суперниками їхніх улюбленців стали подеколи клуби районного рівня. (Для нас оця ситуація теж добре знайома).

«Динамо» переживало тоді подвійний катаклізм: окрім необхідності адаптуватися до контексту іншого турніру, команду... позбавили її імені. Від липня 1991 р. по лютий 1993 р. загребці виступали під вивіскою «ХАСК Градянський», а потім, до лютого 2000 р., мали назву «Кроатія». Сталося це тому, що фактичним керівником столичного клубу був президент держави Франьо Туджман, якого вважали рідкісним, навіть для тогочасних «вибухових» Балкан, націоналістом. Він зумів забезпечити «синім» дуже пристойну фінансову підтримку, за що динамівці «заклали душу»: од славної для них епохи в союзному футболі довелося формально відхреститися.

Фанати такі колізії, м'яко кажучи, не схвалили, проте численні акції протесту, що організовувалися ними впродовж багатьох років, ефекту не давали. Лише після того, як диктатора винесли з робочого кабінету вперед ногами, спортивна гордість Хорватії повернула маленьку літеру «Д» у центр своєї емблеми...

Щодо власне ігрових моментів, то від початку дев'яностих загребці функціонують у режимі «роздвоєння особистості». Так, на внутрішніх полях вони — беззаперечні лідери, які «штампують» титули з частотою друкарського станка. Одначе в континентальних змаганнях «Динамо» затримується вельми ненадовго: за два десятиріччя команда може похвалитися двома груповими етапами Ліги чемпіонів і чотирма — Кубка УЄФА (Ліги Європи).

І це при тому, що зникнення з політичної карти світу Югославії позитивно позначилося на місцевому футболі: хорватські ДЮСШ регулярно видають «на гора» купу талантів. Але місцеві СК бідні, й живуть, в основному, за рахунок регулярного «експорту» вихованців у заможніші .чемпіонати. Столичне «Динамо» є найстабільнішою інституцією країни (дякувати тут, передусім, треба клубному очільнику — успішному бізнесмену, якого звати Мирко Баришич), гравці затримуються в лавах «синіх» відносно довго, але навіть наявних умов бракує, аби побудувати по-справжньому сильний колектив — це вимагає чимало часу.

До того ж, динамівське керівництво надто часто змінює тренерів, нерозумно повторюючи помилки київських «побратимів»: наставниками стають винятково «свої». Вони, мовляв, «продовжують традиції»...

Нині в розпорядженні коуча Велиміра Зайця команда з найкращим за десятиліття добором футболістів. Якщо їх усе ж не встигнуть розпродати до закриття трансферного вікна, ми маємо шанс побачити загребців у груповому турнірі чемпіонської Ліги. А прихильникам «синіх», напередодні сторіччя, більшого й не треба.

Ключовими фігурами на новітній динамівській шахівниці були:

Знаменитий і доволі специфічний воротар Дражен Ладич (1986/87—1999/00). «Специфічність» його полягала в тому, що він, по-перше, володів не надто відповідною амплуа комплекцією (недостатньо високий, зате з черевком), і по-друге, загалом був кіпером середнього класу. Проте через навколишнє безриб'я та стійкий характер багато років мав статус основного у збірній, а в Загребі стояв на брамі півтора десятиліття, зігравши понад вісім сотень матчів (це разом із товариськими)!

Снайпер №1 в історії клубу Ігор Цвитанович (1989/90—1990/91, 1992—1996/97, 1999/00— 2001/02). Недооцінена легенда дев'яностих: був нападником європейського рівня, одначе в національній команді на його позиції грала «солодка парочка» Ален Бокшич — Давор Шукер, тому залишився майже невідомим за межами країни. Автор трьохсот забитих м'ячів за «Динамо» (й тут враховуємо неофіційні поєдинки), з них 122 — в югославській і хорватських лігах (5+117).

Австралійський балканець Марк Відука (1995/96— 1997/98). Високорослий гравець атакувального плану, котрий досяг світового визнання, виступаючи в англійській прем'єр-лізі. Необхідну артпідготовку пройшов на стадіоні «Максимір».

Півзахисник Ігор Бішчан (1997/98—1999/00, 2007/08 —...). Надійний, цупкий і класний футболіст, який мав потенціал увійти до топ-когорти опорних хавів Європи. Статися цьому завадили травми і використання його тренерами не «не рідній» позиції.

Голкіпер Томислав Бутина (1997/98—2002/03, 2008/09—...). Мабуть, найстабільніший хорватський страж воріт проминулого десятиріччя, котрий повсякчас у тіні більш «розкручених» колег.

Форвард-гренадер Маріо Манджукич (2007/08— 2009/10). Швидкий, у міру технічний, по-спортивному нахабний «Супер Маріо» якимось дивом аж три сезони перебував у Загребі. Він давно переріс рівень місцевого чемпіонату й готовий до випробувань на вищому. Побачимо його в німецькій бундеслізі.

А, крім того, десятки й десятки відомих на континенті імен.

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»