Хорватський гранд із чеським корінням

Тлумачний словник української мови (Харків, 2010 р.) дає три визначення терміну «гайдук». Перше з них таке: «У південних слов'ян — повстанець, який боровся проти турецького панування у Х\/-ХІХ століттях». Хорватську команду «Гайдук» із міста Спліт, яке розкинулося на узбережжі Адріатики, сама назва спонукає до великих звершень.

Початок

Чи знаєте ви, що сто років тому для студентів Львова (як українських, так і польських) звичним явищем були регулярні поїздки на лекції до Варшави, Кракова, Берліна чи Відня? Зазвичай таке траплялося упродовж вихідних, коли спудеї просто купували порівняно недорогі квитки на потяг. Якось, в одному літературному журналі, мені пощастило прочитати фрагмент листа (датованого, здається, 1905 р.) молодика, котрий ділився зі своїм товаришем враженнями про відвідини столиці Імперії Габсбургів, точніше — публічного виступу засновника психоаналізу Зигмунда Фройда...

«Бурсаки» з Хорватії, котра на зорі XX ст. також входила до складу Австро-Угорської монархії, частіше візитували Прагу — мабуть, через географічну близькість. Саме в столиці Чехії, в кав'ярні під назвою «У Флеку» (вона, до речі, функціонує й нині), п'ятеро студіозів зі Спліта вирішили заснувати футбольний клуб. Надихнули їх на такий учинок передусім поєдинки між місцевими «Спартою» та «Славією», які вже тоді відзначалися принциповим характером. А ще — туга за домівкою й щире вболівання за долю своєї Батьківщини, котра ніяк не могла звільнитися від пут «Строкатої Імперії».

Друга причина лягла в основу вибору назви для команди й емблеми для неї. Відомо, що балканські гайдуки боролися не лише проти турецького поневолення: згодом найпринциповішим ворогом для них стала династія Габсбургів. Ну, а що може бути патріотичнішим, ніж розміщення фрагменту національного герба — знаменитої червоно-білої «шахматки» — на своєму логотипі?

Визрівання

Футбол у Королівстві Югославія вийшов на організований рівень 1923 р., коли відбулася дебютна першість країни (за кубковою схемою). «Гайдук» став її учасником, програвши на стадії 1/4 фіналу команді САШК із Сараєва — 3:4. А вже за чотири роки «білі» виграли це змагання: чемпіонат тоді розіграли шість клубів у одне коло, де сплітці на два бали випередили Белградський Спортклуб.

Невдовзі «Гайдук» повторив успіх, причому і конкурент був той самий, і підсумкова очкова різниця такою ж. Обидва титули майбутній гранд здобув під орудою наставника на ім'я Лука Калітерн. І ось що дивовижно: він став 13-м тренером в історії команди, й першим... хорватським. Усі попередні були чехами!

У період до 1940 р. (тоді відбулася остання першість Королівства) сплітці дещо здали позиції, переставши бути претендентами на медалі найвищого гатунку. Вони по одному разу завоювали «срібло» й «бронзу», тоді як перші скрипки в тогочасному футболі Югославії відігравали клуби зі столиці, а лідером був згадуваний БСК — протистояти їм не могли навіть сильні загребські колективи.

Після повалення монархії й запровадження фашистської диктатури, Хорватія на деякий час здобула примарну незалежність. Це дозволило організовувати свій чемпіонат, першим тріумфатором якого в сезоні-1940/41 став якраз «Гайдук». Такого успіху «білі» досягли і 1946 р. (випередили вони «Динамо» (Загреб) лише за різницею м'ячів), коли хорватські землі опинилися в складі нової імперії — комуністичної.

Цікаво, що літописці сплітського клубу асоціюють зазначену епоху з людиною, яку звали Фране Матошич: на той час, один із найкращих форвардів світу. Ці ж клубні історіографи підрахували, що суперснайпер записав на свій рахунок 729 забитих м'ячів у 739 поєдинках за «Гайдук»! Колись я уже писав, що футбольні статистики із Західних Балкан вносять у досьє гравців дані з усіх проведених ними матчів — як офіційних, так і товариських, тому мені важко сказати, звідки ж узялися такі, без перебільшення, феноменальні цифри. Наприклад, в іграх першостей Югославії та Хорватії (1935—1956 рр.) Матошич за рідну команду відзначався 189 разів у 277 зустрічах.

Примітним є інший момент. Якщо аналогічним чином звести докупи показники ігрової кар'єри Олега Блохіна в київському «Динамо» (це свого часу зробив один «опальний» московський статистик), то матимуть вони такий вигляд: голи — 375, ігри — 773...

Олімп

Вважається, що югославський варіант соціалізму був не лише економічно найуспішнішим, а й найгуманнішим. Друга тенденція сповна відобразилася і в спорті — тамтешні керівники не діяли за принципом «до основанья мир разрушим»: нові товариства створювалися, проте далеко не завжди необхідною умовою для цього була ліквідація попередніх.

От і сплітський «Гайдук», після приходу комуністів, не зазнав ні експропріації, ні навіть звичного в подібних випадках перейменування. Так, виникла необхідність відмовитися од власної емблеми — національну «шахматку» замінила космополітична п'ятикутна зірка — втім, зваживши на те, що представники «влади рад» витворяли в сусідніх Румунії, Болгарії або Чехословаччині, потреба змінити герб є дуже помірною жертвою. Натомість клуб отримав право заснувати власне періодичне видання — журнал «Наgdukov Vgesnik» — одне із найстаріших на континенті.

Старт футбольних першостей країни в новому форматі колектив зі Спліта зустрів у всеозброєнні, одразу забронювавши за собою місце в групі лідерів. Під орудою тренерів Любо Бенчича й згадуваного Луки Калітерна «білі» регулярно завойовували медалі чемпіонату, а за підсумком сезонів 1950, 1952 і 1955 рр. завершували турнір на найвищій сходинці — той час отримав статус першої «золотої» епохи. У складі ж команди виступало кілька гравців європейського рівня: воротар Володимир Беара, котрого вважають найкращим у своєму амплуа в історії югославського футболу; оборонець Славко Луштиця — другий гвардієць за сто років існування клубу; форварди Бернард Вукас — найкращий гравець «Гайдука» всіх часів і все той же Фране Матошич...

Востаннє понад усіма сплітці піднялися в сімдесятих, за підсумком яких вони чотири рази тріумфували в першості, й п'ять разів поспіль — у Кубку. Більшість із цих трофеїв команда здобула під керівництвом свого найвідомішого тренера — Томислава Івича, який після роботи в Спліті здобув усеєвропейське визнання, працюючи з різними (й далеко не останніми!) європейськими колективами. Ну а магістральною причиною такого успішного десятиліття стала постать мудрого президента «гайдуків», якого звали Тіто Кірижин. (Саме він, до слова, став ініціатором і головним ідейним натхненником будівництва нового клубного стадіону: відкрили його 1979 р. під назвою «Полюд»).

Опісля сплітська команда так високо вже не підіймалася: «Гайдук» (як і весь хорватський футбол) відійшов на другий план, будучи відтіненим сербськими грандами. Проте саме тоді, у вісімдесятих, «білі» двічі приїздили в СРСР. Перша зустріч (сезон-1984/85, Кубок Кубків) виявилася для них невдалою — команда двічі поступилася московському «Динамо» — 0:1 і 2:5; друга (наступного сезону в Кубку УЄФА) — навпаки: сплітці пройшли наш «Дніпро» — 1:0 і 2:0.

Стартовий приїзд став запорукою того, що автор цих рядків уперше почув про існування югославського колективу: тоді, у видавництві стадіону ім. Леніна, вийшов традиційний календар-довідник, де була невеличка стаття про «Гайдук». Колись я випадково знайшов у домашній бібліотеці цю книжечку, а коротку розповідь, присвячену життєпису «білих», перечитував безліч разів.

Затінення

Навесні 1992 р. клуб назавше вписав своє ім'я в історію національного футболу, ставши переможцем дебютного чемпіонату Хорватської республіки. Команду тоді тренував Станко Поклепович, який і нині перебуває біля її керма. Головного ж суперника «білі» зустріли не у футболках столичного «Динамо», ним став інший репрезентант Загреба — колектив із однойменною назвою.

Зовсім скоро на капітанському містку «Гайдука» з'явився добре відомий нам Іван Каталинич (не так давно він очолював запорізький «Металург») — йому судилося стати найуспішнішим наставником у новітньому літописі команди. Упродовж своєї праці вусатий коуч двічі приводив сплітців до здобуття золотих медалей внутрішньої першості, стільки ж разів вони здобували Кубок країни.

Піком праці Каталинича став сезон-1994/95, позначений виходом «гайдуків» у чвертьфінал Ліги чемпіонів — досягнення, котрим наразі не може похвалитися п'ятиразовий чемпіон України. Хорвати не надто впевнено, проте все ж вийшли з доволі сильної групи, ну а в плей-офф їхню еволюційну ходу зупинив майбутній переможець — «Аякс» із Амстердама...

Узагалі, протягом першої п'ятирічки незалежності саме «білі» були головним футбольним клубом держави. Проте в середині дев'яностих почалася гегемонія загребського «Динамо» (тоді — «Кроатії»), яка не припинилася й сьогодні. Спочатку визначальною причиною такого стану справ було те, що столичний колектив мав потужного негласного покровителя — президента Хорвати Франьо Туджмана. Після смерті останнього (сталося це в грудні 1999 р.) найпринциповіший опонент «Гайдука» виявився елементарно спритнішим й успішнішим в умовах жорсткого капіталістичного суспільства.

Самі ж сплітці в новому тисячолітті повсякчас здригаються од безгрошів'я та різноманітних внутрішніх катаклізмів: уявіть собі, що в зазначений проміжок часу команду очолювало 18 тренерів і квартет президентів! Себто про таке поняття, як стабільність, тут і заїкатися не можна.

Наступного року прихильники «Гайдука» святкуватимуть ювілей — сторіччя від дня заснування клубу. Сподіваюся, це примусить звернути увагу на «білих» якогось місцевого багатія-альтруїста.

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»