ГУРЕВИЧ: «Від баскетболу ще не втомилась»

Матч жіночого Кубка Європи між «Дніпром» та «Елітцуром», що відбудеться 6 грудня в Дніпропетровську, матиме, як мінімум, два підтексти. Для господарок, судячи з турнірного становища, він стає моментом істини. Ну а баскетболістка, яка вийде під четвертим номером за клуб із Рамле, чудово знайома місцевим глядачам. Адже перше справжнє визнання Інна Гуревич одержала під маркою «Сталі», яка в старі добрі часи вважалася грозою авторитетів. Ну а нині наша героїня — сама крутий авторитет на Землі обітованній. Її шлях спробуємо відстежити за чотирма факторами — згідно з цифрою на майці.

Фактор перемоги

Сказати, що вона користується популярністю в тамтешньому баскетболі — це нічого не сказати. Ходив із Інною у Тель-Авіві на відбірковий матч чоловічих збірних Ізраїлю та Бельгії, так ледь не кожен другий відвідувач чималенької «Нокіа-Арени» зупиняв і знаходив з пані Гуревич спільні теми. Усе законно: країна, чий гуліверський бомонд наповнений такими прізвищами, як Деана Джексон, Танджела Сміт, Планет Пірсон, сім разів (!) саме вихованку Одеської ДЮСШ №2 визнавала «баскетболісткою року». Переможних дублів («золото» чемпіонату плюс національний Кубок) у її доробку, щоб не збрехати, шість. І щоразу наша недавня співвітчизниця відігравала роль лідера — за духом і за майстерністю.

— Так, уже в дебютний ізраїльський сезон виграла першість, до речі, також із «Елітцуром», але холонським, — бере слово Інна Гуревич. — Тренером був тоді один із найвідоміших фахівців Ілан Ковальськи. А зараз мій «коуч» — Елі Рабі, він же наставник збірної. І півфінальну, і фінальну серії ми завершували складно — по 3:2, відповідно з «Маккабі» (Рамат-Хен) і «Андою» (Рамат-ха-Шарон). На квитки в Європу вистачає бажаючих, і жодної гри ніхто не дарує. Нас виручило те, що стали першими в «регулярці», одержавши фору свого майданчика.

— А як вам удається стільки сезонів поспіль зберігати чемпіонський кураж?
— До жодної команди, звідки йшла, я ніколи не поверталася. Мимоволі захочеш і з новими подругами подужати найбільшу вершину. Чим не мотивація? Це з дитинства в нас закладали. Ось недавно в Ізраїлі грала дівоча збірна України під орудою Євгена Філозофа, асистувала ж йому в оцій поїздці Людмила Іус з «Білої Акації». Людмила Степанівна, скажімо так, мене підтреновувала, коли я підлітком займалася в групі Ольги Іванівни Голубєвої. От скільки всього ми згадали! А випускав нас у дорослий баскетбол Йосип Якович Кессельман. То, щоб ви знали, ціла епоха для мене.

Фактор прагматизму

— Все ж сьогодні на любові до мистецтва ніхто не грає. Гравця вашого калібру не вмовиш же за пересічну зарплату?
— Якось мала розмову з другом нашого клубу Шабтаєм Калмановичем, який, зокрема,  володів акціями підмосковного «Спартака». Коли він сказав про бюджет у 12 мільйонів евро, ми вухами заворушили. Таких сум ізраїльський чемпіонат не чув, але три-чотири клуби доволі заможні. На початку 90-х тут було фактично голе аматорство. Веду до того, що серйозні гравці жадають контракт із «нулями», із пільгами. Приміром, сплата квартири. По собі відчуваю, наскільки це принципова умова. Але якби міркувала тільки про гроші, мабуть, кинула б раніше.

...Дозволю собі невеличку авторську ремарку. Мені доводилося зустрічати багато прикладів, коли навіть «збірники» Ізраїлю з певних олімпійських видів паралельно працюють за «цивільним» дипломом, адже тільки спортом не прогодуєшся. Держава приймає «на ставку», якщо здобутки в тебе близькі до рівня європейських медалей. В дамський же баскетбол тільки останнім часом меценати почали вкладати більш-менш солідні кошти. Задоволення у вигляді зірок «Сіетла» чи «Детройта» треба підживлювати. Але легкі гроші ізраїльського капіталізму — це тільки в телероликах. Доводиться бути прагматиком. Зауважу, що чоловік Інни -— Володимир Гуревич, який замолоду грав за дніпропетровський «Метал», працює інструктором в одному з фізкультурно-оздоровчих центрів. І якщо надвечір його зміна, то на матч коханої дружини з'їздити не вдається.

— Інно, ви уже десь три сезони в Рамле, отже, все влаштовує?
— Насправді чотири. На рік довелося залишити вищу лігу, адже в засновників клубу виникли негаразди з податковою, і, користуючись нагодою, мене почали «діставати» рамат-хенці — гайда, до нас. Пропозиція здалася серйозною, і я було підписала попередні папери. Сторонам залишалося владнати між собою трансфер. А «Елітцур» між тим устиг схопити першого бублика в нижчому дивізіоні. Зрозумівши, що я відпливаю, а турнірні перспективи сумнівні, почали вмовляти залишитися. В принципі, я свідомо передумала. У Рамле мене дійсно народ любить, речівки скандують з трибун. Одне слово, поїхала в «Маккабі» вибачатися й відмовлятися. Вони зрозуміли.

Жіночий фактор

Органічно вписатися у баскетбольний формат Ізраїлю нашій землячці допоміг не тільки арсенал професійних прийомів, і навіть не тільки стійкий характер. Інна взяла й не відпускає — елегантністю. Вона й нині, зі своїми 180 см зросту й геть відсутніми «зайвими кіло», слугує взірцем амплуа захисника. Напевно, в маму вдалася їхня з Володимиром донька — Вікторія. Ну природжена тобі модель, хоча в обранні фаху дівчина напередодні свого 19-річчя ще не визначилася. Ну тут гадаю повинні спрацювати матусині зв'язки в суспільстві. Але це не те, що називається знімати відсотки з реклами. Ніхто ж не розступався перед чемпіонкою СРСР у складі київського «Динамо», яка потрапила до специфічної країни без надання громадянства на блюдечку з кайомочкою. Попервах проходила по заявці, як легіонерка.

— О, помиляється той, хто каже про миттєве отримання нашою плеядою домінуючого становища, — зауважує капітан «Елітцура». — Тоді більше вправних аборигенок спостерігалося в чемпіонаті — легендарна за тутешніми мірками Алюма Горен, Лімор Мізрахі, Тамар Маоз, Ширі Шарон. Зі мною в клубі продовжує грати Талі Ной. Звичайно, ми — на «союзному» багажі — дали свіжий імпульс, підтягнули менш досвідчену генерацію ізраїльтянок. Проте давалося все це «оранкою» на кожному тренуванні. Крізь цей «фронт» можна кудись пробитися— ось висновок, який дорослі робили, приводячи дітлахів у спортшколи, аби там їх навчили «на Спиридонову», «на Шульжик», «на Гуревич».

— І це в країні, де культ саме чоловічого баскетболу наближується до футбольного!
— Не заперечую, приємно, коли юні підходять: «Інно, ти наш кумир, тому ми в баскетболі». Про «ти» не турбуйтеся. Звертань на «ви» в івриті, крім виняткового пункту в множині, геть не існує. Навіть до керівництва. На щастя, в ньому трапляються болільники. Переконана, що тільки баскетбольними заслугами зуміли знайти себе після завершення кар'єри, наприклад, Оксана Довгалюк та Тетяна Дмитрієва. Вони працюють у банку. Тим часом, Віка Рудовська та Інна Брянцева ще грають у першій лізі. Будьте певні, поруч із ними й думки не майне сачкувати на тренуваннях.

— Стривайте, але ви, Інно, нічого не розповідаєте про свої плани?
— По-перше, мені не хотілося б мати в газеті вигляд такої собі супер-вумен. Знали б ви, скільки було складних моментів і в Холоні, й у Рамат-ха-Шароні, й тут, у Рамле. Далі чвертьфіналу в Євролізі не проходили. Перед виїзним матчем з «Барселоною» раптом підскочила температура. Лікар наполіг, аби я залишилася в готелі. Тим не менше, ми там виграли. Інша справа,  що перед цим більше очок програли вдома, де іспанки виставили атомний склад. По-друге, від баскетболу ще не до кінця втомилася, відтак сезон-2008 ще пограю. Одна задумка вимальовується, але поки це мій секрет, з вашого дозволу.

— Жіночі ігрові команди — тим паче таємниця за сімома печатками. Так кортить їх читачам розгадати...
— Женю, облиште ваші київські жарти, я ж сама одеситка. Американську «зірку» Чесіті Мелуїн донедавна сприймала як суперницю, а тепер хоп, і вона в «Елітцурі». Навпаки, пішли в інші команди Латойя Томас та Монік Коррі, про яких наші фани говорили: «Ах, які вони лапульки!». Тут усе як у калейдоскопі кожного міжсезоння. А от Лейні Сельвін, хоч і народилася в Нью-Йорку, але паспорт у неї ізраїльський. Проте є ліміт — від WNВА не більше двох, а ще двоє — за «правилом Босмана». По ньому залучалися гречанка Анастасія Костакі та сербка Наташа Анджеліч.

Фактор чистої науки

— Американки це добре. Але чи не гальмують вони прогрес своїх кадрів?
— Без них це був би зовсім інший чемпіонат. Перепрошую, але без мене й групи ексрадянських гравців — також. Ви будете здивовані, але скільки не привези іноземців, вирішальні матчі виграють ізраїльтянки. Поки що такі є в обоймі (сміється). Щоправда, більшість молодих до цього не дотягують. Отож, не такі вже сильні баскетболістки підійшли, щоб заокеанські профі їх штучно гальмували. Що точно змінилося з їхньою появою, так це підходи до справи. Тепер місцеві вихованки не йдуть байдуже з майданчика. Вони вихоплюють з принтера статистику. Чиста правда!

— Тобто ті, хто з Елі Рабі виграв додатковий відбір ва Євро-2007, засвоїли уроки?
-- Принаймні Елі зумів витиснути максимум з нинішнього складу. Ми з ним у Рамле два сезони, й я не сумнівалася: він — може. Про цього тренера різне писали. Нагадували, що поєднує клуб і збірну, але де, мовляв, прориви та перемоги? Ну а він, мабуть, розсудив, що чим більше розмов навколо його персони, тим для «Елітцура» краще. Із молодою плеядою непросто. Чудові дані, наприклад, у Каті Абрамзон, мама якої родом з Латвії. Рік навчаю цього вундеркінда життю. Здається, запозичує.

— Напевно, й замість шефа заняття доводилося проводити? Уявляю собі, як мадам Гуревич цю примхливу бригаду шикує!
— Так, кілька разів траплялося, що обидва наставники десь затрималися. Але це штатна ситуація. Попручатися в обороні, здійснити перехоплення — це також потрібно, але кинути переможний м'яч — окрема наука. До того ж у національній команді за американськими спинами не сховаєшся. Про це ми й розмовляємо. При Союзі нас учили: ви граєте за батьківщину-матір. Але тут ця істина теж не порожній звук. Тільки на Сході — свої нюанси, а в Ізраїлі ж не визнаються авторитети. В тому сенсі, що ось він, я — сам собі прем'єр-міністр.

— І все ж на десерт поцікавлюся: як же трапилося, що володарка безлічі нагород Інна Гуревич не задіяна за ізраїльську збірну?
— Федерація чимало робила в цьому напрямі, але марно. Колись, може, й не в першорядних турнірах, я була учасницею команди СРСР, керованої Євгеном Гомельським.  Той момент і став на заваді. Отже, і на світових форумах зіграти не випало — згадайте, яка до радянської збірної була конкуренція, й потім вдягнути синьо-білу форму Ізраїлю — теж. Україна наприкінці 80-х іще не була суверенною, інакше, віриться, проявила б себе ширше.
Скільки ж я думала в 1995-1996-му: ну чому ж я не з ними? Це коли дівчата Володимира Рижова виграли «золото» Європи й гідно представили свій прапор на Олімпіаді в Атланті. І все ж, у мене цілком щаслива баскетбольна біографія. До того ж з Україною зв'язки міцні: у Володі батьки в Києві, в Одесі — моя сестра й племінник.

Євген КАРЕЛЬСЬКИЙ, «Спортивна газета»