Николай ЖОВТЮК: «Футбол – школа выживания»

– Ти пройшов увесь карпатівський шлях – від училища фізичної культури до гравця основного складу «зелено-білих». Не хочеш поділитися секретом з підростаючим поколінням, завдяки чому тобі це вдалося? 

– Напевно, не буду дуже оригінальним, коли скажу, що ключову роль у цьому зіграло старання. Були й інші моменти. Наприклад, не слід звертати увагу на тих, хто хоче тебе підколоти. Треба бачити мету і впевнено до неї йти. Але не завжди буває так, як ти собі запланував. У це може й важко повірити, але ще три місяці тому я навіть у найсміливіших мріях не бачив себе в основному складі «Карпат». Кажуть, що в такому віці, в якому зараз перебуваю я, в один момент усе може перевернутися з ніг на голову. 

 

– Як ти пробився до Львова? 

– Той момент, коли я дізнався, що пройшов відбір в училище фізичної культури, став, мабуть, найяскравішим спогадом дитинства. До цього я жив і грав у футбол в рідному Новограді-Волинському. Тренер мені розповів про те, що у Львові буде набір, але так мені про все пояснив, що виникли сумніви. За його словами, тут я лідер, а у Львові таких, як я, буде багато – зі всієї України. Пройти відбір надзвичайно складно. Але я вирішив їхати, разом з батьком. Перший відбір пройшов, і мене відразу ж узяв в свою команду Володимир Вільчинський. Він дав татові листа, до якого треба було вписати оцінки за рік. 

 

– Шкільні оцінки?

– Так. У нас в училищі була вихователька Стефанія Тимофіївна. Вона ще й досі працює. То це за її ініціативи тренери мали зважати на оцінки, а не лише на спортивні показники. У мене, правда, з цим проблем не було, я вчився непогано. В своїй гімназії Лесі Українки я мав від 8 балів і вище. 

 

– Багато молодих футболістів переконують, що поєднати навчання і футбол нереально... 

– Справа в тому, що коли я вчився вдома, то ніхто й подумати не міг, що мені вдасться пробитися до першої команди. Тому треба було вчитися. А тренування не дуже й заважали, адже їх було мало – максимум тричі на тиждень. В училищі їх кількість збільшилася в рази, і тут же погіршилися справи з навчанням. Тому поєднувати футбол і навчання справді не просто. 

 

– Твій партнер по «Карпатах» Олег Голодюк, очевидно, є винятком. Коли він вчився в училищі, то був, якщо я не помиляюся, відмінником, хоч зі скромності ніде цього не афішував. А перед грою проти «Галатасарая» в Стамбулі він вільно спілкувався з місцевими журналістами англійською мовою. Як у тебе з мовами? 

– Англійську, звичайно, треба знати. Можу поговорити на нормальному рівні. Ще знаю польську мову, бо маю польське коріння по маминій лінії. Частково можу пояснити, але розумію все. 

 

– Мабуть, знання іноземної мови мало б тобі допомогти під час поїздок за кордон. Яка з них тобі найбільше запам’яталася? 

– Років шість тому нас запросили на престижний турнір у Швеції. Ми повернулися додому з повними валізами вражень. По суті, то була моя перша серйозна поїздка, до цього вдалося побували лише в польському таборі. Турнір там був просто грандіозний. Лише в нашій віковій групі було 80 команд! Нашій команді вдалося посісти перше місце. Швеція – дуже гарна країна. Ми жили біля озера, поруч були поля. Найбільше запам’яталося, як олені переходили дорогу, коли ми їхали автобусом. З одного боку, це проблема – бо виникають аварії, а з іншого, говорить про високий рівень Швеції, бо ніхто цих оленів не знищує. 

 

– Які у тебе спогади залишилися від Володимира Вільчинського? 

– Я вважаю, що моє перебування в першій команді – це його заслуга. Володимир Несторович постійно був прикладом для нас у футбольному плані. Він справжній профі. Пам’ятаю, як він приносив касети зі старими матчами «Карпат» та «Динамо». Він був для нас ідеологом клубної філософії, від нього ми дізналися про те, що «Карпати» ніколи не повинні опускати рук і грати до кінця. Він та інші карпатівці, наприклад, Роман Зуб, з яким я трохи попацював у молодіжній команді, наштовхнули мене на стежинку ідеології «Карпат». За це я їм вдячний.

 

– А ти застав ще штучне поле, яке побудували на території майбутньої Академії «Карпат»? 

– Мав таке щастя, правда, недовго, лише один рік. Я якраз закінчував УФК. Ще вдалося пожити в прекрасних умовах, на четвертому поверсі гуртожитку, коли «Карпати» там зробили ремонт. Порівнювати ті умови, з тим, що було до цього, навіть нема сенсу. Зараз там все ідеально: душ, сушки, ліжка...

 

– Скажи, коли ти вчився в училищі, то яку реальну перспективу бачив? Справді вірив, що можна буде пробитися в основу «Карпат»? 

– Якщо чесно, то ні, не уявляв такої перспективи. Усе починалося так: коли був зовсім малим і дивився на Шевченка, то уявляв себе в футболці «Реала, «Мілана» та «Барселони». Потім, коли почав рости, у 13-15 років, уже думав про клуби меншого калібру. Коли ти потрапляєш на кухню, де починаєш варитися в футболі, то отримуєш шок від конкуренції. Травмувався – вилетів. Усе, ніхто з тобою не панькається. Це школа виживання! Ти вже гризеш землю, щоб зачепитися в дублі, потім в основі. Якщо не вийде – то треба шукати іншу команду. Але я все одно радий, що опинився в «Карпатах». Це та команда, за яку я завжди хотів грати. 

 

– На що витратив першу зарплату?

– Навіть не пам’ятаю... З мамою і братом пішли в ресторан у центрі Львова. Решту витратив на різний дріб’язок. 

 

– Як сусіди з Новограду-Волинського сприйняли твій локальний успіх? 

– У нашому місті проживає небагато людей – близько 65 тисяч. Але усі, хто мене знав, – привітали, коли я дебютував за першу команду у матчі проти «Шахтаря». Приємно було і моїй мамі, їй робили компліменти на роботі. Сусіди вже і футболки, і автографи просили... 

 

– Коли ти перейшов з дублю в основу, то старався перейняти сучасну моду футболістів, яка полягає у порваних джинсах та сумочках від Louis Vuitton? І взагалі, чому ледь не всі гравці «присіли» на цей паризький дім моди? 

– Справді, зараз дуже багато футболістів є прихильниками таких сумочок. Мені ж зручніше у спортивному одязі. Але якщо планую якусь вечірню прогулянку, то вдягаюся так, щоб виглядати солідніше, наприклад, піджачок. 

 

– Коли ти почав тренуватися з першою командою, від кого найбільше діставалося? 

– Коли я почав тренуватися, то дуже хвилювався. Думав, що за кожну втрату м’яча на мене накинеться ледь не півкоманди, будуть «піхати». Але такого не було. На той час (Миколу до тренувань залучав ще Павло Кучеров. – Авт.) у команді грали старші Андрій Тлумак та Артем Федецький. Мене всі підтримували і тренер також. Не було ніякого негативу і це, звісно, мене здивувало. Думав, буде тяжко, мене просто «з’їдять», але добре, що я помилявся. 

 

– Повертаючись до запитання про мову. Є така проблема зараз в «Карпатах»? 

– Нема. Найтяжче хіба з Еллою. Нашої мови він наразі не розуміє, але це не заважає йому зрозуміти наш футбол. А зі Штілічем, грузинами, Лукасом та іншими легіонерами – спілкуємося без проблем. 

 

– З ким ти найбільше спілкуєшся? 

– Спілкуюся зі всіма, а товаришую з молодими – Пучковським, Загідуліним. Останній грає на позиції центрального хавбека, під нападником. От і зараз Сергій опинився в заявці, думаю, в неділю він дебютує за «Карпати» (розмова відбулася перед матчем проти «Дніпра» – Авт.). Адже Ніколай Костов не просто так бере з собою молодих. Він хоче, щоб ті розвивалися, що не може не тішити. 

 

– Про футбольні мрії ми вже поговорили. Чи є в тебе якісь буденні бажання – машина, квартира, супермодель? 

– А в мене вже є супермодель (сміється). Третій рік пішов, як ми разом. Щодо квартири і машини – то все буде з часом, якщо «Карпати» перемагатимуть, а я гратиму в основі. Поки я молодий, то не ганяюся за фінансами. Наразі думаю про свою гру. 

 

– Популярність може зіпсувати футболіста? 

– Як людину, може. Причому з 80 відсотками гравців таке й трапляється. Тут багато залежить і від самого футболіста, яка він людина. 

 

– Ти зіпсуєшся? 

– Не маю такого наміру. Хочу залишитися таким, яким мене знають. 

 

 

Ростислав Ящишин, Інформаційний центр ФК «Карпати»