ЛЕАНДРІНЬО: «Мені подобається в Україні» + ФОТО

«Ураган» справедливо вважають «домашньою» командою, адже у цьому сезоні перемоги на майданчиках суперників даються івано-франківцям дуже важко. Тривалу безвиграшну гостьову серію «ураганівці» нарешті перервали у Рівному, де обіграли місцевий «Кардинал» - 5:3. Цей поєдинок став справжнім бенефісом для 35-річного бразильця Леандріньо. котрий зумів відзначитися «покером» (доречі, лише другим в Екстра-лізі) та асистував своєму співвітчизнику Сержао...

- В нещодавньому матчі в Рівному тобі вдалося забити чотири м’ячі у ворота «Кардиналу». До цього ти лише одного разу відзначився у ворота «Єнакієвця», коли команда програвала вже 1:6, і той гол нічого не вирішував…
- Коли я приїхав в Україну, то у розмові з тренером, зауважив, що я три місяці не мав ігрової практики. Тож мені був необхідний час призвичаїтися, пригледітися, як грають місцеві команди. Зараз я вже у нормальній фізичній формі. Тому буду старатися зі всіх сил допомагати команді - і забивати, і віддавати результативні передачі.

- А який твій особистий рекорд забитих м’ячів в одній грі?
- П’ять. Це було ще в іграх за «Тюмень». Три, чотири голи - більш-менш звична кількість. А гра з «Кардиналом» була важливою, адже попередні три матчі у чемпіонаті ми програли. І попри хиткий рахунок по грі – я був впевнений і вірив до останнього, що ми здобудемо три очки у цій грі. Звісно, приємно, що мені вдалося забити 4 голи, але найголовніше, «Ураган» здобув важливу перемогу.

- Незабаром «Ураган» знову зустрінеться з «Кардиналом». Тепер у чвертьфіналі у Кубку України, де на кону стоятиме путівка до «Фіналу чотирьох». Як оцінюєш жереб?
- Кубкові поєдинки – це вже зовсім інші матчі. Тут однією грою все не вирішується, оскільки є матч-відповідь. Тому для нас є дуже важливим добре зіграти вдома у першій грі, де хотілося б здобути перевагу у рахунку, щоб легше себе почувати у гостях. Нам потрібно сконцентруватися, бо «Кардинал» - хороша команда, тож «Урагану» треба зібратися і налаштуватися на позитивний результат, щоб пройти далі – до «Фіналу чотирьох», який відбуватиметься в Івано-Франківську.

- Яке враження у тебе склалися від рівня українських команд, з якими вже довелось зустрічатися на майданчику?
- Я мав нагоду зіграти проти усіх клубів Екстра-ліги. Наша команда непогано грає із кожною з них. В «Урагані» підібрався досить хороший склад, чимало бразильців, є кілька збірників. Але склалася просто жахлива ситуація з травмами. Якщо пригадати, яким мінімальним складом наш команда грала на початку сезону, а потім ледь не щотижня хтось із гравців знову отримував пошкодження… Досить хороша команда «Енергія», яку можу порівняти із російським клубом - «ВІЗ-Сінарою». Хоча я б не сказав, що «енергетики» на голову сильніші від «Урагану». Непоганий також «Локомотив», якому, на жаль, ми поступились через власні помилки у захисті.

- Україна тобі чимось відрізняється від Росії?
- Та ні, не дуже. Клімат такий ж, російською теж можна поспілкуватися. А щодо чемпіонату – то тут по-іншому. Мала кількість команд – це дуже складно. Коли є декілька ігор, а потім наступає велика пауза. Складно і тренерам, і гравцям. До того ж, в Росії багато боротьби на майданчику, і арбітри дають грати, а в Україні рефері часто фіксують багато дрібних фолів.

- Як виник варіант з Україною, адже ти збирався завершувати ігрову кар’єру?
- Коли я виступав у Росії, ми подружилися з Біро Жаде, що тоді грав за «Спартак» (Щолково). Ми часто спілкувалися з ним у скайпі, і він якось розказав, що в Україні є сильна команда – «Ураган». І президент, і тренерський штаб – прекрасні люди, а після нового року вони планують шукати підкріплення із Бразилії. Після розмови з головним тренером я вирішив спробувати: три-чотири місяці – як мені буде вдаватися. Бо ніби вже хочеться і грати у себе на батьківщині, однак це, можливо, і останній перехід в клуб східної Європи. Тому я опинився в «Урагані».

- Підкорювати Європу ти почав з Іспанії, де провів вісім сезонів, граючи у командах Сегунди та Прімери (раніше - Почесного дивізіону). До того ж, ти отримав іспанське громадянство…
- Я багато років грав за команди іспанської Сегунди, бо грати в першій лізі за хорошу команду - це нормально. Гадаю це краще, аніж виступати у найсильнішому дивізіоні за команду, яка веде боротьбу за виживання. Оскільки рівень Сегунди (аналог української Першої ліги) в Іспанії досить високий. До того ж, гроші - фактично однакові, ти постійно маєш ігрову практику. Через два роки я отримав іспанський паспорт, і відповідно вже не вважався легіонером.

- Тим не менш, ти провів два сезони у складі команд Почесного дивізіону - «Плайас де Кастельон» і «Сельта де Віго»…
- Перш за все, хочу сказати, що рівень Прімери дуже високий. Тут змагаються надзвичайно сильні команди, адже у їхніх складах зібрані найкращі гравці. Жодних рекомендацій не потребують визнані лідери - «Інтер Мовістар», «Ель Посо», «Барселона», «Каха Сеговія», які традиційно ведуть боротьбу за медалі. Крім того, саме іспанські чемпіони найчастіше вигравали Кубок УЄФА. Взяти хоча б той же «Кастельон», який двічі виборював європейський трофей у 2002-03 рр. Щоправда, мені довелось захищати кольори цієї команди на 4 роки пізніше. І можна сказати, що на той час Іспанія переживала певну кризу у міні-футболі. Адже набагато менше грошей вкладалося у розвиток футзалу, ніж раніше. І це - велика проблема, причому не лише в Іспанії.

- Яким чином тобі поступило запрошення до Росії? Якими були причини твого переїзду?
- Як я вже і наголошував, в Іспанії чимало клубів тоді переживали кризу. Умови контракту з Росії були подібними, як і в Іспанії, така ж зарплатня, тому я наважився на цей переїзд. А запросили мене влітку 2007 року після того, як на міжнародному турнірі в Іспанії грав російський клуб «ВІЗ-Сінара». Відповідно, тренер «Тюмені» мав нагоду переглянути декілька матчів у записі. Він відзначив мою гру і зробив запит на трансфер до Росії. Керівництво клубу цю прийняло пропозицію, а мені порадили спробувати свої сили і в російському чемпіонаті.

- У складі «Тюмені» ти провів два з половиною сезони, де як раз і припав твій найрезультативніший період виступів у Суперлізі. Розкажи більше про російські клуби, кольори яких ти захищав…
- У «Тюмені» в мене була позиція попереду – на стовпа, тож моїм завданням було завершувати атаки і віддавати результативні передачі. У наступних клубах завдання було дещо інше - повертатися назад і допомагати у захисті. У «Тюмені» усі гравці дуже згуртовані: один за одного, допомагають на кожному клаптику поля – це важливо. До того ж, я грав в одній четвірці з Афраніо, з яким ми розумілися з півслова. А коли у «Тюмені» змінився президент клубу, і новий керманич вирішив зробити ставку на російських виконавців, у мене з’явився варіант переходу у «Сибіряк». Ця команда лише перший сезон грала в Суперлізі, з’явилося чимало нових гравців, успіхів не досягала. Ні з ким було поговорити, лише два бразильці, Бартоло і Густаво (воротар). Півроку було важко…
Потім мені зателефонував тренер ЦСКА і запропонував переїзд до Москви. А я дуже хотів грати в столиці Росії. Москва - велике місто, як і Ріо-де-Жанейро - багато магазинів, чудових ресторанів, чимало друзів, серед яких – мої земляки. Щотижня ми збиралися разом, все було чудово. До того ж, на нещодавньому чемпіонаті Європи я вболівав за росіян, оскільки у цій збірній у мене чимало друзів, з якими я грав – Густаво, Маєвський, Переверзєв, Сергеєв, Мілованов…

А коли у ЦСКА прийшов португальський тренер, який хотів бачити своїх земляків у команді, мені знову потрібно було змінити клуб. Я, чесно кажучи, в цей період відчув велику втому - я 10 років грав в Іспанії і чотири роки в Росії. Навіть виникали думки про завершення кар'єри, адже бувало, що не хотілося грати зовсім. Тому я вирішив повернутися до Бразилії, відпочити і вирішити, чи буду я продовжувати грати далі.

- Тож після російського періоду в твоїй кар’єрі ти півроку відпочивав на батьківщині?
- Ні! Я грав за команду міста Ріо-де-Жанейро. Маленька, не дуже сильна команда. Грав, щоб мати практику, і бути близько додому, до сім'ї. Мою дружину звати Андреа. Сину Матеушу - 1 рік і 9 місяців. Ми одружені вже 10 років, і в Іспанії, і в Росії були завжди разом. Зараз з ними спілкуюсь через інтернет…

- Тобто зараз кар’єру ти не збираєшся завершувати?
- Ні, я думаю ще рік-два можу спокійно грати. Гадаю, я у непоганій фізичній формі.

- А якщо наприкінці сезону тобі запропонують залишитися в Івано-Франківську…
- Думаю, вже тоді будемо говорити з тренером, з президентом і вирішувати. Мені тут подобається, ніяких проблем не виникає. Тим паче, в Івано-Франківську грають мої земляки. Але зараз в мене контракт лише на 4 місяці, а моя сім’я перебуває в Бразилії. Якщо ж залишусь в «Урагані», то наступного сезону я б хотів забрати до себе дружину з дитиною.

- Які завдання у Леандріньо до завершення цього сезону в Україні?
- Дуже хотілося б зіграти у фіналі Кубку України. Зрозуміло, що підтвердити чемпіонство «Урагану» вже не вдасться - дуже велика різниця за очками, тож це - нереально. Тому хотілося б компенсувати цей сезон завойованим Кубком і «бронзою» в чемпіонаті України. Гадаю, це був би непоганий результат.

Андрій СТАДНИК, Олег ЛАНЯК для Sport.ua