Юрий ДУБРОВНЫЙ: «Мы бы обыграли современные Карпаты»

Вам не цікаво, як «Карпати» зіграли проти московського чи київського «Динамо», а тим паче, проти «Уралмаша» або «Торпедо» з Кутаїсі кілька десятків років тому? Цю інформацію не важко дістати. Насправді, для цього варто лише заглянути в статистику. У ветеранів «Карпат» збереглось чимало цікавих навколофутбольних спогадів, які нікому не відомі. Тижневик «Карпати» вже вкотре виманює з екс-футболістів нечувані досі байки. Цього разу під нашим прицілом опинився один з кращих півзахисників «зелено-білих» в 70-их роках Юрій Дубровний.

 

– Коли молодий, ти не звертаєш уваги ні на що. Ставлять тебе в основу – добре, не ставлять – теж добре. Зрозуміло, що в той час у «Карпатах» було багато сильних гравців – Поточняк, Броварський та інші. Тоді було майже не можливо потрапити в основний склад. Коли мені сказали, що я буду дебютувати, то аж здивувався.

– Спочатку, коли я приїхав в «Карпати», то зрозумів, що мені тут нічого ловити, треба ще працювати й працювати. Я відразу повернувся в Луцьк. У «Карпатах» моїм конкурентом був досвідчений Остап Савка, який на сім років від мене старший. Пізніше мені почали більше довіряти. Як-не-як, молодість дає своє – я на підйомі, а його кращі роки вже минули.

– Ні в якому разі. У кожній команді повинна бути конкуренція. Гравці це повинні розуміти. Кожен тренер ставить в основний склад найсильніших футболістів, адже потрібен результат. Я так і пояснив Савці. Кажу: «Остап, хто буде грати, вирішую не я, а Юст». «Я все розумію», – була відповідь Остапа.

– Якщо ми могли й штурхнути коли-небудь один одного, то це була лише спортивна злість. Наприклад, після тренувальних матчів одружені й холостяки могли дещо поштовхатися. Пристрасті розгорялись не на жарт, але все відразу забувалося.

 

– В команді була еліта, десь 14 чоловік. Вони були, так би мовити, недоторканні. Авторитет такий, що нема слів. Але в 75-му році прийшло багато молодих, які теж хотіли чогось добитися. Футбол – це постійна ротація. Сьогодні грають одні, завтра – інші.

 

– Ситуація була така: після об’єднання більший акцент робився на армійську команду. Нас ніхто не попередив. Ми пішли у відпустку, а тут таке... Потім виявилось, що нас немає в списку футболістів, які в команді… Після цього почалися дзвінки з інших клубів, адже всі команди вже були в курсі щодо цієї ситуації. Спочатку подзвонили з Одеси. Я мав грати за «Чорноморець», але Григорій Батич, теж екс-карпатівець, мене переконав поїхати в Кишинів. Я трішки вагався, бо пообіцяв одеситам. Але їхні представники після першого дзвінка не турбували мене зо два тижні, аж потім надумались. Та я сказав, що не можу до них приїхати, бо вже в Молдові. Багато гравців уже прилаштувались, а я ще ні, тож вирішив таки визначитися. Дружина трохи була проти. Мовляв, далеко їхати. Але тоді всі добиралися літаками, тож без проблем: година – і ти у Львові. Виявилось, що в Молдові теж вміють грати у футбол (сміється). Так співпало, що ми відразу вийшли у вищу лігу. Я, як віце-капітан команди, підійшов до тренера й кажу: «Нам потрібно ще кількох сильних гравців, бо не потягнемо...». Він пообіцяв, що все буде добре. У вищій лізі в нас не склалося з календарем. Та й тренер не виконав обіцянки. Вийшло, що ми два матчі грали проти московських команд. Нас двічі «поховали»: спочатку «Спартак», а потім «Динамо». Згодом ще поразки... Відразу почали звинувачувати тренера. В кінці сезону за команду взагалі молодь грала. У підсумку, ми відразу вилетіли.

 

– Скажу, що Кишинів – нормальне місто і в ньому живуть нормальні люди. Правда, менталітет у них трішки інший, але у футболі нема різниці, якої ти національності, головне – щоб був професіоналом своєї справи.

 

– В Молдові вина – хоч відбавляй, але воно напівсухе і нагадує виноградний сік. Випити два келихи вина після матчу було нормальним явищем. Це навіть краще сприяло на стосунки в команді. Випили, посиділи, поговорили… Тренери закривали на це очі.

 

– Тоді всі додому їхали, і я теж. Побув трохи в СКА, а потім випала можливість поїхати в НДР. Там я виступав за команду, яка грала в чемпіонаті Збройних сил Союзу (з усмішкою згадує цей період кар’єри).

 

– Мені запропонували хороші умови, тож я поїхав не один, а з жінкою. Пожив трохи там. В цьому чемпіонаті грало багато хороших гравців і він майже нічим не відрізнявся від звичного чемпіонату. Матчі так само відбувались кожного тижня.

 

– Футболіст в ті роки – це був привілейований клас. Наприклад, нам було легше отримати квартиру. Зарплата в нас теж була непогана. Принаймні, вища, аніж в моїх попередників. А хто, як не футболіст міг собі дозволити поїхати в якусь екзотичну країну, на край світу?

 

– Відносно багато. Але не можу сказати, що об’їздив півсвіту. Був навіть у В’єтнамі. Що мене там здивувало, то це те, що люди в цій країні живуть набагато краще, ніж у нас. Здавалося б, країна не дуже економічно розвинена, але повірте, це не так. Народ там дуже працьовитий, а це дає свої плоди. Кожного ранку вони вже кудись ідуть і працюють. Інша справа, що ящірки там по квартирах бігають, а можуть й у ліжко заскочити (сміється).

 

– Бувало різне, але все благополучно закінчувалось. Інколи так трясло, що всі ховалися, мов миші. Адреналін зашкалював, але слава Богу, все нормально.

 

– Найкумедніша трапилась зі мною. Ми грали в Єревані, і мене забули в готелі... Всі вважали, що молодий футболіст повинен сидіти в автобусі і чекати решту гравців. Я жив в одномісному номері. Дивлюсь на годинник – залишалось хвилин 20 до його відправки на стадіон. Думаю, нема куди поспішати. Спокійно зберу речі і тоді вийду. Виходжу, а автобуса вже нема… Я швиденько беру таксі (їхати було хвилин 20). Кажу, що футболіст і мені треба встигнути на матч. Вірмени, як виявилось, дуже люблять футбол. Зі словами «садісь, дарагой!» ми взяли курс на стадіон. Не раз нас зупиняли через перевищення швидкості, але коли водій казав, що везе футболіста, міліція тільки привітно усміхалась, відпускала і бажала успіху. Коли я приїхав, всі витріщили очі й здивовано запитали: «Ти де був?» – «Як де? Ви ж мене забули...». Виявилось, що я навіть був у списку основного складу. Швиденько перевдягнувся і вийшов на поле.

 

– Я думаю, ми б їх обіграли (сміється).

– Не сперечаюсь, зараз футбол більш динамічний. Однак інколи ця динаміка ні до чого. Команди, які знаходяться нижче 10-го місця, тільки вибивають м’яч подалі від своїх воріт, не думаючи про атаку. Теперішні «Карпати» – чудові. За рахунок чого ми б їх обіграли? Ми грали у розумний, інтелектуальний футбол. Ось чому ми були сильніші.

 

– Тоді грали з останнім захисником, двома опорниками... Кожен етап має свої плюси і мінуси. Думаю, було б цікаво зіграти проти сучасної тактики.

 

– Дуже цікаве, але швидкоплинне. Цікаве тим, що ти завжди в тонусі. Кудись їздиш, щось робиш. Постійно ростеш у професійному плані. Звісно, якщо сам цього хочеш і працюєш над собою. Багато хто думає, що у футболіста мало часу на особисте життя. Але це не так. У нас часу вистачало на все. Працювати, відпочивати і ходити до дівчат (сміється).