Ігор ПРОКУРОР: «Молодим слід більше довіряти»

Як ми вже повідомляли, цього місяця виповнилося рівно 20 років з дня заснування газети «Український футбол». Хай що кажіть, а ювілей!

У цей вік — уже недитячий, коли емоції починають вгамовуватися й піддаватися самоконтролю, але ще — молодий, коли попереду ціле життя та неосяжні перспективи і чимало дверей відкриті, ми хочемо познайомити читачів з нашими ровесниками, однолітками газети, котрі, так само, як і ми, двадцять років тому з'явилися на світ.

І не просто ровесниками, а звісно — футболістами, вітчизняними. Адже ми є виданням футбольним і українським. Ми поспілкувалися з футболістами, які разом з нами у березні 2011 року святкують ювілей.

Сьогодні вас знайомимо з 20-річним нападником Ігорем Прокурором, який виступає за одну з провідних команд першого вітчизняного дивізіону «Нафтовик-Укрнафта».

—Ігоре, розкажи, будь ласка, хто тебе привів до футбольної школи і коли ти зрозумів, що футбол — це твоє покликання?
—До школи мене вперше привів тато. В Ізмаїлі, де я народився, була футбольна школа «Дунай». Потім у 13 років я поїхав до Дніпропетровська, де вступив до місцевого спортивного інтернату. Далі грав за дитячо-юнацьку школу ФК «Дніпро», а потім переїхав до Охтирки, де виступаю й нині за місцеву «Нафтовик-Укрнафту».

— Хто був твоїм першим тренером у «Дунаї»?
— Перших тренерів було чимало. Спочатку — жінка. Щиро кажучи, не пам'ятаю навіть її прізвища. Із тих, хто запам'ятався найбільше, — Валерій Володимирович Черних.

—Чим запам'ятався період у ДЮСШ, у змаганнях Дитячо-юнацької ліги України?
—Нині вважаю, що це були найкращі часи мого життя. Саме у цей період дорослішаєш, там загартовується характер.

—Пам'ятаєш якісь яскраві матчі, голи?
— Їх було дуже багато в інтернаті. Кожен матч був яскравим. Найбільше запам'яталися поєдинки проти «Чорноморця». В Одесі завжди були важкі зустрічі. Одного разу нам потрібно було виграти в Південній Пальмірі, щоб посісти перше місце у чемпіонаті. І ми здобули перемогу — 1:0, а я забив м'яч у ворота суперника. То був найяскравіший момент за весь період в ДЮСШ «Дунай».

—У твоєму регіоні «Чорноморець» вважається провідним клубом. Чи ти не мав бажання й змоги спробувати свої сили там?
— Ні. Коли мені було 13 років, футбольна школа «Чорноморця» не мала ані полів, ані нормальних умов, аби туди їхати і там займатися. У Дніпропетровську ж умови були значно кращі.

—У Дніпропетровську ти виступав за школу Училища фізичної культури?
— Так. А пізніше — за «Дніпро».

—А як ти потрапив туди? Тебе хтось помітив чи запросив?
—У мене є друг, 1990 р. н. Він вступив до училища перший і потім розповів мені про інтернат. Зателефонував тренер цієї школи, який сказав: «Приїжджай». Приїхав, пройшов перший навчально-тренувальний збір, і мене взяли до команди.

— Як пройшов для тебе період адаптації, адже все-таки це було нове місто?
—Легко! Відразу капітаном команди став. Усі хлопці нашої команди потоваришували між собою. Перший період жив без батьків. Пізніше вони приїхали до Дніпропетровська, тато став тут працювати. Стало відразу легше.

—Тато теж має стосунок до футболу?
— Невеличкий. Грав на першість області. Тепер ось вболіває за мене.

—Коли грав за УФК Дніпропетровськ, чи ходив на матчі «Дніпра»?
— У нас були спеціальні картки, за якими ми мали право відвідувати безкоштовно будь-який матч «Дніпра». Найяскравішим поєдинком за участю дніпропетровської команди була гра проти французького «Марселя».

—Хто з «Дніпра» був для тебе кумиром? На кого ти рівнявся?
—Коли я був малим, мені подобався Сергій Назаренко. А нині якихось кумирів і немає.

—Як ти дізнався про інтерес до тебе з боку «Дніпра»?
— До мене підійшов тренер дніпропетровської команди і сказав, що дніпряни мною зацікавилися. Сказав — приїжджай до нас.

—І яка у тебе була реакція?
— Дуже зрадів. Школа «Дніпра» за своїми умовами краща, ніж школа інтернату.

— З якими тренерами тобі пощастило попрацювати в «Дніпрі» і чим вони запам'яталися?
—З Книшем, який став для нас чудовим тренером. Ніколи нас не змушував робити важких вправ. За характером — хороша людина. З ним легко працювалося.

— Що ти для себе взяв від цих тренерів як людина і тренер?
—Завжди потрібно довіряти молоді. Підтримка молодих і довіра до них — це найкраща риса тренера. Мені особисто з цим пощастило — тренери мені довіряли.

—Як ти потрапив до Охтирки і які у тебе були враження від виступу за «Нафтовик-Укрнафту» в турнірі дублерів?
—Великих вражень не було, оскільки в «Нафтовику» за дубль я грав мало. Спочатку було важко, але потім втягнувся. А про інтерес до себе з боку охтирської команди дізнався просто — зателефонували і запропонували спробувати свої сили там. На той момент тренером дубля «Нафтовика» був Вадим Колесник — саме він мене і запросив на оглядини. Я приїхав, моя гра йому сподобалася, і він узяв мене на збори.

—Періоди виступів за дублерів у «Нафтовику» і «Кривбасі» суттєво різнилися?
—У «Кривбасі» мав набагато більше друзів, оскільки там було багато гравців з «Дніпра», яких я знав. Та й на полі в «Кривбасі» я грав набагато більше. Тому було набагато легше у Кривому Розі, ніж в Охтирці. Але потім не склалося. До складу в першій команді я не потрапляв, тому довелося шукати інші варіанти. Для турніру дублерів я був уже «старий», тож потрібно було йти у команду або вищої, або першої ліги.

— З ким із відомих гравців «Кривбасу» тобі пощастило тренуватися і грати пліч-о-пліч?
— З Русланом Костишиним, Булку...

—Чим запам'яталися  ці футболісти?
—Завжди підказують, підтримують, ніколи не пригнічують, якщо ти помиляєшся. Дивлячись на них і сам розумію, що коли стану старшим, то так само підтримуватиму молодших колег.

—Два роки тому ти почав грати у першій лізі за «Нафтовик-Укрнафту». Яка різниця між першим дивізіоном і турніром дублерів?
— Дуже велика. У турнірі молодіжних команд, можна сказати, грають діти. Там ще навчаються і вдосконалюють майстерність. А в першій лізі потрібно заробляти очки і старатися, віддаватися повністю грі. Перша ліга — дуже серйозний рівень. У турнірі дублерів надходить підсилення з команд вищої ліги, а в команді першої ліги потрібно розраховувати лише на власні сили.

— На якому етапі ти зараз перебуваєш у «Нафтовику-Укрнафті» — завойовуєш місце в основі чи відстоюєш його?
— Поки що завойовую. Ось якщо відіграю три-чотири роки у складі, тоді можна буде говорити, що я його завоював.

— Де ти бачиш своє найближче майбутнє?
—В Охтирці, де найближчі кілька років гратиму в основному складі команди. А потім будемо щось загадувати.

—Видатний бразильський «король футболу» Пеле у 20 років уже був чемпіоном світу в складі своєї національної збірної, а за два роки вже став двічі чемпіоном світу. А Йохан Кройфф у цьому ж віці став двічі чемпіоном Голландії, а за три роки — володарем Кубка європейських чемпіонів у складі «Аяксу». Чи є у тебе прагнення і передумови для того, щоб також за два-три роки досягнути певних вершин у футболі?
—Бажання, звичайно, є. Але в Україні не так просто стати чемпіоном світу. Треба старатися з усіх сил. Спочатку грати в прем'єр-лізі, потім, можливо, виграти Лігу чемпіонів. Чемпіоном світу так просто не станеш.

— Що може посприяти твоїм успіхам і що для цього повинен зробити ти?
—Треба старатися. І треба, щоб була удача. Вона багато що вирішує. Якщо будеш старатися, то заграєш у будь-якій команді.

—2014 року чемпіонат світу з футболу пройде в Бразилії, а чемпіонат Європи-2016 — у Франції. Погоджуєшся з тим, що це буде час для національної збірної України вже твого покоління? Який футбол, на твій погляд, сповідуватиме збірна твого покоління?
—Звичайно. У складі цієї збірної гратимуть молоді футболісти віком 22-23 роки. Молодь з кожним роком стає дедалі сильнішою. Та й тренери дедалі більше довіряють молодим. Ось зараз наша збірна 1990 р.н. стала чемпіоном Європи, і тренери починають розуміти, що молоді теж можуть добре грати у футбол. Головне — довіряти молоді.

—Можна передбачити, якого стилю буде футбол національної збірної твого покоління?
—Це буде гра в пас, тобто в красивий футбол. Не прагматичний — це точно.

Олексій КОМАРОВСЬКИЙ, газета «Український футбол»