Орест БАЛЬ: «Молодим характеру бракує»

Молодший брат славнозвісного динамівця 80-х років минулого століття Андрія Баля Орест не такий відомий, як його старший брат. Грав у командах меншого калібру, в успіхах та досягненнях поступається. Хоча футбол любить не менше. Орест Михайлович багато років віддав рівненському футболу, ще від радянських часів і в період, коли національний чемпіонат України тільки-но зароджувався. Довелося фахівцеві попрацювати кілька матчів і головним тренером команди.

Було це тепер уже в далеких 1994-1995 рр. Часи, коли «Верес» був грозою фаворитів, уже спливали, й наближався період, коли флагман Рівненщини опускався до підвалин вітчизняного професіонального футболу, де перебуває й понині.

У розмові з фахівцем помітно, що він чудово тямить у мистецтві тренерської роботи і роботи селекціонера, знає футбольну кухню трансферних агентів.

За багато років роботи у «Вересі», ЦСКА, «Арсеналі», «Ворсклі», «Чорноморці» через нього пройшло немало подій і футболістів. Йому слово.

За кордоном добре, коли ти граєш

— Оресте Михайловичу, вас здебільшого пов'язують з командами «Верес» (Рівне) і «Авангард» (Рівне). А чи були у вашій кар'єрі гравця інші команди?
—1986 року я отримав запрошення  від «Авангарда»  (Рівне). Там я відіграв до 1990-го на позиції центрального півзахисника і заднього захисника. 1990-го закінчив виступи за «Авангард» і отримав запрошення в клуб «Хемлон» (Гуменне, Словаччина). Це був перехідний період між тим, як Чехословаччина стала Словаччиною і Чехією. Там я відіграв до 1993 року. Потім у мене почалися травми: надриви стегна, гомілки і я завершив ігрову кар'єру. Навіть попри те, що у мене був контракт ще на два роки. Саме там розпочав свою діяльність, як менеджер і тренер-селекціонер. Я був змушений  відпрацювати свій контракт. Саме у той час я привіз із київського ЦСКА (тоді він називався СКА Київ) Руслана Любарського. Руслан з перших днів заявив про себе з найкращого боку, почав одразу грати в основному складі. За два роки він став найкращим бомбардиром Словаччини в Кубку країни. Саме тоді «Хемлон» вийшов до вищої ліги національного чемпіонату. Потім йому зробила трансфер чеська «Спарта» (Прага). Там Руслан провів рік і навіть грав у Кубку європейських чемпіонів. Після «Спарти» він поїхав до ФК «Кошице» (Словаччина), далі до Ізраїлю (але то вже без моєї допомоги) і, зрештою, опинився у запорізькому «Металурзі».

Відпрацювавши контракт у Словаччині, я повернувся до України. Тоді рівненську команду (вже не «Авангард», а «Верес») тренував Михайло Іванович Фоменко. Саме він мене і запросив у команду як селекціонера. А згодом я став його помічником. Тоді, коли президентом «Вереса» був Валерій Олександрович Коротков, Рівне переживало футбольний бум. Але з бізнесом у Короткова щось не залагодилося, почалися фінансові негаразди, і Фоменко залишив команду. Саме тоді я став на п'ять матчів першого кола в. о. головного тренера «Вереса». Якщо не зраджує мені пам'ять, перше коло ми завершили на п'ятому місці. Потім справи у Короткова і взагалі стали кепськими, й у другому колі, навіть при тому, що нам для збереження прописки потрібно було набрати шість очок, ми не набрали й тих. Олександр Паляниця, Денис Філімонов, Ігор Яворський, Богдан Самардак, Микола Закотюк, Олександр Свистунов, Віктор Червоний — усі ці хлопці розійшлися по різних командах. Друге коло ми вже догравали рівненською молоддю і вилетіли з вищої ліги.

—Коли працювали в Словаччині, чи не було шансів там залишитися або переїхати до Чехії або далі на Захід?
—На Заході ти потрібен, доки граєш у футбол. А коли закінчуєш грати, сенсу залишатися там немає.

Досвіду тренера навчався на ходу

—Поїхали ви з «Авангарда», а повернулися вже у «Верес». Клуб змінився?
—90-і роки були важкими, фінансове становище «Вереса» — скрутне. Після Короткова стабільності в клубі не було. Ось і зараз він перебуває у занепаді — спонсорів немає. Місто й область дають певні кошти на команду, але їх дуже мало для того, щоб клуб нормально функціонував. Нині «Верес» зникає з лиця Землі. Губернатор області й мер міста запевнили, що місцевий хімічний завод повинен вкласти кошти у реконструкцію стадіону. Та поки що це залишається лише словами.

— Михайло Іванович Фоменко знайшов вас у Словаччині?
— Ні. Я повернувся в Україну, на Рівненщину, зустрівся з ним, переговорив і почав працювати в команді.

—Погодилися одразу?
—Так. Він знав, що я багато років грав за «Авангард», і запросив мене одним із помічників.

—Після ігрової кар'єри важко було відразу починати працювати менеджером чи тренером?
—Досвіду, звичайно, не було. Навчався по ходу праці. Коли «Верес» вилетів із вищої ліги, я ще певний час працював у команді помічником у В'ячеслава Кобилецького. Коштів було дуже мало, і ми ледве плелися і в першій лізі.

Потім мене запросили в ЦСКА (Київ), коли там головним тренером працював Володимир Безсонов. Там працював тренером-селекціонером з 1997 по 2001 рік. Згодом, коли ЦСКА переформувався в «Арсенал», прийшов новий тренер, і Безсонова, Кузнецова, Литовченка і мене — звільнили. Далі пішов працювати у ФК «Ворскла», де головним тренером був мій старший брат Андрій Баль. У Полтаві я працював по 2005 рік. Співпрацював з такими тренерами, як Баль, Володимир Мунтян і Володимир Лозинський. Полтавський клуб тоді переживав тяжкі часи, «Нафтогаз України» саме тоді відмовився фінансувати команду. Потім прийшов на посаду президента Олег Бабаєв, який запросив на посаду головного тренера «Ворскли» Віктора Носова. Віктор Васильович прийшов у тренерський штаб зі своєю командою тренерів. Я повернувся до Києва. Саме тоді «Арсенал» очолив Олександр Заваров, і я став у його штабі тренером-селекціонером. Це було з 2005 по 2007 роки. В цей же період півроку працював як тренер дублюючого складу «Арсеналу». Потім знову сталася зміна тренерів — замість Заварова прийшов В'ячеслав Грозний, і я залишив клуб. Потім півроку працював тренером-селекціонером у ФК «Княжа», після чого повернувся до «Вереса». Саме тоді президентом рівненського клубу став Ігор Васильович Климишин, у якого було багато задумок стосовно клубу. Я став спортивним директором «Вереса». Але прийшла криза і він дещо не розрахував своїх фінансів. Досі клуб ледве «плаває» у другій лізі. У січні 2010-го я поїхав до «Чорноморця», де працював мій старший брат Андрій. Там я працював помічником головного тренера. Навесні одесити вилетіли з вищої ліги, і вже наступного дня я залишив клуб.

«Верес» - це серйозна футбольна школа

—Повернімося до «Вереса». Чим запам'ятався період співпраці з Михайлом Фоменком? Більшість його знає як жорсткого, вимогливого тренера.
—Не скажу, що він жорсткий тренер. Навпаки, дуже спокійний. На тренуваннях він дуже тихо розмовляє. Коли дає установку на гру, то чути, як муха летить. Можливо, це така тактика — говорити тихіше, щоб футболісти до нього прислухалися. Він дуже сильний тренер, стратег. Вимогливий був, але не жорсткий.

—У той час за «Верес» грав Сергій Долганський. Це один із найдосвідченіших голкіперів чемпіонату України. Чи можна сказати, що ви і «Верес» дали йому путівку в життя?
— Думаю, так. Перша його професіональна команда — це «Верес». Долганський своєю наполегливістю, працелюбством, характером до того дійшов, що став одним із найкращих воротарів України. Він і тоді, і зараз залишається професіоналом з великої букви..

—Пізніше він опинився у «Ворсклі», коли там головним тренером став Андрій Баль. Ви були причетні до його появи у Полтаві?
— Ні. На той час у нього був футбольний агент Григорій Бібергалов, який і сприяв його появі у «Ворсклі».

— У середині 1990-х років за «Верес» грав Ігор Покидько, який згодом став відомим арбітром і функціонером ФФУ. Ви застали його в команді?
— Ні. Коли я прийшов у «Верес», він його якраз залишив. Грав за рівненську команду тоді, коли її очолював Михайло Дунець.

—Романа Лабу, чинного спортивного директора ФК «Львів», застали?
— Застав, але уже не як гравця, а як тренера «Вереса».

— Долганський, Покидько, Лаба — всі вони люди, які реалізувалися у тій чи іншій футбольній сфері. Можна сказати про «Верес», як про школу, котра дала вітчизняному футболу хороших випускників?
—З того «Вереса», який виступав у вищій лізі (крім вищезгаданих), вийшло чимало досвідчених футболістів: це і Микола Закотюк, Олег Кучер, Олег Котелюх. Усі ці гравці потім грали у вищій лізі.

—Колишнього президента ПФЛ Святослава Сироту ви застали у «Вересі»?
— Я добре його знаю як гравця, як воротаря, але у «Вересі» не застав.

—Ігоря Яворського?
— Так. Коли я вже почав працювати у Словаччині, то порекомендував Ігоря Яворського та Богдана Самардака у «Хемлон» (Гуменне).

—Вам довелося попрацювати у Рівному з Віктором Васильовичем Носовим?
—Я з ним працював у Полтаві, коли був помічником Андрія Баля, а він — старшим тренером «Ворскли-2».

—Чим він запам'ятався як тренер і людина?
—Це був тренер старого загартування. Професіонал у всьому. Повністю віддавався футболу. Хороша людина, хороший тренер, який багато досяг у футболі.

—Можете згадати, кого запросили до «Вереса», хто розкрився в рівненській команді саме при вас?
—До «Вереса» я не міг нікого запросити, оскільки з такою матеріальною базою, як у Рівному, це неможливо. Команда спиралася на власних вихованців.

Армійці були справжніми «профі»

—У ЦСКА ви працювали в період, коли команда дійшла до фіналу Кубка України і потрапила до Кубка володарів Кубків УЄФА?
-Так.

—Тоді в армійській команді грали футболісти надзвичайно високого класу: Сергій  Беженар, Руслан Костишин, Едуард Цихмейструк, Андрій Каряка, Павло Шкапенко, Віктор Леоненко...
— І Сергій Долганський теж був у цій когорті.

—...Як ці особистості вживалися в одному колективі? Адже це на той час був маленький, локальний мадридський «Реал».
—Я не знаю, як вони спілкувалися в побуті, але на полі це був єдиний моноліт. Коли виходили на поле, то билися за честь команди, клубу.

—Володимиру Васильовичу Безсонову було важко з ними?
—Думаю, ні. З професіоналами завжди легко працювати. До них потрібно знайти лише словесний підхід. І все, що говорив Безсонов, футболісти виконували.

—Це був ваш перший досвід міжнародних матчів, коли ЦСКА вийшов у єврокубки?
— Так.

—Чим запам'ятався той період?
—У кожної команди, напевно, є мрія — грати на міжнародному рівні. Коли здобули право виступати у єврокубках, зрозуміли, що робили нашу справу недаремно. Хлопці досягли хоч і маленької, але мети. Це була їхня праця.

—ЦСКА має свою історію. А в Ірландії, в Москві, де грали армійці, знали про цю команду? Як її сприймали?
—Я не знаю, як нас сприймали, але, думаю, принаймні в Ірландії нас запам'ятали...

—Можна сказати, що у вашому житті це був один з найяскравіших періодів?
— Безумовно!

— Кого тоді рекомендували в ЦСКА?
— Найяскравіший гравець — це Тарас Михалик.

—Як це сталося?
—Коли я працював у ЦСКА (Київ), то поїхав на Волинь переглядати студентські турніри на першість області. Там побачив футболіста Тараса Михалика, який навчався в Луцькому педінституті. Я запросив його до ЦСКА, і за якийсь час він став гравцем київського «Динамо» та збірної України. Також на першість району в Рівненській області грав Володимир Гуменюк. За 13 матчів він забив 28 м'ячів. Я побачив, що він наполегливий, по-спортивному злий, має характер, і дав йому шанс, спрямувавши на перегляд у «Таврію». Головним тренером там був Олег Федорчук. Олег Вікторович побачив його і сказав: «Я його забираю». Хлопець буквально за рік став прогресувати, дійшов до капітана команди, став одним із найкращих її бомбардирів, і ось зараз він уже в «Дніпрі».

—Ви зараз із ними спілкуєтеся?
—Так. Михалик культурна, вихована людина, так само як і Володимир Гуменюк. Обидва в житті скромні, але мають у ній ціль.

— А подібні випадки, як з Тарасом Михаликом, ще були?
— Ось зараз, на мою думку, в хорошого футболіста має вирости Олександр Гергелюк. Він зараз грає на позиції центрального захисника в вінницькій «Ниві». Думаю, за рік-півтора він своє слово скаже.

Легіонери були не від хорошого життя

—Коли працювали у «Ворсклі», там з'явилася чимала група легіонерів — Вальтер Андрошич, Томаш Брушко, Назарен Меркадо, Мозес Молонго, Русмин Дедич, Чуквуді Нвогу, Оровіанор Омоко, Зоран Павлович. Вони дісталися від попередніх тренерів чи це ви вже їх запрошували?
—На той період легіонери були не від хорошого життя у «Ворсклі». Іноземні футболісти були дешевші, навіть — безкоштовні! Ми брали вільних агентів, бо на купівлю футболістів грошей просто не було.

—Це у період, коли президентом клубу був Михайло Нікішин?
—Я знаю, що це було у період, коли на посаді головного тренера був Володимир Федорович Мунтян. А президент тоді був сам з Москви, а працював у структурі «Нафтогаз України» (Михайло Нікішин. — Прим. авт.).

—Ви особисто когось із легіонерів запрошували в Україну?
—З легіонерів — нікого!

—Чи ви з братом виправдовували наявність такої великої кількості іноземців?
—Повторюю: це все не від хорошого життя.

—Той експеримент себе виправдав?
— Важко сказати. Можливо, на той час виправдав, адже тоді «Ворскла» не вилетіла з вищої ліги.

—Швидко варяги з'явилися в Україні, так само швидко всі зникли. Куди вони ділися?
—У них позакінчувалися терміни угод, адже їх взяли лише на півроку. Як прийшли, так і пішли.

—З того полтавського складу деякі гравці стали тренерами. Олександр Омельчук уже встиг попрацювати в ФК «Полтава», Сергій Шевцов зараз в «Енергії» (Нова Каховка). Ви підтримуєте зв'язки з ними?
—Раз на рік точно вітаємо один одного зі святами.

—Гравцями не допомагаєте?
—Ні.

— А як з тренерами? Чи радяться вони з вами? І як часто вихованці телефонують вам?
—Саме Олександр із Сергієм не радяться зі мною, а ось інші вихованці телефонують часто, просять дати їм якісь поради.

—Зазвичай якого плану ці питання?
—«Де продовжити кар'єру?» (сміється).

—Кому допомогли працевлаштуватися?
—Не хочу це афішувати. Та й роблю я для своїх вихованців це не з меркантильних міркувань.

— За керування Андрія Михайловича у «Ворсклі» грав Андрій П'ятов. Зараз це — один з найяскравіших воротарів «Шахтаря» та збірної України. Можна сказати, що до поштовху в розвитку цього футболіста причетні брати Балі?
—Коли ми з Андрієм Балем працювали в Полтаві, Андрієві було 18 років. Він тренувався з першою командою. Можливо, якийсь певний поштовх у його розвитку ми й зробили, але на той час ще передумов для переходу в «Шахтар» не було.

—Є зараз такі ваші вихованці, про яких могли б сказати: він — моя гордість?
—Я ніколи не тренував футболістів з малого віку. Я радше селекціонер, аніж тренер. Можу сказати, що допоміг Михалику, Гуменюку та іншим, але не можу заявити, що когось виховав.

«Арсенал»—ще молодий клуб

— На яких турнірах шукаєте молодь?
— Практично на всіх. На студентських іграх, чемпіонаті ДЮФЛ, на першостях області, їздив кілька разів на турнір пам'яті Валентина Гранаткіна, на турніри до Білорусі, Туркменістану.

—І яка наша молодь — талановита?
—Так, тільки щось вона зникає. Закінчують школу, відтак відсотків 80 зникають. І в чому причина — збагнути важко. Мабуть, не вистачає у них характеру, щоб працювати і довести, що вони варті грати на хорошому рівні.

—Чи співпрацюєте ви з юнацькими, юніорськими збірними України? І чи зверталися до вас з Федерації футболу по допомогу, щоб знайти перспективних футболістів?
—Я спілкуюся з багатьма тренерами збірних, але офіційної співпраці у мене з ФФУ немає.

—Ви ще працювали в київському «Арсеналі»...
—Так, два роки — помічником Олександра Заварова.

—Ця команда є правонаступником столичного ЦСКА. А як за духом, традиціями — ці команди схожі?
—Це зовсім різні команди.

— В «Арсеналі» також грали доволі потужні гравці — Ігор Бажан, Василь Кардаш, Сергій Мизін, Сергій Коновалов, Олександр Першин, Віталій Розгон, Андрій Чернов, Юрій Беньо. Проте «Арсенал» таких висот, як ЦСКА, не досягав: у фіналі Кубка України жодного разу не грав, у єврокубках не виступав. Чому?
—Думаю, рівень українського чемпіонату виріс, «Арсенал» же поки що на стадії свого розвитку. Все-таки це — ще молодий клуб.

—Відсутність бази, стадіону...
—Суттєво впливає!

—Вам особисто доводилося в «Арсеналі» вирішувати адміністративні питання?
— Ні. Це було не в моїй компетенції.

З Андрієм завжди і в усьому відверті

—Коли працювали з Андрієм Балем уже в «Чорноморці», там теж з'явилося багато легіонерів. Це випадковість?
—Думаю, що наявність такої великої кількості легіонерів зрештою позначилася на кінцевому результаті. Водночас, нам невідома була політика клубу до нас. Фактично довелося працювати уже з тими гравцями, які були в команді.

—Легіонери допомагали чи заважали?
—Якщо легіонер — середнього рівня, то краще його не брати в команду, а шукати своїх. Та на той час фінансове становище «Чорноморця» було не на такому рівні, щоб купувати гравців хорошого класу.

—А чому не вдалося закріпитися одеситам в елітному дивізіоні?
—Не хочу говорити на цю тему, я був не головним тренером.

—Були часи, коли працювали разом з Андрієм Балем, а були, коли окремо. Коли працюється краще — разом чи окремо?
— Коли ти головний тренер, то береш на себе всю відповідальність і показуєш, що ти можеш. Коли ж ти помічник, то ти допомагаєш.

— Вам легше, коли можете разом порадитися?
—Безумовно. Ми ж брати, можемо сказати один одному все, що думаємо.

—Часто він запитує, яка ваша думка?
—Більше цікавиться моєю думкою про рівень того чи іншого футболіста. Не про тактику, а саме про рівень гравця: запросити його чи ні, може він розкритися чи ні.

—Він дослухається до порад чи робить по-своєму?
—Мені здається, що прислухається.

—Ви пам'ятаєте його виступи за київське «Динамо» у 1980-х роках?
—Я пам'ятаю ті його виступи, ще коли він грав за львівські «Карпати». Тобто з 1976 року.

—А чи була у вас можливість потрапити до «Динамо»?
—У мене не було.

—Андрій Михайлович не кликав із собою до столиці?
—Так склалося, що як гравці ми пішли кожен своїм життєвим шляхом.

—Захоплювалися його грою?
—Не пропускав жодної його гри у «Карпатах». Я також грав за «Карпати» — щоправда, за дубль. Проте так сталося, що жодного разу ми одночасно на полі в одній команді не грали. Один проти одного грали. Було це у товариських матчах «Авангард» (Рівне) — «Динамо» (Київ).

—Хто ж кого?
—Або нічиї, або вигравало «Динамо».

—Ніколи не було бажання зіграти як тренер проти свого брата Андрія?
—Ні (сміється).

— З часом, зазвичай, різниця у віці стирається. Зараз відчувається, що Андрій Михайлович старший брат? Хто по духу нині є старшим?
— У нас з ним братські стосунки. Я його поважаю як старшого брата, він мене — як молодшого, але при цьому в нього немає зверхності: мовляв, якщо я старший, то — кращий.

—Часто вдається з ним бачитися?
—Я багато часу проводжу в Києві. Разом їздимо до мами у Львів. Буваємо там три-чотири рази на рік. Крім того, раз на рік на маленькій батьківщині, в містечку Старий Розділ, проводиться турнір імені братів Балів. Цього року вже буде дев'ятий.

Сім'я хоче, щоб був більше вдома

—Недавно у головного тренера «Карпат» Олега Кононова запитали, що його найбільше вразило під час відпустки. Він відповів: «Турботливе ставлення братів Балів до своєї мами»...
—Олег приїжджав до нас додому. Познайомилися ми з ним, щоправда, не на матчах. Було це на похороні Лева Рудольфовича Броварського. Потім запросили його до себе додому і відтоді дружимо.

—Окрім «Вереса», де ще ви працювали головним тренером?
—Більше ніде.

—А є бажання?
— Бажання є завжди.

—Чим зараз займаєтеся? Ви агент, тренер, працюєте в якомусь клубі?
—Офіційно я ніде не працюю, одначе живу футбольним життям. Шукаю молодих гравців для клубів. У мене дуже багато друзів серед футбольних агентів. Я їм підказую і раджу тих чи інших футболістів. Рекомендую гравців на перегляд командам від другої ліги до прем'єр-ліги.

—Розкажіть, будь ласка, про свою сім'ю.
—У мене є дочка, Вікторія. Зараз вона виховує сина Данила. Йому лише 3,5 року. Дружина Людмила — директор ДЮСШ № 1 (Рівне), де діти займаються фрістайлом, гімнастикою та боротьбою.

—Як вона ставиться до вашої професії?
—Нормально. Звичайно, хоче, щоб більше був удома, бо я весь час у роз'їздах.

Олексій КОМАРОВСЬКИЙ, газета «Український футбол»