2002-й: падіння динамівської імперії

№7 за 19 січня. Початок нового відліку. Й нової якості? (Олександр ПАНФІЛОВ)

«Все-таки Невіо Скала. Понад тримісячна епопея з пошуками нового головного тренера для «Шахтаря» закінчилась. Розпочавшись із Невіо Скали (принаймні, як для широкого вболівальницького загалу) й офіційно завершивши напружений процес своєрідного «кваліфікаційного» відбору все тим же італійським фахівцем. Як і задекларував напередодні тренерського пошуку президент ФК «Шахтар» Ринат Ахметов, що команду має очолити відомий закордонний фахівець. Можливо, донецький клуб став певним заручником амбітних зобов'язань, але Ахметов своє слово дотримав сповна. Отже, Невіо Скала. Не будемо зайвий раз перераховувати реальних, вигаданих і ще яких-небудь кандидатів (у вже минулому часі) на вакантну посаду керманича донецького колективу. Хоча б із етичних міркувань. Зосередимось на офіційній інформації, яка стверджує, що із 18 січня 2002 року Невіо Скала очолив донецький «Шахтар». Працевлаштування на вітчизняному футбольному терені такого відомого закордонного спеціаліста для України — новина. Можливо, реакція української футбольної громадськості на цю подію була б більш бурхливою та резонансною, аби «Шахтар» не проголосив напередодні одностайний у напрямку курс пошуку.

Що або кого із подібного контексту ми можемо згадати в нашій новітній історії? Звичайно ж, німця Бернда Штанге, який очолював свого часу дніпропетровський «Дніпро», а до того працював із збірною Німецької Демократичної Республіки. Можна серед решти також згадати й ще двох «варягів» українського тренерського «цеху» — латвійця Яніса Скределіса, котрий свого часу очолював запорізький «Металург», та грузина Реваза Дзодзуашвілі, який у четвертому за ліком чемпіонаті України очолював шепетівський «Темп». Безумовно, при всій повазі до вищезгаданих колишніх наставників «Дніпра», «Металурга» й «Темпу», їхні навіть спільні досягнення не стануть на одному щаблі зі звитягами Скали, котрий, як відомо фактично кожному пересічному вболівальникові, здобував і Кубок Кубків, і Кубок УЄФА, і Міжконтинентальний кубок. І хоча це відбувалося й не вчора чи минулого року, такий авторитет — на все життя. І слугує, в першу чергу, своєрідною візитівкою. Тому можна впевнено стверджувати, що соліднофахова футбольно-наставницька Європа вперше відкриває для себе на такому серйозному рівні Україну. Але, в будь-якому випадку, заслуги та досвід Скали поки що мають для нас лише титулярне значення. І своє вміння та вправність він має неодмінно доводити й потрібним результатом. А який результат нині потрібний для «Шахтаря» — зрозуміло, мабуть, всім.

Отож перший серйозний крок у напрямку до європейської тренерської науки ми зробили. Чи, можливо, це Європа зробила крок до нас. Якими будуть його наслідки й для «Шахтаря», й для всього українського футболу, нині важко сказати, адже, либонь, знайдуться як прихильники подібної акції, так і її критики. Зрозуміло нині тільки одне: для «Шахтаря» — це відлік нової епохи. Хотілося б сподіватись, якісно нової. Хочеться сподіватись, і для нашого футболу також. Але це, вочевидь, буде чи станеться пізніше. А поки що, на правах гостинних господарів, побажаємо італійському гостеві всіляких гараздів».

№66 за 15 травня. Прощавай, Великий Майстре

«Пішов... До болю просто, до щему несподівано. Жили надією. І ось її немає. І ось його вже немає. Осиротіли... На цілу епоху. На цілу вічність. Життя, яке ж ти іноді жорстоке. Й невблаганне. І які ми іноді жорстокі. Й необ'єктивні. Ми часто не розуміли його. Не хотіли розуміти. А він робив свою справу. Всього свого життя. Як ніхто інший. Як можуть тільки люди з печаттю Божою...

Світ уже не буде таким, як був з ним. Світ осиротів. Надщербився. І змалів. Ми приречені порівнювати те, що було, з тим, що буде. Ми змушені будемо це робити. Хоча він найбільше цього не хотів.

Життя, як спалах. Як мить. Як смолоскип. А скільки було колючок... Ми не помічали. Бо хотіли завше перемог. Хотіли завше Переможця. Він перемагав. Терпів. Славу і образи. Ніс свій хрест. Непомірно тяжкий. Хода обірвалась... На 64-му році життя. Практично на робочому місці. О 20.35. У рік 75-річчя свого улюбленого дітища. Якому віддав усе, що мав.

Пішов... Щоб залишитись. Щоб жити. З нами. В наших серцях. Словах і вчинках. Не повернеться вже ніколи. Але назавжди залишиться з нами...

За пеленою сліз, скорботи й смутку — оплески. Останні. Великому акторові. Великої гри. Під назвою — життя...».

№73 за 28 травня. Воробей забив. Показово (фінал Кубка) (Іван КАРАВАЙ, Олег ЛЮЛЬКА)

«Для кого ми граємо?» — відповідь на запитання Валерія Лобановського під час його останньої зустрічі з журналістами уболівальники дали увечері 26 травня. Вісімдесят тисяч долонь оплесками вшанували пам'ять Метра. У «Шахтарі» Васильович завершував кар'єру футболіста, в лавах «Динамо» — тренерську. Йому так і не судилося побачити перший матч цих опонентів у розіграшах Кубка України...

Двадцять шостого травня на посаді головного тренера чемпіона дебютував уже двадцять шостий наставник в історії «блакитно-білих» Олексій Михайличенко. Цей збіг, як з'ясувалося згодом, став по-справжньому містичним для нового керманича киян. На початку другої половини його підопічні вели 2:1. У всіх попередніх кубкових фіналах двох м'ячів виявлялося достатньо стороні, що їх забила, для завоювання почесного трофею. Але нинішній був особливий і надто несхожий на минулі.

Здається, ще ніколи на кону так високо не стояв престиж одного з учасників вирішального матчу. Це й не дивно. «Динамо» з п'яти фіналів не програло жодного, три кубки з трьох можливих виграли «гірники». А головний підтекст суперництва полягав у прагненні обох команд завершити внутрішній сезон перемогою в обох національних турнірах і небажанні поступатися одним із них. Передматчеві виступи Рината Ахметова й Ігоря Суркіса підтверджували рішучість протидіючих таборів. Після того, як президент «Шахтаря» припустив можливість позбавлення його команди здобутої перемоги над «Динамо» «через відсутність підкатів», перший президент киян назвав «гірників» «вагончиком, який тероризує чемпіона своїми репліками й прес-конференціями». З огляду на агресивність цих висловлювань, з'явилися найгірші побоювання щодо коректності поєдинку. Втім, вони не підтвердились.

Підтвердилась давно відома істина про незламність кубкового характеру «гірників», які результативними ударами Попова, Ателькіна й Воробея принесли таку довгоочікувану радість мільйонам своїх прихильників. Керуючись принципом: «Прийшов, побачив, переміг», італійський наставник гостей Невіо Скала найперший свій візит до Києва завершив здобутим трофеєм. Як наслідок, удруге поспіль Ніка вирушила на Донбас, де третього червня відбудеться повторний раунд бою між флагманами вітчизняного футболу. Причому, якщо перебудова, започаткована апеннінцем у «Шахтарі», окреслилась конкретним підсумком, то психологічна криза в розташуванні столичного колективу, про яку Ігор Суркіс заявив ще перед фіналом, мабуть, лише поглибилась.

Зі стартовим свистком Мельничука господарі кинулися доводити перевагу своєї середньої лінії. Белькевич асистував, сам же й завершував. Сили небезмежні. Їх Валентинові й не вистачило. Фанати «Динамо» живуть поверненням Реброва. Але чи буде кому підносити для нинішнього лондонця «снаряди»? Втім, це питання майбутнього. Комбінаційні ж мережива динамівської півоборони перервав, мов ножицями, своїм «проникливим» пасом сенегалець Ассан Ндіайє. Єдиний з донецьких африканців, який не вирушив на Мундіаль, одним дотиком до м'яча «відрізав» усю динамівську команду, і після удару Попова, котрий опинився на вістрі атаки, Шовковський змушений був виймати «смугастого» з сітки. Уперше. Чи не про цю універсалізацію постійно говорив Лобановський?

Не схоже, що заміна Ковалевського негативно позначилася на «Шахтарі». Радше, це був саме той випадок, коли кажуть: «Не було б щастя, так нещастя допомогло». Войцех помітно хвилювався, обираючи напівпозицію в ситуаціях, де необхідно йти до кінця. Фактично, сам голкіпер і повернув себе в лазарет. Намагаючись перехопити флангову передачу динамівця, поляк наштовхнувся на стійку і з забинтованою головою залишив поле. Назвати вихід Шуткова ризикованим з боку Скали було би перебільшенням. Задовго до фіналу італієць заявив про цілковиту впевненість у воротарських здібностях Дмитра. І останній не дав у них засумніватися. Гарматної сили удар у виконанні Пеєва з лінії карного майданчика парирував із блискавичною реакцією, одразу впіймавши свою гру. Хоча й був безсилий на 31-й хвилині.

Чи мав місце офсайд у момент передачі Гіоане на Белькевича? Асистент Мельничука одесит Віталій Звягинцев дав зрозуміти, що ні. Й рефері із Сімферополя вказав на центр. Здалося, назріває черговий суддівський скандал у разі, якщо цей момент перешкодить виграшеві «Шахтаря». Начальник донецької команди Євген Канана упродовж хвилини не відходив од Звягинцева, «бомбардуючи» лайнсмена репліками, про зміст яких можна лише здогадуватися. Фактор суддівської відповідальності в даному випадку зник, як вода в піску. Обуренню Канани, арбітрові першого в історії незалежної України кубкового фіналу між «Чорноморцем» і «Металістом», не було меж. Утім, повтор засвідчив: Белькевич отримував м'яч на одній лінії із захисником. Тобто, якщо й слід говорити про помилку, то не суддівську. Іншими словами, одного із багатьох грубих провалів припустилася донецька оборона, яка за відсутності Окоронкво надійнішою не стала. 1:1 — і психологічна перевага за «Динамо».

Після удару Шацьких вона переросла в матеріальну, але у Скали залишився рятівний квиток під назвою Сергій Ателькін. Автор трьох голів у попередніх фіналах «Шахтаря» виходив на поле, знаючи, що необхідно зробити, кому треба про себе нагадати, в чиїх воротах «розписатись». І зробив, і довів, і «розписався». Не в безпорадності, лаври якої віддав київському захисту, а, швидше, в доцільності використання свого бомбардирського хисту не тільки на клубному рівні.

Як і 15 липня 2001 року, Мельничук зафіксував результативну нічию — 2:2, давши «зелене світло» додатковим тридцяти хвилинам. Мелащенко «украв» нагоду відзначитися в Белькевича, який уже зовсім не переймався відбором, не скористалися своїми шансами Федорів та Ідахор, але чого вартий струс поперечини м'ячем після ударів Флорі та Воробея. Останній усе-таки забив. Показово. Не покладаючись на суддю, Андрій уник зіткнення з Федоровим і потужним «пострілом» повз Шовковського поставив переможну крапку. З'ясувати, хто з них винен у пропущеному м'ячі, динамівці, нібито, встигли. Але знайти відповідь на запитання «Що робити?» в ті 20 хвилин, котрі залишались до фінального свистка, їм виявилося не до снаги».

Невеличкий коментар. Направду, дивовижний був матч. По його завершенні в автора цих рядків був настільки пригнічений настрій, що після повернення в університетський гуртожиток люди лякалися підходити до мене. — В.Б.

№82 за 13 червня. Золотий сезон «Шахтаря» (Олександр ПАНФІЛОВ)

«Уперше! Заслужено. Виразно. Гідно. Не наперекір комусь. А задля когось. Задля сотень тисяч уболівальників команди, які жили вірою. І вірили. В те, що 11 червня 2002 року стало фактом. Подією. Новою сторінкою. Вже історією. І авансом. На майбутні звитяги.

Оглядаючи пройдений шлях, озираючись у минулі невдачі й прикрості, лише так «Шахтар» зумів стати чемпіоном. Аналізуючи свої помилки. Роблячи висновки. Втрачаючи очки. Але не голову.

Виокремлювати когось не варто. Це саме той випадок, коли перемогла команда. Однодумців. Фанатів. Професіоналів.

Вівторкової ночі Донецьк не спав. Він зустрічав переможців. Чемпіонів. Як кілька тижнів тому — тріумфаторів Кубка України. Понад десять тисяч уболівальників прийшли до аеропорту, щоб привітати нового чемпіона. Третього за ліком у новітній історії нашої держави.

Віддаючи належне гірникам, віддамо належне і їхнім суперникам у боротьбі за національне «золото» — київським динамівцям. Опоненти були гідними один одного. Але переміг найсильніший. Перед яким скидаємо капелюха. Й бажаємо подальших успіхів. Не як «вагончику». А вже локомотиву».

№135 за 20 вересня. «Динамо» (Київ,  Україна) —  «Ньюкасл» (Англія) — 2:0 (Роман ШАХРАЙ)

«Перемоги в деяких європейських чемпіонатах можуть мати більшу цінність, ніж тріумф на євроарені. Тому гранди континентального футболу мусять заздалегідь визначитися з пріоритетами. «Ньюкасл», як на мене, їх розставив ще до матчу в Києві. Команді сера Боббі Робсона важко сперечатись хоча б за кадровим потенціалом з грандами прем'єр-ліги «Арсеналом», «Манчестером Юнайтед», «Ліверпулем», «Челсі». Більше того, невдалий старт у чемпіонаті Англії залишив «сорокам» лише один шанс — єврокубковий. Боббі Робсон та його підопічні, які ще в понеділок прибули до столиці України, мали серйозні наміри його використати. До речі, пам'ятаєте долю тих, хто вирішив приземлитися в Борисполі за два дні до зустрічі? «Барселона» ван Галя (жовтень 1997-го) і «Реал» Тошака (березень 1999-го).

У Бориспільському аеропорту Боббі Робсон заявив, що ретельно суперника не вивчав. Можливо, досвідчений наставник пограв у піжмурки, а можливо, його ввела в оману заявка киян на євротурнір — серу були знайомі прізвища Гусина, Хацкевича, які доходили й до півфіналу євроліги, а всі інші або дебютували у Лізі чемпіонів, або не справили на Робсона враження, тому що минулого сезону нічого не досягли на теренах Старого світу. І, звичайно, Робсон врахував, що протистоятиме йому не Лобановський, який перемагав англійця ще на Євро-88, а Михайличенко, який забив на тому ж Євро-88, забивав воротареві його команди Крісу Вудсу, — нині лише розпочав самостійну кар'єру.

Розпочав не найкращим чином, і я зупинюся на цьому окремо. Михайличенко програв чемпіонат і Кубок України-2002. Не в останню чергу тому, що навесні він перебував у тіні покійного Лобановського і не обрубав (цитую Прокопенка) важкий психологічний шлейф. Завжди ввічливого, коректного Михайличенка вивели з душевної рівноваги поразки від «Шахтаря». Тому Олексій Олександрович не знайшов у собі сил для перебування на церемонії нагородження учасників фіналу Кубка України, а 3 червня агресивно (чого доти ніколи не траплялось) відповів на запитання донецького журналіста після того, як програв головний матч минулого чемпіонату.

У нинішньому сезоні ми, журналісти, побачили колишнього Михайличенка: комунікабельного, готового надати усю інформацію, призначену для преси, іронічного, і, головне, самостійного у прийнятті рішень, чому значною мірою посприяла цілковита довіра з боку новообраного президента клубу. Починаючи з липня, Михайличенко керувався лише методами роботи Лобановського, а не магією його імені. І він реваншувався перед Скалою заочно, зумівши вивести знекровлену через травму команду до основного раунду євроліги, чого Містерові, засліпленому любов'ю до Ковалевського, зробити не вдалося.

Остаточного напруження динамівський тренер позбавився після офіційного озвучення Ігорем Суркісом єврокубкових завдань. їх, власне, немає. Занадто загальні формулювання — «створюємо команду на перспективу» та «відстоюватимемо честь країни та клубу». Ніхто не дає жодних зобов'язань. Характерно, ані на цей рік, ані на два-три наступні (подих Лобановського відчувається). Михайличенко це знає. І він береться за роботу. Його не влаштовує просто участь у євролізі, слід позбутися тенет Лобановського. Це його шанс. Метр у 1997-му теж починав, коли в його команду на тлі «Барси», ПСВ, того ж «Ньюкасла» не вірилось. Чим усе закінчилося?

Господарі блискуче розіграли контратакуючий варіант ще з перших хвилин, а після неймовірного «пострілу» Шацьких у них з'явилися всі передумови розвинути гру «другим номером». Шкода, що у першому таймі вони не були реалізовані — не вистачало влучного завершального удару, а Леандро (підозрюю, бразилець може допомогти цій команді лише тим, що опиниться у потрібному місці у потрібний час) у одному з епізодів зрадив розрахунок — хотів як краще, а вийшло...

Отже, свисток Ітуральде Гонсалеса на другий тайм — початок нового відліку, який мав показати, наскільки витримали, зберігши при цьому інші першотаймові «козирі» — ігрову дисципліну, взаємопідстраховку та творче натхнення.
/.../

Це уміння ще буде перевірене, як мінімум, «Ювентусом» та «Фейєноордом».

№144 за 5 жовтня. «Вердер» (Бремен, Німеччина) — «Металург» (Донецьк, Україна) — 8:0

«Українці ще не скоро позбавляться шоку, який пережили на «Везерштадіоні». Знадобиться певний час, щоб команда прийшла до тями, забула найпринизливішу поразку вітчизняних клубів на євроарені /.../».

№149 за 15 жовтня. Не було б щастя... (Україна — Греція -2:0)

«...Та нещастя допомогло. Ще зовсім недавно в усіх інтерв'ю та аналітичних матеріалах червоною стрічкою проходила панівна думка про те, що таланти в Україні виродилися, що найменші втрати в усім нам відомій обоймі спричинять фіаско національної збірної. Остання субота спростувала всі наклепи на український футбол. Він живе. І не «ще», а просто живе.

Шовковський, Головко, Ващук, Дмитрулін, Несмачний, Федоров, Скрипник, Серебряников, Мороз, Шищенко, Шевченко. Це перерахування гравців, яке могло здатися стартовим складом збірної, нині є списком лазарету, що мав пояснити все. Мовляв, бачите, кого ми не можемо випустити на поле. Про який же результат мова?

З'ясувалося, що мову про результат вести не тільки можна, а й треба. Більше того, гравці, покликані замінити присутніх, виявилися, якщо не кращими, то, принаймні, не гіршими. Вороніна рік тому випадково взяли до молодіжної збірної — він у першому й єдиному матчі був лідером команди. Нині через «велику кризу» він випадково (?) потрапив до складу першої збірної - і дебютував так, що змусив усіх говорити про себе. Не хочу сказати нічого поганого про Серебряникова (він за той час, що був на полі, також показав себе корисним гравцем), але чи побачили ми б на полі Вороніна, якби не травма бельгійця? І так само — про Радченка. Його загальний рівень і після суботнього матчу змушує сумніватися щодо належності Олександрові постійного місця в збірній, але, якби не травма Мороза, чи побачили б ми ТАКОГО Радченка, готового боротися до останньої краплі крові? Тож справді, не було б щастя... І одразу виникає запитання: а скільки Вороніних ми ще не бачили в «синьо-жовтій» формі?

Утім, не тільки на критиці Буряка хотілося б зупинитися. Леонід Йосипович досяг того, чого не могли досягти його попередники впродовж чотирьох років після матчу з Росією: українська збірна в суботу не просто вийшла на поле, а БИЛАСЯ, прагнучи перемогти. Важко сказати, які слова знайшов для хлопців Буряк. Але, здається, причина бойової гри, як не дивно, також у прислів'ї про нещастя, яке допомогло. У збірній майже не було представників того «Динамо», яке переїло футболу в 1997—1999 роках. А за відсутності Шевченка, до того ж, кожен, навіть новачок, відчував рівну відповідальність за результат. І збірна була КОМАНДОЮ.

Звісно, ми не закликаємо вивести зі складу збірної Шевченка, як і решту нині травмованих. Але Бурякові, який, здається, знайшов вихід, не слід повертати на старі рейки. Незамінних у збірній України немає. І кожен представник «старої гвардії», навіть Шевченко, має повернутися до головної команди України тільки на загальних підставах, довівши свою потрібність не лише класом, але й прагненням. А наш футбол від цього лише виграє».

Невеличкий коментар. Найкращий матч національної команди під керівництвом Леоніда Буряка. — В. Б.

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»