2001-й: офіційний початок київсько-донецького дербі

У цьому році газета «Український футбол» святкує 20-річний ювілей

2001-й: офіційний початок київсько-донецького дербі

№1 за 3 січня. Референдум сторіччя

«Усвідомлене бажання спільними зусиллями сформувати символічну збірну двадцятого сторіччя, ініційоване читачами «Українського футболу» на зрізі тисячоліть, реалізувати виявилося вельми важко. По-перше, надто широким є вибір, що змушує залишати за межами чільної одинадцятки гучні імена, оповиті особистими симпатіями й славою цілком реальних звершень. По-друге, молодь апріорі енергійніша, а отже, більший резонанс отримують футбольні герої останньої чверті сторіччя, що минає; з огляду на це, неможливо переоцінити достоту високу активність уболівальників із стажем і людей, що скрупульозно займаються історією народної гри, — їхні листи дали змогу підтримати бодай відносний часовий паритет у нашому референдумі. По-третє, в анкетах не завжди чітко застережені ігрові амплуа претендентів — радше всього, симпатики футболу, прагнучи зберегти для нащадків славні імена, свідомо грішили проти істини. Що, проте, не викривило й не зіпсувало загальну ідею — навпаки, дало змогу насправді не обминути увагою переважної більшості найяскравіших футбольних зірок України різних поколінь.

Вимоги до учасників референдуму були спрощені до розумного мінімуму:

а) претендентами на місце в символічній збірній сторіччя могли стати тільки українці, вихованці українського футболу чи гравці, що переважну частину ігрової кар'єри провели в Україні;

б) основою для формування збірної є тактична схема 1-4-3-3, оскільки саме вона більшою, ніж інші, мірою спроможна врахувати особливості гри в різні часи;

в) критерії вибору — особисті чи командні досягнення претендента, враження, що залишилися від його ігрової постави, як і приналежність до того чи іншого клубу, — визначав сам учасник референдуму.

Ми нікому не нав'язували своєї думки, всеціло покладаючись на достовірність результатів колективної ради, бо це — КОМАНДА НАШОЇ МРІЇ, а не продукт розмірковування групи залюблених у футбол людей, або колективу, більшою чи меншою мірою обізнаного з історією народної гри.

Оргкомітет референдуму отримав понад 67 тисяч версій символічної збірної України всіх часів! А відтак «Український футбол» має за честь оприлюднити підсумки історичного голосування в найпершому третього тисячоліття — також історичному! — своєму числі.

З вибором ПЕРШОГО НОМЕРА надмірних труднощів не виникло, хоча коло претендентів виявилося чи не найширшим. Євген Рудаков усіх конкурентів, а серед них були й ті, кого він і досі вважає своїми вчителями — легендарний Олег Макаров і вельми ефектний на останньому рубежі Віктор Банников, обійшов з легкістю, гідною незаперечного переможця. Відповісти однозначно, чим зумовлена феноменальна вищість в історичному рейтингу голкіпера, на спортовому шляху котрого траплялося всякого, — непросто. Принаймні нинішньому симпатикові не довелося бути безпосереднім свідком злетів Рудакова. Проте справа про майстра найвищою мірою надійного й ефективного чіпко тримається в пам'яті багатьох поколінь, охоче перебираючись путівцями батькових оповідей до сина, від того — до внука і далі, простує футбольними дорогами навіть зараз, коли від часу прощального матчу володаря Кубка кубків-75 минуло двадцять три роки. Його помилки також пам'ятають, але тільки тому, що їх було рекордно мало.

Надійний і самовідданий Євген РУДАКОВ удостоєний найпочеснішої відзнаки в своєму житті — 59 відсотків од загальної кількості голосів учасників референдуму сторіччя.

21 відсоток — Олег Макаров.

14 відсотків — Віктор Банников.

Інші 6 відсотків розділили Юрій Вірт, Валерій Городов, Юрій Дегтерьов, Валентин Єлінскас. Анатолій Зубрицький, Антон Ідзковський, Сергій Краковський, Ігор Кутєпов, Євген Лемешко, Юрій Роменський, Юрій Сивуха, Богдан Стронцицький, Микола Уграїцький, Віктор Чанов, Олександр Шовковський, Віктор Юрковський, Олександр Ярчук.

ПРАВИМ ОБОРОНЦЕМ обрано гравця, що з'єднав двоє футбольних світів, — Олега Лужного, який встиг відзначитися ще в союзній збірній і досі примножує здобутки вітчизняного футболу в складі національної команди України. Виняткова працездатність і готовність до самопожертви в будь-якому поєдинкові, підсилені небуденними функціональними якостями, дали змогу багаторічному капітанові київського «Динамо» й збірної країни майже півтора десятка літ утримуватися на авансцені великого футболу. А переступивши фатальний для спортсмена тридцятирічний рубіж, улюбленець глядацької аудиторії спробував сили у західноєвропейському футболі й, один з небагатьох, не загубився в яскравому сузір'ї зірок світового масштабу.

62 відсотки голосів — Олег ЛУЖНИЙ.

18 відсотків — Володимир Трошкін.

11 відсотків — Володимир Щегольков.

Інші 9 відсотків розділили Володимир Багмут, Андрій Баль, Володимир Єрохін, Володимир Лозинський, Федір Медвідь, Василь Правовєров, Михайло Старостяк, Валерій Яремченко.

Надзвичайно гострою виявилася конкуренція на СТРИЖНЕВІЙ ПОЗИЦІЇ В ОБОРОНІ. Четверо приблизно рівних претендентів опинилися в центрі загальної уваги, але переміг, нехай і з мінімальною перевагою, Михайло Фоменко. Вирішальною стала віртуозна гра на позиції ліберо в динамівській диво-дружині середини сімдесятих років. Чіпкий, але без надмірної жорсткості, чіткий, але не позбавлений вміння імпровізувати на полі, розважливий, але й завзятий у прилученнях до наступу, він зажив правдивої слави інтелігентного стопера. Такої оцінки не мав жоден з його попередників або наступників у центрі захисту.

27 відсотків голосів — Михайло ФОМЕНКО

20 відсотків — Вадим Соснихін.

15 відсотків — Анатолій Коньков,

12 — Сергій Балтача,

10 — Владислав Ващук.

Інші 16 відсотків розділили Іван Вишневський, Михайло Волін, Віктор Звягинцев, Абрам Лерман, Костянтин Фомін.

Ще багаточисленнішою, а отже, й достоту гострою виявилася суперечка за місце ПЕРЕДНЬОГО ЦЕНТРАЛЬНОГО ЗАХИСНИКА. Воно дісталося капітану київського «Динамо» другої половини шістдесятих років Василеві Турянчику. Про його скромність розповідають легенди. Як і про безстрашність і виняткову надійність у грі. Він був одним із тих, хто народжений заради лідерства, — висококваліфікований, справедливий і позбавлений будь-яких проявів чванства. Сміємо стверджувати, що саме остання подробиця виокремила саме його — рівного серед рівних, оскільки є незнищенною в уболівальницькій пам'яті.

23 відсотки голосів дісталися Василеві ТУРЯНЧИКУ.

21 відсоток — Віталій Голубєв.

20 відсотків — Олег Кузнєцов,

17 — Стефан Решко,

11 — Олександр Головко.

Інші 8 відсотків розділили Сергій Круликовський, Вадим Плоскина, Володимир П'яних, Володимир Сальков.

Загальний улюбленець симпатиків українського футболу — незалежно від клубних уподобань — Анатолій Дем'яненко. Це переконливо засвідчив і референдум сторіччя. Надійний ЛІВИЙ ОБОРОНЕЦЬ не пасував і в оточенні найгрізніших опричників чужого захисту. Якщо комусь насправді до вподоби вельми спірне, хоча й не позбавлене важливості в певному контексті визначення «радісний футбол», то капітанові «Динамо» вісімдесятих воно підходить якнайбільше. Він — народний гравець у найкращому розумінні цього вислову; на нього вболівальники ходили так, як театрали — на прем'єру гастрольної вистави.

68 відсотків голосів — Анатолій ДЕМ'ЯНЕНКО.

17 відсотків — Леонід Островський.

10 відсотків — Віктор Матвієнко.

Інші 5 відсотків розділили Георгій Бикезін, Юрій Дмитрулін, Андрій Несмачний, Сергій Попов.

Трійку напівоборонців визначити було найважче. І вибір, либонь, найширший, і чіткого розмежування на позиційні амплуа найменше. Зупинилися на гравцях, що уособлювали певну змагальну епоху в історії нашого футболу й водночас запам'ятались як непересічні особистості з особливо відчутними досягненнями на міжнародній арені. ПРАВИЙ НАПІВОБОРОНЕЦЬ — бронзовий призер Мундіалю-66, фіналіст Кубка володарів Кубків-72 Йожеф Сабо. Мобільність, гарматний удар з будь-якої відстані, цілковита самовіддача в грі й постійна зарядженість на боротьбу — саме ці фірмові якості дали змогу вихованцеві закарпатської школи випередити в історичних перегонах навіть бездоганно вишколеного, проте менш знаного за рубежем улюбленця футбольного Києва Володимира Мунтяна.

28 відсотків голосів — Йожеф САБО

25 відсотків — Володимир Мунтян.

20 відсотків — Іван Яремчук,

17 — Олексій Михайличенко

8 — Геннадій Литовченко.

Інші 2 відсотки розділили Лев Броварський, Геннадій Зубов, Сергій Ковалець.

ЦЕНТРАЛЬНИМ НАПІВОБОРОНЦЕМ двадцятого сторіччя визнано легендарного Юрія Войнова. На Мундіалі-58 київського динамівця було включено до символічної збірної світу, а через два роки він став володарем Кубка Європи. Чудовий технік і неперевершений тактик відзначався сильним ударом і неабиякими бійцівським якостями, що дало йому змогу впродовж кількох років на зламі п'ятдесятих і шістдесятих бути істинним лідером київського «Динамо».

29 відсотків голосів — Юрій ВОЙНОВ.

24 відсотки — Андрій Біба.

13 відсотків — Володимир Безсонов, 12 — Михайло Соколовський, 11 — Володимир Веремеєв, 9 — Павло Яковенко.

Інші 2 відсотки розділили Володимир Гребер, Микола Махиня, Сергій Мізін, Сергій Ю. Морозов, Микола Павлов, Віктор Серебряников, Анатолій Тимощук, Вадим Євтушенко.

ЛІВИЙ НАПІВОБОРОНЕЦЬ — Віктор Колотов. Швидкість, влучність, мобільність, бойовитість, самовіддача, тактична вишколеність — усі ці якості найбільшою мірою стосуються капітана й лідера «Динамо» зоряних сімдесятих років. Усенародна любов до нього підтвердилася і результатами референдуму: з-поміж найбільшої кількості конкурентів — а в середній ланці зібралися чи не найяскравіші наші майстри! — саме Віктор має найвищий показник уболівальницьких симпатій.

35 відсотків голосів — Віктор КОЛОТОВ.

26 відсотків — Олександр Заваров.

24 відсотки — Леонід Буряк, 9 — Василь Рац.

Інші 6 відсотків — Юрій Калитвинцев, Віталій Косовський, Іван Кузьменко, Ігор Кульчицький, Геннадій Мороз, Геннадій Орбу, Ігор Петров, Валентин Трояновський, Едуард Цихмейструк, Артем Яшкін.

Претендентів на місце в атаці було достатньо, щоб не віддатись у полон емоціям. І хоча розподілити їх однаковою мірою чітко та справедливо виявилося справою непростою, з незаперечними лідерами учасники референдуму визначилися доволі легко. Схиляємося до того, що й цього разу вирішальними факторами стало міжнародне визнання.

Триразовий володар «Кришталевого м'яча», що його «Український футбол» вручає найкращому гравцеві року, — Андрій Шевченко — безумовно, найпопулярніший з-поміж усіх сучасних виконавців. Успішні виступи в київському «Динамо», національній команді та «Мілані» сприяли поступові в особистих класифікаційних рейтинг-листах європейського та світового формату. Дворазовий призер традиційного референдуму «Fгаnсе FооtbаІІ» став найпершим з-поміж ПРАВИХ НАПАДНИКІВ.

84 відсотки голосів — Андрій ШЕВЧЕНКО.

9 відсотків — Володимир Онищенко.

5 відсотків — Вадим Євтушенко.

Інші 2 відсотки розділили Олег Базилевич, Іван Бобошко, Павло Віньковатов, Макар Гончаренко, Віктор Жилін, Михайло Коман, Валерій Поркуян, Анатолій Пузач, Володимир Роговський, Олександр Скоцень, Костянтин Щегоцький.

Значно гострішою виявилася конкуренція за місце ЦЕНТРФОРВАРДА. Обидва головних претенденти — Ігор Бєланов і Анатолій Бишовець — заслуговували цієї честі однаковою мірою, бо і на внутрішній, і на міжнародній аренах залишили яскравий слід. Обидва були вельми помітними й у офіційних турнірах найвищого рангу: Бишовець відзначився на мексиканському Мундіалі 1970 року, а Бєланов — там же, тільки через шістнадцять літ. Але в послужному списку молодшого значаться «Золотий м'яч» і континентальне «срібло», що й схилило чашу терезів на бік одесита.

22 відсотки голосів — Ігор БЄЛАНОВ.

21 відсоток — Анатолій Бишовець.

18 відсотків — Віталій Старухін.

15 відсотків — Віктор Леоненко, 14 — Сергій Ребров, 6 — Олег Протасов.

Інші 4 відсотки розділили Янош Габовда, Олександр Гайдаш, Іван Гецько, Тимерлан Гусейнов, Юрій Єлисеєв, Віктор Каневський, Олександр Пономарьов, Георгій Пономарьов, Олег Таран, Дезидерій Товт.

Найвищого показника в референдумі сторіччя досяг Олег Блохін. Позиція ЛІВОГО ФОРВАРДА — його безумовна, як і першість у неофіційному індивідуальному заліку. Про найвидатнішого футболіста всіх часів і народів на одній шостій земної суші можна говорити багато й довго — і всі епітети будуть доречними; а можна обмежитися коротенькою констатацією факту: рекордсмен серед рекордсменів. І цього також виявиться достатньо, щоб наголосити на величі неперевершеного Майстра.

87 відсотків голосів — Олег БЛОХІН.

8 відсотків — Віталій Хмельницький.

4 відсотки — Віктор Фомін.

Один відсоток розділили Григорій Балаба, Андрій Воробей, Віктор Грачов, Федір Дашков, Петро Лайко, Валерій Лобановський, Іван Шарій, Сергій Юран.

Цікавинки, що також варті неабиякої уваги. Усі лауреати двадцятого сторіччя слави зажили, виступаючи в київському «Динамо». Та тільки двоє з них — Олег Блохін і Андрій Шевченко — вихованці столичного футболу. Ще двоє — повпреди Закарпаття: Йожеф Сабо і Василь Турянчик. Львів презентує Олег Лужний, Одесу — Ігор Бєланов, Дніпропетровськ — Анатолій Дем'яненко, Суми — Михайло Фоменко. Ще троє — вихідці з Росії: москвич Євген Рудаков, Юрій Войнов з Підмосков'я та казанець Віктор Колотов; але кожен з них назавжди став своїм в Україні — став українцем. Шани й подяки за виховання зірок заслуговують також Миколаїв, Луцьк, Луганськ і Санкт-Петербург, де пройшли фахове навчання й турнірне загартування Рудаков, Лужний, Фоменко та Войнов.

Отака вона — КОМАНДА НАШОЇ МРІЇ. Прикро, що лише символічна. Проте в серцях уболівальників, як і в уяві, — чинна й такою буде завжди.

Утриматися від спокуси сформувати ще й резервний склад просто неможливо. Тож на численні прохання симпатиків народної гри оприлюднюємо також імена «других номерів»: Макаров — Трошкін, Соснихін, Голубєв, Островський — Мунтян, Біба, Заваров — Онищенко, Бишовець, Хмельницький».

№42 за 27 березня. Україна — Білорусь — 0:0

«Трагедії не сталося. Трапилося нещастя, яке інколи трапляється у футболі, адже футбол — непередбачуваний. Утім нічого не втрачено, попереду ще чимало матчів, у яких ми доведемо, що гідні проголошеної мети...»

Залізні слова, непробивні. І дуже зручні. Хоч і взяті в лапки, вони не є цитатою, але є універсальним висловом, з якого можна починати (і закінчувати також) будь-який звіт про невдалий матч національної збірної. Прочитайте наведені рядки ще раз: хіба не підійшли б вони для репортажу 1992-го з Угорщиною, 1994-го — з Литвою, 1997-го — з Хорватією, 1999-го — зі Словенією, 2000-го — з Польщею?.. І, головне, дуже зручно: пишеш універсальні рядки — й автоматично потрапляєш до переліку «позитивно-патріотичних» видань з усіма благами, що звідси витікають. А напишеш щось інше (нехай воно й відповідає думці більшості вболівальників), і в одну мить будеш зарахований до «ворогів народу», які тільки й роблять, що глузують з державних святинь, бажаючи, як більшовики, поразки своїм. І доведи, що ти разом з усіма хотів перемоги, а тепер тільки намагаєшся з'ясувати причини невдачі...

Отже, трапилося чергове нещастя. Яке, можливо, коштуватиме Україні першого місця в групі й, зрозуміло, виконання відомої мети напряму. Щоправда, попереду справді чимало матчів, але успіху в них можна досягти, лише виправивши помилки. А помилки можна виправити, лише визнавши їх. Так ось, визнавати помилки ніхто не збирається. Навпаки, вони всім комплексом переносяться з попереднього матчу в наступний і, в підсумку — проголошуються нещастям, яке інколи трапляється у футболі.

Можливо, це емоції, але в суботу ми почували себе обдуреними. Особливо ті вісімдесят тисяч жертв гучної реклами, які не пошкодували грошей і часу, щоб прийти на стадіон і побачити обіцяне видовище у виконанні європейських зірок під проводом супертренера. У підсумку, побачили все, окрім видовища. Тож скажіть, будь ласка, скільки з цих восьмидесяти тисяч прийде на «Олімпійський у червні?».

№83 за 21 червня. Дев'ятиразові!

«Усе-таки — «Динамо». У віддаленому майбутньому, коли забудуться імена тих, хто сьогодні виходить на поле, від інтриги звітного чемпіонату залишиться тільки рядок у чемпіонському реєстрі, й посідати його буде київський клуб. І не зможуть зрозуміти нащадки — чим же відрізняється «золото» 2001 -го від аналогічного металу 1999-го чи 2000-го.

Але ми — пам'ятаємо. Пам'ятаємо перегони, влаштовані двома вітчизняними грандами, які відсунули на задній план навіть невдачі національної збірної, перемоги «Динамо» й «Шахтаря» — як феєрично здобуті, так і безглуздо втрачені. Пам'ятаємо й інше: непризначені та неправильно призначені пенальті, голи, які бачили тільки арбітри, непомічені «фоли останньої надії» та «дивні» штрафні... Усе це було. Але, тримаючи на згадці недоліки (які, зрозуміло, треба викорінювати), визнаємо все ж таки головне: нам повернули справжній чемпіонат, той самий, який так уперто вбивали упродовж кількох років.

Те, що це сталося саме зараз, закономірно: адже не міг чемпіонат відродитися за існування одного «безпрограшного локомотива» — потрібна була поява другого, який зняв іржу з усього нашого футбольного господарства, примусив повірити в те, що в футболі немає ані вічних істин, ані вічних чемпіонів. І хай змін на вершині ще не сталося, головне — віра в те, що це можливо.

Ювілейний, десятий чемпіонат іде в історію, спростувавши доводи скептиків про неможливість відродження українського футболу. Причому надію на його розвиток дали не тільки «Шахтар» і «Динамо». Спростовано й інший постулат, який намагалися закидати нашій першості — що всі інші команди будуть тільки тлом для грандів. Сталося навпаки — тільки нинішнього сезону (хай і за допомогою «зовнішнього допінгу») наші «негранди» відчули потребу й спроможність протистояти фаворитам. Згадайте донецький і запорізький «Металурги», «Дніпро», «Карпати», «Ворсклу», «Металіст», ЦСКА — хіба були вони тлом? Ні. Більше того, не протистояння суперклубів, а саме вміння долати опір інших визначило долю чемпіонства. І якщо разом із інтригою в боротьбі за «золото» вдасться зберегти й непоступливість тих, хто нині зветься «футбольною периферією», все буде гаразд».

№84 за 22 червня. Ринат АХМЕТОВ: Не збираємося опускати руки


«/.../ Так, ми не виграли чемпіонат. Мені, як і нашим вболівальникам, прикро та важко. Але я хочу вставати щоранку й не змивати зі свого обличчя ганьбу. Не знаю, скільки потрібно буде часу, щоби виграти чемпіонат. Але щоб змити ганьбу — життя не вистачить. Я не хочу, щоб ця ганьба «пристала» до наших уболівальників. Я прокинувся сьогодні вранці, підійшов до дзеркала, подивився на себе й побачив, що на моєму чолі немає ганьби. Немає ганьби й на вболівальниках «Шахтаря» /…/».

№ 163 за 16 листопада. Німеччина — Україна — 4:1


«Андрій Шевченко свій м'яч забив. Йшла 90-а хвилина сповненого напруги матчу, коли наш форвард, скориставшись помилкою центральних оборонців збірної Німеччини, вийшов сам-на-сам із Олівером Каном і змусив капітулювати найкращого голкіпера світу. Гол, такий важливий для нашої дружини, стався. На жаль, зрівняти рахунок уже часу не було. Двобій завершився не на нашу користь, і путівку на чемпіонат світу здобула команда Руді Феллера. А ми засмучені констатувати, що мета, на вівтар якої Валерій Лобановський і його хлопці віддали всі свої сили, в останню мить вислизнула з наших рук і зникла білим птахом на чорному небосхилі.

Сьогодні ми ховаємо нашу мету — 2002. Ховаємо без зайвих емоцій і траурних промов — адже їх збірна не заслужила. «Но пораженье от победы ты сам не должен отличать» , — ці слова Бориса Пастернака так часто згадує видатний тренер сучасності Валерій Васильович Лобановський, тренер, який вів нашу команду від першого відбіркового поєдинку з Польщею до останньої зустрічі плей-офф з Німеччиною. Тож давайте прислухаємося до поради маестро. Час для цього — найзручніший.

Авторитет Лобановського сумніву не підлягає. І справа тут не тільки в перемогах сімдесят п'ятого і вісімдесят шостого. Навіть нині, коли київське «Динамо» й українська збірна в силу, безумовно, суб'єктивних чинників не досягли бажаного результату, ніхто не міг дорікнути Валерію Васильовичу за якісь помилки /.../».

№173 за 4 грудня. Підсумкова прес-конференція Рината АХМЕТОВА

«/.../ Суркіс порушив питання про необхідність об'єктивного суддівства. А де суддівство було необ'єктивним — у Києві чи Дортмунді? Він напередодні говорив на цю тему. Він казав: «Ви маєте перемагати». А якщо «Динамо» не перемагає, то, за великим рахунком, за них арбітр має забити м'яч. А потім — «Ви після бійки кулаками не розмахуйте» ! Так не можна, треба з'ясувати. Ви бачили матч «Металург» (Донецьк) — «Динамо» (Київ). Як ви вважаєте, якби подібний момент виник біля воріт «Динамо» призначив би суддя пенальті чи ні? Це перше. Друге - за що він вилучив Яксманицького? Нехай фахівці подивляться, за що він дав йому першу жовту картку, чому він не показав у подібних ситуаціях жовті картки футболістам «Динамо»? Тобто праця людей, інвестиції мають залежати від Суркіса? Чому це має бути так? Я хочу, щоб якість гри команди, рівень мого клубу залежали від моєї роботи. Я не хочу, щоб долю клубу й команди вирішував Суркіс. Нехай він вирішує долю ФК «Динамо» (Київ). Я ж не кажу, що Григорій Суркіс — поганий президент ФК «Динамо» (Київ). Він - чудовий президент футбольного клубу. Але якщо він буде стояти на чолі українського футболу, футболу в Україні не буде /…/.

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»

Подписывайся на наш канал в Telegram и узнавай все самые свежие новости первым!

Автор — Александр Тишура, Sport.ua

(1 голос)

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Новости партнеров
Загрузка...
Комментарии
    Комментарии отсутствуют. Вы можете стать первым.
    Комментарии отсутствуют. Вы можете стать первым.
Вы не авторизованы.
Если вы хотите оставлять комментарии, пожалуйста, авторизуйтесь.
Если вы не имеете учётной записи, вы должны зарегистрироваться.
Продолжая просматривать SPORT.UA, Вы подтверждаете, что ознакомились с Политикой конфиденциальности