1996-й: переломний час

№3 за лютий. Автора?! (Юрій БРЯЗГУНОВ)

«Київське «Динамо» весь грошовий приз, здобутий на Кубку співдружності, віддало родичам російських вояків, які загинули в боях з чеченськими патріотами. Спершу подумалося, що — почулося, але згодом переконався, що таки й справді хтось надоумив команду вчинити такий крок. З якою метою? Що переслідувалося цим вчинком? Чи подумали керівники «Динамо», що вони роблять і як має тепер Україна виглядати в очах тих же згорьованих чеченських матерів, тисячі дітей яких лежать в промерзлій землі після каральних акцій зондеркоманд із Пскова, Моздока та Тули?!

Газета «Московские новости» надрукувала сповідь жінки з села Самашок, де головорізи Грачова та Куликова одним телеграфним дротом задушили весь перший клас місцевої школи, коли по-дитячому наївні школярики вибігли на вулицю, щоб подивитися на дорослих дядь з автоматами... Подивилися. Після цього загін чеченців оточив і знищив батальйон карателів, а комбата, який керував знищенням Самашок, привселюдно повісили... То чи не родичам саме цього офіцера передали долари, здобуті на турнірі?! Ще одне. Того ж дня, коли радіо передавало інформацію про цей сумнівний «порив» динамівців, за кілька кварталів від спорткомплексу засідало все найвище керівництво військово-повітряних сил Росії на чолі з генералом Дейнекіним. Говорилося про бойню в Чечні, де наголошувалося, що погані дудаївці збили вже три і пошкодили двадцять чотири літаки доблесних московських асів. То чи не близьким і рідним цих авіашулік, які стерли з лиця землі півмільйонне місто Грозний, передають кияни свій пай? Якщо так, то чому не згадають оті 30 тисяч убитих чеченських дітей, жінок і стариків, серед яких чимало й росіян, українців та євреїв, які їхали сюди з усіх усюд піднімати місцеву нафтову галузь.

Або поставимо питання в іншій площині. Якщо керівництво «Динамо» вирішило таким чином поставитися до «пам'яті» загиблих у брудній війні в Чеченії, то чому б їм не піти далі? Приміром, чому б головному тренерові команди панові Й.Сабо, угорцеві за походженням, не виступити з ініціативою про винагороду родичам і нащадкам російських убивць, які потопили 1956 року в крові повстання жителів Будапешта?

Чи, приміром, президентові команди панові Г.Суркісу відшукати рідних так званого «Івана Грозного» — наглядача й ката концтабору Освенцім, де, як відомо, загинуло в газових камерах та в крематоріях понад чотири мільйони євреїв?

Чи не такий шлях підказує логіка вчинку київських динамівців, які мало того, що поїхали саме у цей, післякизлярський, час піднімати своєю присутністю підмочене реноме Москви, а ще й виступають з претензійними ініціативами, що підривають авторитет нашої держави на міжнародній арені?! Чи знайшовся хоча б один серед двох десятків футболістів, який би задумався над наслідками цієї політичної, а не, як вони вважають, моральної акції?.. Про керівників «Динамо» я просто мовчу...

Але що там моралізувати з цього приводу. Справа зроблена. І немає надії, що в майбутньому не втнуть наші горе-функціонери від футболу ще чогось подібного. «Танцювали, танцювали і не...», — так, здасться, говориться в народній мудрості щодо подібних ситуацій. Гірше, коли й надалі доведеться ще не один раз цитувати слова Тараса Шевченка, який чи не найгеніальніше прорік: «Раби, подножки, грязь Москви».

Невеличкий коментар. Так, це — перша в нашій газеті по-справжньому розгромна стаття в бік «Динамо». Я дуже добре пам'ятаю свої враження від неї — це навіть шоком не можна назвати... Тут варто пригадати історичний контекст. На той момент у світових теленовинах головним «хітом» був такий кадр: російські солдати — звісно, п'яні — в Чечні катаються по промерзлому зимовому полю на бронетранспортері зі своєрідним «причепом» — кількома трупами чеченців. При цьому «вояки» радісно регочуть, матюкаюся й узагалі насолоджуються життям... І ось, на цьому тлі українська футбольна команда вручає всі гроші від здобуття призу таким от нелюдам. — В.Б.

№ 6-7 за березень. Поразка — завжди сирота (Петро РИМАРЕНКО)

«Національна збірна незалежної України ще дуже молода. Точкою відліку її недовгої історії стало 29 квітня 1992 року, коли в Ужгороді на стадіоні «Авангард» вона зустрілася зі збірної Угорщини. Народження національної збірної, як і кожної дитини, відбувалося в муках: українські футболісти зазнали поразки від угорців, чий футбол вже давно переживає серйозну кризу — 1:3.

Хочу підкреслити один момент. У складі збірної України в її першому матчі виступали Юрій Никифоров, Ілля Цимбалар, Олег Саленко. Згідно з існуючим положенням, це автоматично закріплювало цих талановитих гравців за нашою командою і позбавляло їх права виступати за інші футбольні держави.

Та незабаром виявилося, що подвійні стандарти існували не тільки в нашій «славній і рідній радянській державі», їх охоче сповідує і міжнародна футбольна бюрократія, бо чим інакше пояснити, що колишні одесити і кияни опинилися в збірній Росії, ставши, до речі, її провідними гравцями.

Ще підступнішого удару українському футболу завдало рішення все тієї ж ФІФА, яка охоче пішла назустріч імперським амбіціям найкращого друга українського футболу В'ячеслава Колоскова, визнавши росіян єдиними спадкоємцями радянського футболу. Так було брутально попрано елементарну спортивну справедливість й заохочено футбольне браконьєрство сусідів з півночі. Все це треба мати на увазі, коли вести мову про нашу збірну та невтішні загалом наслідки її виступів у 1995 році. Були, звичайно, й негативні суб'єктивні фактори. Один з них — справжнісінька тренерська чехарда. Тут наше футбольне керівництво знайшло прямий шлях до знаменитої Книги рекордів Гіннесса.

Хто у світі може похвалитися тим, що національну збірну очолювали одразу шість чоловік. Були тандеми (Лобановський — Базилевич), тріо (Бєсков — Лобановський — Ахалкаці), але шість наставників (Прокопенко, Яремченко, Пузач, Колтун, Ткаченко, Павлов) зустрічаємо вперше. А хіба не досягнення — призначений після них на посаду старшого тренера Анатолій Коньков не провів із командою жодного матчу. А Олег Базилевич, який готував збірну до першості Європи майже два роки, був звільнений після першої ж невдачі.

На початку минулого сезону біля керма головної команди країни знову став Анатолій Коньков. Один із найяскравіших гравців вітчизняного футболу, вмілий і досвідчений наставник. Із ним ми пов'язували певні сподівання, хоча становище, якщо відверто, склалося майже безнадійне. Провальний старт у відбірковому турнірі першості Європи (поразка від Литви — 0:2, безбарвна нічия із Словенією — 0:0, до того ж словенці не забили пенальті, єдиний виграш у явного аутсайдера Естонії — 3:0) позбавляв А.Конькова права бодай на одну помилку. Але енергійний і рішучий тренер здаватися без бою не збирався.

Під час прямої лінії, проведеної «Українським футболом», він заявив без усякої дипломати:

-В української команди є ще шанс (і не тільки теоретичний!) і я прийшов, щоб цей шанс реалізувати.

Не вдалося. Уже після матчу із Хорватією можна було зливати воду. Цей поєдинок 25 березня 1995 року і досі перед очима. Розкута, невимушена гросмейстерська гра господарів і хаотичні, неосмислені, безпомічні дії української команди. У хорватів — що не гравець, то яскрава індивідуальність: Бобан, Бокшич, Шукер, Просинечкі, Ярні. У нас же навіть імениті Тяпушкін, Леоненко, Калитвинцев, Коновалов, Лужний нагадували розгублених новачків. Ще не охолонувши від пережитого, під враженням яскравого монологу хорватів (а ми так сподівалися на гідний діалог) ми вже готові були віддати хорватам пальму першості наступного лондонського фіналу.

Та футбол — річ непередбачувана. І коли через два з половиною місяці, 11 червня, суперники зустрілися в Києві, то багато хто здивовано знизував плечима: невже оце та сама Хорватія, яка розправлялася з нами, як із дітьми? Але ж давно відомо: команда грає так, як дозволяє суперник. А збірна України нічого грізним хорватам не дозволила. Більше того, маючи в своєму складі мало не половину дебютантів, українська команда провела відповідальний (насамперед, у моральному плані) поєдинок впевнено, солідно і з гідністю. Ну, а довгожданий гол Калитвинцева, якому було видано стільки авансів і який, нарешті, прорізався із своїм знаменитим ударом, — цей гол міг стати окрасою будь-якого поєдинку найвищого рівня.

Спостерігаючи за цим матчем і щиро радіючи за земляків, які переконливо довели, що і вони не в тім'я биті, кілька разів ловив себе на думці: ну, чому цей успіх прийшов так пізно, коли питання про поїздку на лондонський фінал було знято з порядку денного? Як же можна було так легковажно, по-любительськи поставитися до складання календаря у групі і не послати на цю важливу операцію свого представника? Впевнений, станься перемога над класною хорватською командою на старті турніру, вона, поза сумнівом, додала б українській збірній і впевненості, і нових сил.

А до 11 червня була ще поразка від італійців. 29 березня ми поступилися срібним призерам світового чемпіонату майже без опору — 0:2. І знову ж розпачливе запитання: хіба ж можна було допустити, щоб два найвідповідальніші поєдинки відбулися у березні? Про яку серйозну підготовку могла йти в такому разі мова?

Перед пам'ятною зустріччю з хорватами збірна України 26 квітня перемогла у Таллінні Естонію — 1:0, а після неї взяла переконливий реванш у Литви — 3:1.

Але це були бої місцевого значення. На ситуацію в групі, де впевнено діяли фаворити — хорвати та італійці, вони істотно вплинути не могли. Фінішувала наша збірна двома поразками: у Любляні вона умудрилася програти словенцям — 2:3, хоча після першого тайму вела — 2:0, а в Барі, першою відкривши рахунок, все ж поступилася італійцям — 1:3.

Що ж, провал нашої головної команди — доконаний факт, і його не перекреслити ніякими красивими словами чи глибокодумними розмірковуваннями.

Але... Я, щоправда, вже писав про це, та не відмовимо собі в задоволенні повторити іще раз. Саме останній матч з Італією, властиво, його перший тайм, засвідчив, що потенціал в української збірної, яка виступала, до речі, не найсильнішим складом, є. Втім, в цьому ніхто не сумнівався, бо не може футбол, який делегував у різні збірні колишнього СРСР більше половини гравців, досяг на європейській арені яскравих успіхів, вмить зникнути, розчинитися, виявитися пересічним середняком.

У перемоги — безліч родичів, поразка — завжди сирота. Виграв — герой, програв — негідник і нікчема. І ось уже Анатолій Коньков подає у відставку. Та ще із давнім «радянським» формулюванням — за станом здоров'я, як свого часу дорогий Микита Сергійович.

Нині на чолі головної команди країни тандем Сабо—Буряк. На перший погляд, все логічно. Йожеф Йожефович тренує київське «Динамо», базовий клуб збірної. Леонід Йосипович очолює одеський «Чорноморець, який веде серйозну битву за лідерство.

Та сумніви в ефективності цього тандему множаться. Поки що збірна існує лише на папері. Зате на сторінках преси звучать численні пояснення, хто тренер старший, а хто — просто тренер. В обох наставників клопотів і клопотів із своїми клубами (та інакше бути не може!). Життя ускладнюють постійні скандали, пов'язані то з переходами, то з «гуманними акціями». Часу на головну команду — спільну турботу і головний біль всієї футбольної України — не вистачає. В Лондон ми не потрапили через організаційні прорахунки, хоча попередня група була для українських футболістів цілком по зубах. Дорога в Париж набагато складніша, а наша група не просто сильна, а «братовбивча». І суперники не дрімають. Зокрема, головні конкуренти і фаворити — футболісти Португалії та Німеччини провели вже розвідку боєм (перемогли німці — 2:1). У нашої збірної — період затишшя».

№6-7 за березень. Символічна збірна України першої п'ятирічки Незалежності

«П'ятий рік нашій футбольній незалежності. Невеликий навзагал історичний відрізок, але достатній для того, щоби спробувати себе в символічному студіюванні — зрозуміло, з допомогою і за активної участі постійних експертів тижневика — фахівців, уболівальників, журналістів.

Отже, наш варіант збірної вітчизняного футболу, складеної на основі виступів у національних чемпіонатах України.

Воротар: Олег СУСЛОВ («Чорноморець»).
Перевагу голкіперу одеситів надано не тільки за солідну гру в міжнародних матчах, але й за виняткову стабільність — подібної в сучасному вітчизняному футболі ніхто не демонструє /.../.

Правий оборонець: Олег ЛУЖНИЙ («Динамо»).
Його критикують, напевно, більше, ніж декого з молодих, але останнім досягти Олегового рівня досі не вдалося /.../.

Ліберо: Сергій БЕЖЕНАР («Динамо», «Дніпро»).
Високий клас, характер плюс досвід — якості, притаманні в українському футболі небагатьом. На жаль /.../.

Стопер: Олександр ГОЛОВКО («Динамо», «Таврія»).
Чіткість і чіпкість дій в обороні щонайкраще поєднуються з розважливістю та безстрашністю в суперництві з форвардами /.../.

Лівий оборонець: Віктор СКРИПНИК («Дніпро», «Металург»).
Універсальність, рідкісна в якісному плані для нашого футболу, яскраво ілюструється вмілими і результативними діями в атаці /.../.

Правий півзахисник: Сергій КОВАЛЕЦЬ («Дніпро», «Динамо»).
Висока техніка володіння м'ячем, очевидні тактичні здібності й уміння конструктивно впливати на ігрову поставу команди за будь-яких умов виокремлюють його з-поміж інших /.../.

Опорний півзахисник: Юрій КАЛИТВИНЦЕВ («Динамо»).
Конструктор командної гри, який володіє вражаючим за технікою виконання ударом /.../.

Передній півзахисник: Юрій МАКСИМОВ («Динамо», «Дніпро»).
Потужність дій унизу і в повітрі, характер і цілеспрямованість, які надто виявляються в критичні моменти поєдинку, — ось візитка Максимова /.../.

Лівий півзахисник: Віталій КОСОВСЬКИЙ («Динамо», «Нива» В).
Швидкість, потужність, виняткові працездатність і самовіддача, активність і цілеспрямованість — усе це притаманне загальному улюбленцеві болільників /…/.

Нападаючі: Віктор ЛЕОНЕНКО («Динамо») і Тимерлан ГУСЕЙНОВ («Чорноморець», «Зоря-МАЛС»).
Висока результативність, уміння самотужки вирішити долю поєдинку — найкраща атестація для сучасного форварда /.../».

Невеличкий коментар. Мушу заднім числом виправити одну помилку. Вочевидь, із технічних причин було переплутано приналежність двох гравців до амплуа: Калитвинцев, звісно, розігрувальний хав, тоді як функцію опорника виконував Максимов. — В.Б.

№17 за травень. Федерація закрита, але в ПФЛ пішли не всі

«Ми вже розповідали про конфлікт у національній Федерації футболу, пов'язаний із створенням ПФЛ. По один бік стали президент ФФУ В.М.Банников і перший віце-президент А.Д. Біденко, а по другий — генеральний секретар М.М.Черниш і голова комітету з проведення змагань А.Д.Коньков.

У розмові з кореспондентом «Українського футболу» Микола Черниш та Анатолій Коньков заявили, що вони ніколи не виступали проти створення ПФЛ. Але за Статутом ФІФА вона має бути лише під патронажем національної Федерації. Однак під час створення ПФЛ порушені положення Статуту Федерації футболу України. Створювати профлігу треба, але обдумано, не поспішаючи, коли навіть відповідних законів та Конституції ще немає. У принципі, за Статутом ФІФА, утворено незаконне формування, І за це його організатори повинні відповідати. Дискваліфікації може бути піддана вся ФФУ.

Тож, на думку М.М.Черниша та А.Д.Конькова, й має відбутися конгрес національної Федерації, на якому керівництво найвищого футбольного органу України повинне відзвітуватися, яку діяльність проводить, які рішення ухвалені щодо подальшого розвитку футбольного господарства, І як вони виконуються. Саме ці питання й планувалися розглянути на надзвичайному Конгресі ФФУ 18-19 травня.

Тим часом до редакції надійшов факс від президента національної Федерації В.М.Банникова, в якому він повідомив, що видав розпорядження «Про перенесення надзвичайного Конгресу ФФУ на 18 серпня 1996 року». За словами Віктора Максимовича, попередній лист, що надійшов до обласних асоціацій, не узгоджується з деякими положеннями Статуту ФФУ. Зокрема повідомлення про засідання надзвичайного Конгресу не містить у собі інформацію про порядок денний, а тому жодне питання не може бути на ньому розглянуте (п.2 ст.13 Ста¬туту ФФУ). А встановлена в листі дата «до 1 травня ц.р. обрати й надіслати список трьох делегатів до секретаріату ФФУ», порушує термін нормальної підготовки обласних федерацій до Конгресу та пункт 2 статті II Статуту ФФУ.

Крім того, до зазначеної дати на цей лист не відгукнулися територіальні федерації Криму, Дніпропетровської. Житомирської. Закарпатської, Львівської. Миколаївської, Одеської, Харківської, Полтавської, Сумської та Тернопільської областей. Всього тринадцять регіональних футбольних асоціацій повідомили прізвища делегатів і лише іванофранківці надіслали пропозиції щодо змін та доповнень до Статуту ФФУ.

Отже, виходячи з вищенаведеного, керуючись Статутом ФФУ та заявою футбольних клубів України від 8 травня ц.р., президент ФФУ Віктор Банников видав розпорядження перенести проведення надзвичайного Конгресу ФФУ на 18 серпня 1996 року.

До порядку денного Віктор Максимович пропонує внести питання, які затвердив виконком федерації 30 березня 1996 року:

—про зміни та доповнення до Статуту ФФУ;
—про роботу Федерації футболу України з шостого березня 1995 р.

Президентам регіональних асоціацій запропоновано до 18 червня ц.р. провести у ФФУ реєстрацію своїх статутів, організувати разом з футбольними клубами вибори трьох делегатів на надзвичайний Конгрес ФФУ та направити на адресу ФФУ прізвища цих делегатів до 18 липня.

Вже наступного дня на редакційний факс надійшло нове повідомлення з національної Федерації. Цього разу Віктор Банников повідомив, що видав розпорядження «Про усунення від виконання обов'язків М.М.Черниша та А.Д.Конькова».

Миколу Черниша усунуто від виконання обов'язків генерального секретаря з 15 травня ц.р. за порушення Статуту ФФУ (ст. 11 п.2, ст.13 п.2) при підготовці проведення надзвичайного Конгресу 18 травня, заклики в пресі про скасування розпорядження президента ФФУ №74 за 13 травня «Про перенесення надзвичайного Конгресу на 18 травня та перевищення службових повноважень».

Анатолія Конькова усунуто від виконання обов'язків голови Комітету проведення змагань ФФУ з 15 травня. Причина — самовільний від'їзд з місця проведення змагань та не прийняття 27 квітня організаційних заходів для проведення матчу розиграшу Кубка України «Нива» Вц — «Шахтар».

Першому віце-президенту ФФУ А. Біденку доручено взяти під контроль роботу Комітету проведення змагань.

Питання про доцільність перебування М.М.Черниша на посаді генерального секретаря ФФУ буде розглянуто на надзвичайному Конгресі ФФУ 18 серпня, а доцільність виконання А.Д.Коньковим обов'язків голови Комітету проведення змагань розгляне виконком ФФУ, який відбудеться у червні.

Ще одна подія. Опечатано приміщення ФФУ. Призупинена діяльність усіх комітетів. Причина — порушення правил пожежної безпеки. Держпожнагляд Московського району міста Києва призупинив експлуатацію приміщень ФФУ за адресою: вулиця Ульянових, 1. Президент ФФУ В.Банников видав розпорядження, що з метою безпеки співробітників та збереження матеріальних цінностей заборонити експлуатацію приміщень до усунення зауважень Інспекції держпожнагляду. Співробітникам заборонено входити до будинку ФФУ з 16 до 23 травня ц.р. Відповідні служби зобов'язано усунути недоліки й забезпечити запасний (пожежний) вихід із будинку ФФУ /.../».

№ 23 за липень. Промінь надії? (Юрій БРЯЗГУНОВ)

«/…/ Новообраний президент ФФУ погодився на всі пропозиції попередників. Зокрема, запропонував одноголосно затвердити список виконкому. Серед делегатів виникли заперечення, мовляв, того списку ніхто не бачив. В.Лашкул, який відповідав за підготовку виборів керівних органів Федерації, відверто вказав на обман.

В.Пустовойтенко й тут довів свій високий організаторський хист. Не принижуючи самолюбства попередників, призначив за тиждень зустріч і довибори виконкому. Мовляв, за цей час він достеменно розбереться в ситуації, і всі питання будуть вирішені в інтересах українського футболу. Особливо — з працівниками апарату. Пост генерального секретаря залишається, але кандидатуру затвердять в робочому порядку. Коли відбудеться розмова з кожним апаратником, аби не наламати дров. Те ж буде й з головами комітетів: хто професійно підходить до справи, залишиться, а хто ні...

По закінченні конгресу відбулася коротенька прес-конференція президента Федерації В.Пустовойтенка. Журналісти дізналися, що лише вранці пан міністр вирішив балотуватися на цю посаду. І лише після того, як переговорив з Президентом України Л.Д.Кучмою. Володіє він і ситуацією в українському футболі, знає, які проблеми виникли навколо «Дніпра», що діється в апараті Федерації. До кожного питання він підійде всесторонньо, в інтересах не лише футболу, а й держави. Порядок буде наведений. Вирішені будуть і проблеми оподаткування. Слава українського футболу ще залунає по світу.

По закінченні прес-конференції не лише у журналістів, а й у присутніх делегатів вперше за останні місяці з'явилася надія. Надія на розквіт нашого футболу».

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»