Весь рік - на словесному допінгу

Жоден старт чемпіонату України серед команд першої ліги не обходиться без традиційних розмов про те, чи існуватиме івано-франківське «Прикарпаття». На певному етапі мені навіть почало здаватися, що це такий своєрідний ритуал, без якого чемпіонат просто не стартуватиме.

Ось і цього разу: напередодні чемпіонату головний тренер команди Сергій Пташник у інтерв'ю зазначив, що в ній фінансова ситуація надзвичайно важка, і що далі буде, він не знає. Наступне інтерв'ю давав уже президент клубу Анатолій Ревуцький, і було воно на кілька порядків оптимістичніше: «Нашим партнером погодилася стати одна велика інвестиційна компанія, яка на даний момент займається будівництвом гірськолижного курорту «Буковель».

Тож стартували іванофранківці на емоційному підйомі, перемігши ще одну «депресивну одиницю» першої ліги — кіровоградську «Зірку». Щоправда, далі справи пішли гірше — поразки від «Сталі» (0:5) та «Закарпаття» (1:3), які змогла «підсолодити» лише оптимістична новина. Цитую: «Напередодні зустрічі географічних сусідів (матч проти «Закарпаття» — прим, авт.) відбулася подія, яка, ймовірно, круто змінить долю івано-франківського футболу. Депутати міськради дали згоду на створення структури, що фінансуватиме добудову стадіону «Рух», спорудження довкола основної чаші арени інших спортивних об'єктів (зокрема, басейну та критого футбольного манежу), готельного комплексу, а головне — утримуватиме футбольний клуб «Прикарпаття» з річним бюджетом не менше 12 мільйонів гривень. Кошти на ці цілі виділятиме ТОВ «Скорзонера», відоміше як власник туристичного комплексу «Буковель».

На цьому позитив закінчився. Стрічка фінансових новин івано-франківського клубу надовго замовкла. Надходили лише новини з «фронту», де «Прикарпаття» відступало, причому майже без боїв. З початку чемпіонату й до середини вересня іванофранківці виграли лише раз (удома в «Нафтовика»), а загалом — суцільні поразки, серед яких особливо болючою була від бурштинського «Енергетика» (0:3; вдома).

Напередодні матчу 1/16 фіналу Кубка України проти луганської «Зорі» футболісти «Прикарпаття» відмовилися виходити на поле. Приїхав губернатор, щось там наобіцяв, і команда на гру вийшла. Програла, звісно... Після матчу Сергія Пташника було боляче слухати: «Вчора ввечері я не знав, чи відбудеться матч взагалі. Наскільки мені відомо, тільки завдяки втручанню губернатора ми вийшли на поле. Ситуація сягнула критичної точки... За регламентом, ми маємо надати супернику для тренування десять м'ячів. Але їх у нас просто немає!».

У чемпіонаті теж усе було надзвичайно кепсько — серед семи поспіль поразок окремо стоїть домашня капітуляція від іще однієї жертви фінансів — калінінського «Фенікса-Іллічівця». На тлі такої безнадії зблиснув лише один промінчик у вигляді перемоги над армянським «Титаном», який швидко згас під потужним натиском чотирьох поразок в останніх матчах (14 пропущених м'ячів).

Останнє повідомлення Івано-Франківського інформбюро було таким: ТОВ «Скорзонера» таки фінансуватиме команду з початку нового року.

Будемо сподіватися, що так воно й буде, бо фінанси — це, очевидно, єдине, чого не вистачає команді.

Кадри

На перший погляд може здатися, що такого ганебного результату можна «досягти» лише зі слабкими футболістами. Насправді ж усе не зовсім так — рівень гравців «Прикарпаття» відповідає рівню команди-середняка чемпіонату. Спробуємо це довести.

Одним із лідерів колективу є супердосвідчений захисник Володимир Ковалюк, який грав і в київському «Динамо», і в «Дніпрі», і в «Шахтарі», а розпочинав цей чемпіонат у луцькій «Волині», за яку виступав останні три сезони. Якщо пригадуєте, то після стартового фіаско в першому турі від полтавської «Ворскли» Кварцяний провів чистку складу, серед жертв якої і опинився Володимир. Зрештою, 38-річний футболіст поїхав догравати в «Прикарпаття», де він свого часу чудово грав у середині 90-х років.

Ще один досвідчений захисник — Олег Шкред. 28-річного вихованця львівського футболу переважна більшість уболівальників сприймає як вихованця донецького «Шахтаря», куди Олег поїхав грати відразу ж після закінчення ДЮСШ «Карпат». В трьох матчах Шкред навіть сидів на лаві запасних підчас матчів основи. А далі були численні оренди, поїздка до Казахстану і, нарешті, — повернення до України в іванофранківську команду.

Так уже вийшло, що захисні порядки «Прикарпаття» складено переважно з досвідчених виконавців.

Максим Боровков не зіграв жодного матчу в елітному дивізіоні, але тим не менш особистість він — видатна, принаймні для першої ліги. Свого часу був лідером Хмельницького «Динамо» (за тих часів там грали Сергій Кучеренко, Олександр Воловик, Нгаха Коллінз, Павло Худзик, Максим Штаєр, Андрій Товт, Олександр Мандзюк, Владислав Коробкін, Антон Муховиков), потім перейшов до чернігівської «Десни», де був лідером цілих три сезони. На початку цього чемпіонату приїхав до «Прикарпаття».

Також напередодні нинішнього чемпіонату до команди повернувся її вихованець Василь Плехтяк. Розпочинав він у команді «Чорногора», якщо хтось таку пам'ятає, пограв і у дніпродзержинській «Сталі», і в харківському «Геліосі», і в ФК «Полтава», але, зрештою, повернувся до складу іванофранківців, безумовно, підсиливши їх.

Серед гравців, що турбуються про захисні порядки команди, треба згадати й чемпіона Європи серед 19-річних, вихованця київського «Динамо» Сергія Логінова. Тут, хоч як крути, а Калитвинцев до збірної абикого не запрошував би.

Окрім Логінова, честь «Прикарпаття» захищають ще кілька вихованців київського футболу. Найвідоміший серед них Андрій Деркач. Ще влітку 2005 року 20-річний гравець «Борисфена» був придбаний донецьким «Шахтарем» за 250 тис. доларів. Та справи в Донецьку не пішли і, погравши кілька років за другу та третю команди, Андрій перейшов спочатку у черкаський «Дніпро», потім у луцьку «Волинь», ужгородське «Закарпаття», і, нарешті, опинився у «Прикарпатті». Не дуже вдалий розвиток кар'єри, але все ж...

ДЮСШ київського «Динамо» закінчував Юрій Бровченко (1988 р.н.). На першості ДЮФЛ він грав, щоправда, за структурний підрозділ київської системи підготовки ФК «Відрадний» (до слова, разом із Антоном Каніболоцьким і Дмитром Непогодовим). Свій останній сезон у динамівській ДЮСШ Бровченко не дограв, перебравшись до дніпропетровського «Дніпра», де стажувався у дублі. 2008 року його придбало мінське «Динамо» й відразу ж віддало в оренду команді «Савіт» (Могильов). 2010-го Юрій покинув Білорусь у статусі «вільного агента» й поїхав на перегляд до київського «Арсеналу», але Юрію Бакалову не підійшов. Зрештою, опинився у «Прикарпатті».

Андрій Герасименко (вихованець «Княжої») вже грав свого часу за «Прикарпаття» (сезони 2005/06 та 2006/07), потім були вже «спочилий» нині ЦСКА, ПФК «Олександрія» та білоцерківський «Арсенал», і ось — знову «Прикарпаття».

Павло Онисько, хоч і є вихованцем львівських «Карпат», став відомий завдяки вдалим виступам у київській «Оболоні» — і в першій лізі, і у вищій. Має досвід гри на рівні нашого елітного дивізіону й вихованець «Динамо» Олександр Батальський, який, граючи за київський «Арсенал», забивав тому ж таки «Динамо». Не найкращим чином розвивалася й кар'єра талановитого правого захисника Володимира Федоріва. Свого часу він був гравцем основи та одним із лідерів львівських «Карпат», але конфлікт із керівництвом спричинив його піврічний простій. Далі Володимир грав у одеському «Чорноморці», а вже коли розпочався нинішній чемпіонат, Федорів перебрався в Івано-Франківське «Прикарпаття».

Якщо дивитися на склад івано-франківської команди під певним кутом, то можна зробити висновок, що вона стає притулком для футболістів, кар'єра яких з певних причин пішла вниз. Ще одним таким прикладом є Сергій Зелді, вихованець київського «Динамо», який тренувався разом у групі з Олегом Допілкою та Вадимом Мильком. На одному з етапів своєї юніорської кар'єри Сергій вважався ледь не найперспективнішим лівим хавом країни, але тривале перебування у другій команді київського «Динамо» так і не потягло за собою якогось кар'єрного зростання, тож Сергій перейшов спочатку до ЦСКА, відтак до «Геліоса», «Закарпаття». Був, щоправда, певний проміжок часу, коли здавалося, що Зелді повернеться в еліту вітчизняного футболу, але півроку в «Таврїї» виявилися марними — у кримчан саме тоді визріла криза, яка закінчилася відставкою Пучкова, а Зелді перебрався до «Прикарпаття», за яке зіграв лише два матчі в серпні.

На шляху до основи одеського «Чорноморця» перебував Олександр Згура, але так і не зміг перерости рівень другої ліги, граючи за «Чорноморець-2». Нині він навіть у «Прикарпатті» не основний.

Мабуть, найцікавіший персонаж команди — грузин Акакій Цкарозія. Він вважався найталановитішим вихованцем дитячої футбольної школи «Зеніту», тож після її закінчення підписав з командою контракт. Та через ушкодження змушений був грати в оренді, потім перебрався до Сербії, де два роки виступав за фарм-клуб «Партизана» — команду «Телеоптик». В Україні був на перегляді в кількох командах («Оболонь», «Металург» Зп, «Зоря»), але жодній не підійшов і, зрештою, опинився у «Прикарпатті».

Із гравців, що не належать до західноукраїнської футбольної школи, залишився лише Олександр Бут. Вихованець дніпропетровського футболу відразу ж після закінчення ДЮСШ перебрався до Івано-Франківська та так там і залишився, граючи за місцеве «Прикарпаття» вже сьомий сезон поспіль.

Усі інші — вихованці або ж безпосередньо івано-франківського футболу, або ж західноукраїнського. Найдосвідченіший з них, безумовно, Олександр Микуляк (34 роки), який встиг пограти в складі запорізького «Металурга» в елітному дивізіоні. У нинішньому «Прикарпатті» він уже не відіграє такої великої ролі, як раніше, але його досвід, безумовно, корисний для молодих гравців, таких, як Юрій Іванишин та Микола Ревуцький, котрих вже нині можна називати лідерами команди. Принаймні за кількістю виходів у основі (18 та 17 матчів відповідно).

Сьомий сезон грає за команду й Віктор Барчук. Попри своє амплуа (нападник) забиває він мало. Втім, як і грає. Пожбурляло по Україні й вихованця львівського УФК Андрія Канюка («Буковина», бережанський «Сокіл», львівська «Галичина-Карпати», «Інтер» з Боярки, луганська «Зоря», МФК «Миколаїв», «Кримтеплиця»).

Усі інші вихованці місцевого футболу молоді та не дуже, кар'єра яких ще не така барвиста, щоб про них багато писати.

І окремо про воротарів. Серед них очевидного № 1 не було — всі зіграли приблизно однакову кількість матчів — Іван Локатир — шість, Володимир Іконников — шість, Андрій Новак — вісім. Перший майже всю кар'єру (11 років) грав за долинський «Нафтовик», лише два роки тому перейшовши до «Прикарпаття», другий — вихованець школи київського «Динамо», де навчався в одній групі з Віталієм Лисицьким, Ігорем Скобою, Сергієм Мотузом, Артемом Старгородським Олександром Шевелюхіним та Андрієм Хоминим. Кіпер, який зіграв найбільше матчів — Андрій Новак — вихованець львівських «Карпат», де він грав за дубль, але до основи так і не пробився.

Олександр ОЗІРНИЙ, газета «Український футбол»