Німеччина Україні – від щирого серця!

Вороги України, українців та української мови для дезорганізації місцевої людності, на чиїй землі вони діють — мешкають, чий хліб їдять, після переляку війни, повернувшись аж із гірського Алтаю, Ташкента, Бухари, Самарканда, Коканда, звинуватили багатотисячолітніх хліборобів у тому, що «вони вирощували пшеницю, жито й овес в окупації, підкинувши навіть тезу, що «у мові є німецькі запозичення». Автор цих рядків стверджує, що німецький народ до своєї Дойче Шпрахе запозичив із української мови кілька десятків, коли не сотень слів. Відкрив це ще учнем 10-го класу Київської школи № 16, аж 47 років тому. Але моя розвідка не могла піти далі курсової роботи, бо у терористично-тоталітарній державі діяла (та й зараз діє!) система «допусків» — кому «НА!», а кому «НІ!» Так я став «кому «НІ!»-стом».

З огляду на брак місця, часу й іншу тему розмови із читачем, прошу твердження автора (філолога за дипломом) сприйняти як аксіому — теорему без доведення. Хоч по одному українському слову «доказ» подав видатний німецький колега. Гострий журналіст, умілий керівник, власник наймасовішої і найвпливовішої газети Бундесрепублік Дойчланд (ВРЮ) Аксель-Цезар Шпрінгер мав на півночі країни, у Шлезвіг-Гольштайні, поблизу національного парку на березі Шірензеє... маєток. Більшість словників не давали перекладу назви озера і лише один, із готичним, стародавнім шрифтом зафіксував. «Шірен» — «позичене» із давньоукраїнської, є «чистий, чисте». Двозвук «щ» мовотворчі органи німців вимовляють нелегко (навіть поляки «зупинились» на шепелявому «цо?») і записувати його германці мусили аж сімома (?!) латинськими літерами. «Мудрі німці» вибрали полегшений варіант — двозвук «щ» у нашому слові «щирий» став однозвуком у німецькому слові «ширий-ширен-шірен» — «чистий». А прізвище Шпрінгера зі скаженою люттю сичали кремлівські «пролетарі!» та їхні посіпаки-підбрехачі, бо «гострі пера» Акселя-Цезаря щодня (!) у 6-мільйонній газеті «Вельт» розвіювали туман одурманювання європейців, зривали машкару із замірів «асвабадітєлєй», міцною рукою фактів і документів здирали овечу шкуру з шаблеіклого вовкулаки. Отака історія із філологією та журналістикою.

Питомим, головним словом у німців на ознаку чистоти є «rеіn» — «райн», іноді синонім «sauber» — «заубер». Колись найсміливіші загони германців після кількатисячолітніх блукань Туркестаном, Уйгурією, Алтаєм, За- і Передураллям, «Нечорнозем'ям», Карелією, Фінляндією, Прибалтикою, перетнувши глинисто-замулені Об, Іртиш, Тобол, Урал, Волгу, Неву, Даугаву, Нямунас, піщані Віслу й Одру, побачивши жовтий Дунай, проминули римські фортеці і проскочили загорожі місцевих слов'янських і кельтських народів, були на заході Європи зупинені великою річкою.

Але не широчінь чи стрімкість потоку вразили одчайдухів. Як громом, вони були вражені кришталевої чистоти водами, які зливалися із альпійських льодовиків. Із часом, діставши підсилення військом, витіснивши римські залоги і підім'явши місцеві народи, мали вже «велику німецьку річку» — Rhein — «Чистий». У них потік, плин, річка — чоловічого роду, а літера «h» визначала придих, посилену вимову радісних германців-алеманів, які, врешті, знайшли свою «Неіmаt», постійну домівку, свою Батьківщину із чистою, як сльоза, великою річкою. Цій назві майже дві тисячі (реконструкцією можна визначити із точністю до 10) років! Отака історія із географією, топонімікою та екологією.

Та до теми нашої розмови.

В Івано-Франківську пройшли збори «Асоціації «Футбол-Захід». Читачам, мабуть, і байдуже, кого там вибрали, про що там промовляли, але пропозиція добродія Михальченка стала «солодкою родзинкою» у прісній перепічці зборів. Він запропонував «Асоціації «Футбол-Захід» укласти із Німецько-Українським форумом угоду про БЕЗКОШТОВНЕ (!) постачання до України дитячих футбольних майданчиків (розміром 20x11 м). Як бачимо, щедрі люди дарують зраненій, убогій (чи вкрай обкраденій?!) Україні кілька десятків екологічних майданчиків. Мабуть, міцна генетична пам'ять німців уплинула й цього разу. У Німеччині — єдиній у цілому світі державі мешкають майже 11 000 шляхтичів і шляхтянок, нащадків лицарів, військової та керівної аристократії. Себто, ніякі «учєнікі аптекаря» із ЧК їх не вбивали мільйонами. А коли є справжня еліта, яка має пам'ять і вдячність до одного чоловіка чи цілого народу, то й можливі такі дарунки, як від німецького народу.

Як давній приклад: викладач праці у школі із Аугсбурга Пауль Ренц організував у 60-70-ті роки юнацький турнір найсильніших європейських команд, добившись від кремлівських бонз ОБОВ'ЯЗКОВОЇ участі команди України. Спитайте ветеранів «Динамо»! Недавній приклад двотижневої «свіжості»: німецькі учні єдиної у державі виправної школи-майстерні з портового Бремергафена привезли і устаткували у кіровоградському дитячому будинку «Барвінок» ігровий майданчик для малечі, виготовлений власними руками.

Пояснимо: Євген Михальченко — громадянин України, але 20 років мешкав у Німеччині й має знайомства серед ділових та урядових кіл країни. Ще невідомо, скільки міні-майданчиків подарують — З0, 50, 100 чи 200, але справа обговорювалася на рівні федерального уряду Німеччини, і керівники схвалили цю ідею. Конкретно про кількість майданчиків можна буде сказати після перемовин у Києві.

Від автора. Із досвіду знайомства з німцями, він висновує таке. Навіть без письмової угоди, — коли німці щось пообіцяли, то потім, без зайвих слів і нагадувань, виконують обіцяне: себто майданчики з Німеччини БУДУТЬ В УКРАЇНІ!

І друге. Число майданчиків (це підказує 42-річний досвід футбольного журналіста) має бути обов'язково кратне 12. Бо міні-майданчик не дасть практичної користі для розвитку дитячо-юнацького футболу (на крихітній площі не зможуть діти і підлітки набути основних рухових навичок для гри у великий футбол!) — штовханина у грі, типовий «дир-дир», не проведеш на ньому й повноцінного тренування із двадцятьма й більше хлопчиками, а тільки послужить (недовго!) як оздоровчий засіб. Асфальтові (!) майданчики-клітки у нас вже «змайстрували» ЖЕКи. Та й ті без догляду.

Треба, щоб із 12 «міні» робили ігрове поле для підлітків (до 14 років) розміром 60x44 м, з воротами 4x2 м і розміщували їх на територіях ДЮСШ для догляду та захисту від вандалів. Бо інакше це буде, як той горох при дорозі — хто не йде, той і скубне!

До таких міркувань автора схвально поставився й працівник Професіональної футбольної ліги України (опікується групою «А» другої ліги) Геннадій Жданов:

— Я мешкаю у мікрорайоні Теремки-1, у нас «було» два майданчики (ред. «УФ». — подаровані Мішелем Платіні й УЄФА), то їх знищили (навіть дошки огорожі повідривали!) юні й дорослі варвари. А коли б майданчики зібрати, збільшити до оптимальних розмірів і розташувати на території, наприклад, ДЮСШ-15, то вони б використовувались «організованими» футболістами для щоденних тренувань, а не для пустощів. Працюючи із юнаками ШОР (Бровари), а потім тренером броварського «Нафкома», упевнився, що «дорогі німецькі подарунки» треба шанувати, оберігати і максимально використовувати для навчання нашої футбольної зміни.

Здається, викладено ясно: майданчики — для юних «зірочок», а не для лобуряк! Гадаємо, Євген Михальченко та й усі, пов'язані із цим проектом, прислухаються до зауважень автора та фахівця-педагога.

Олександр МАНОХА, газета «Український футбол»