«Дах» для спорту

Не секрет, що для спортивних федерацій мати добрий «дах» дуже корисно для розвитку та благополучного існування.
 
Звичайно, за умови, що ним буде не будь-яка маловідома людина. От і «б’ються» ці спортструктури за VIP-персон – у кого президент крутіший. Якщо він відомий політик, то й гострі питання набагато легше вирішуються. На найвищому рівні.

А в чому «кайф» бути президентом якоїсь спортивної федерації для самих політиків? Тут не все зрозуміло... Навряд чи громадська організація здатна зміцнити фінансовий стан свого голови. Так принаймні здається. Хоча, з іншого боку, якщо йдеться про капітал політичний... Тоді можливо. Перше, що спадає на думку, – Асоціація професійних видів єдиноборств. Президентом її був Микола Азаров під час перебування на посту головного податківця країни. З упевненістю можна сказати, що на спортивній ниві нинішній віце-прем’єр «кар’єру» зробив. Приймаючи вітання відомого актора та чемпіона з єдиноборств Дона «Дракона» Вілсона, президент АПВЄ став почесним власником чорного пояса карате. Винятково за важливий внесок у розвиток єдиноборств, оскільки Микола Янович навряд чи коли-небудь виходив на ринг або татамі.

А от скільки політичних «очків» принесло йому перебування на посаді голови спортивної структури, сказати важко... Але, напевно, даремно не пройшло. Адже піар на спорті – це досить сильно. Чи не в цьому криється прагнення якогось політичного діяча стати президентом? Хоча б у спорті. Чи це щире бажання допомогти у розвитку улюбленого виду спорту?..

Чотири запитання президентам:

1. Яким мотивом керувалися, коли йшли на пост президента федерації?
2. Чому «вибрали» саме такий вид спорту?
3. Чи могли б очолити іншу федерацію?
4. Що дає політикам «президентство» у федераціях?

Євген Червоненко, голова Автомобільної федерації:
1. Я не мав жодного мотиву. Просто прийшли хлопці, з якими був у збірній України й попросили. Аргументували це так: «Якщо не ти, то хто?». Мовляв, маєш здібності, доволі сильний вплив... Причому я тоді вже не був у спорті.
2. Звичайно, на моє рішення в першу чергу вплинуло те, що сам був спортсменом-автомобілістом. Тим паче, що просили мене очолити федерацію не хто-небудь, а мої колеги й друзі по спорту.
3. Колись очолював федерацію стендової стрільби. Згодом були пропозиції очолити й літакову, і вертолітну й інші. Але я відмовлявся. Вважав і вважаю, що кожен має займатися тією справою, у якій він справжній професіонал, і вболіває за неї. Тим паче, коли йдеться про ті види спорту, які ще не так вибудувані й структуровані, як, скажімо, футбол. А це дуже складний процес. Багато ще працює функціонерів, які звикли до старих радянських методів і мірок. Не розуміють, що така робота – гальмує розвиток. А зараз потрібно вміти заробляти.
4. Над престижністю президентства ніколи навіть не замислювався. Мені вона якось... Ну, хіба що титул для репрезентування нас у міжнародній федерації, лобіювання того чи іншого питання. Проте поки що цим не користувався. Я й так вирішую всі питання через своїх друзів на Заході – тих, із ким були разом на Чемпіонаті Європи. Звісно ж, не виключаю, що комусь потрібен престиж. Особисто мені – ні. Повторюся: я виконую свій обов’язок перед хлопцями.

Людмила Супрун, президент Федерації фігурного катання:
1. До мене звернувся актив Федерації фігурного катання із проханням очолити цю організацію. Вони були у скрутному фінансовому та моральному становищі. Адже всередині цієї структури – протиріччя, досить серйозна конкуренція. Не могли з’ясувати сто¬сунки між собою. Потрібна була людина незалежна та справедлива щодо всіх. Це й стало основною причиною того, що я очолила федерацію. Узагалі, цей вид спорту мені подобається, дуже його люблю. Сама займалася фігурним катанням на аматорському рівні. Я виросла в Запоріжжі, де було багато ковзанок. Певний час був навіть культ фігурного катання – кожна людина в нашій країні мала вміти кататися на лижах, ковзанах. Це було святе.
2. Думаю, мене запросили очолити федерацію, бо я була незаангажованою людиною. Напевно, тому, що допомагала та підтримувала саму федерацію. Мене запросила ціла група людей – Людмила Михайлівська, Володимир Мельниченко, керівник одеської школи фігурного катання, Данило Амерханов, який зараз є першим віце-президентом школи фігурного катання, Владислав Пєтухов, Ольга Петрова... Тобто основна група активістів федерації. Конфлікт певною мірою вщух. Хоча, напевно, не до кінця, адже є певна конкуренція. Але ця конкуренція не за чільні пости, а між школами фігурного катання.
3. Ніколи не розглядала питання про інші федерації. Вважаю, що потрібно хоча б трохи розумітися на тому виді спорту, яким плануєш займатися. Щодо фігурного катання, то я непогано його знаю – правила, актив, історію.
4. Гадаю, що така посада радше забирає багато часу, ніж дає якийсь престиж. Якщо політик курирує певний вид спорту лише заради того, щоб стати відомішим, тоді йому потрібно якнайшвидше припинити цю справу. Інакше він тільки нашкодить. Відома особистість, зокрема політик, спорту дає багато – і підтримку, і лобіювання, і захист спортивних інтересів. Федерацію поважатимуть, будуть до неї прислухатися, якщо люди, які її очолюють або які з нею пов’язані, досить відомі.

Олександр Волков, президент Федерації баскетболу України:
1. Якщо у мене немає мотиву, то в кого є? Я маю чим займатись, але мене просили, підштовхували... Казали, мовляв, час тобі очолити федерацію. Та тут є логіка – я маю досвід у цьому виді спорту. Певний час був відомий як баскетбольний функціонер. Природно, що мої друзі бачили в мені єдиного кандидата у президенти федерації.
2. Напевно, я трохи більше знаюся на баскетболі, ніж інші, адже набув досвід – і тут, у радянський час, і в NBA. Мені запропонував посаду колишній президент федерації Хромаєв, оскільки здоров’я не дозволяло йому залишатися президентом.
3. Теоретично людина здатна на все. Але не думаю, що правильним є очолювати федерацію певного виду спорту тому, хто ним ніколи не займався. Якщо б «батьківщина сказала», міг би керувати іншою федерацією... Ясна річ, є види спорту, які за форматом певною мірою схожі на баскетбол, лише треба було б довго вникати, вчитись. Я був міністром спорту, практично півроку очолював комітет спорту, сім’ї, молоді й туризму у Верховній Раді. Отже, теоретично це можливо. Є види спорту, на яких я не дуже розуміюся, є й такі, у які грав і люблю дотепер. Подобається хокей, футбол, волейбол – ігрові види спорту. Але ніколи добровільно не став би президентом якоїсь із цих федерацій, адже для того, щоб очолювати певний вид спорту, треба у ньому життя прожити.
4. Багато політиків очолюють федерації на прохання спортсменів, громадських діячів, тому що деякі види спорту мають потребу в протекції.
Але й політики, які не мають стосунку до спорту, вважають президентство престижним. Звичайно, у нормальному суспільстві це престижно. Чимало моїх друзів за кордоном очолюють федерації та вважають це почесним обов’язком. Вони є шанованими у суспільстві, тож можуть вирішувати досить серйозні питання з розвитку того чи іншого виду спорту. У нас трохи інша ситуація, тому мене це не стосується. Я не відчуваю, що зріс мій престиж, не чую гучніших «фанфар» від того, що очолив федерацію. Крім головного болю, постійного пошуку правильних шляхів вирішення проблем, президентство нічого не дало. І жодних «додаткових важелів» з матеріального боку – лише мінуси.

Юрій Павленко, президент федерації вуличного баскетболу:
1. Коли формувалася Федерація вуличного баскетболу, я був міністром. До мене прийшли, я надав допомогу в реєстрації, організації перших заходів. Потім звернулися з проханням провести змагання в Житомирській області, я максимально підтримав – це був перший турнір. Там же вирішили організувати конференцію федерації, на якій мені запропонували стати президентом.
2. Я на аматорському рівні займався баскетболом, професійно – ні. Так склалися обставини, що прийняв пропозицію стати президентом федерації.
3. Міг би очолити будь-яку федерацію – пропонували часто. Особливо коли був міністром, навіть коли був депутатом і входив до комітету ВР, працював секретарем культури, спорту і туризму. Однак я відмовлявся від пропозицій великих федерацій, бо вважав, що це некоректно, коли їх очолює керівник. Щодо Федерації вуличного баскетболу, то це не дуже популярний, не олімпійський вид спорту. Але він сприяє тому, щоб якомога більше дітей, молоді займалися спортом. Головне – підтримати сам напрямок вуличного баскетболу. Перші чотири щити я встановив перед будівлею Житомирської обласної адміністрації.
4. Я вважаю, що логіка тут якраз зворотна… Це важливіше для федерації, коли її очолює якась впливова людина. Адже це певною мірою піднімає статус виду спорту, дає змогу залучити спонсорів, полегшити різноманітні процедури проведення змагань. Олімпійським видам спорту допомагає отримати більше фінансування держави, швидше оформити візи. Отже, є ціла низка переваг. Вважаю, що спорту більше потрібна поважна людина, ніж навпаки, – не бачу в очоленні федерації особливого престижу.

Григорій Суркис, президент Федерації футболу України:
1. Насамперед, хотів бути послідовним і відповідальним за результати кількох напружених років життя цілої команди фахівців ФФУ, яка виграла тендер за право приймати Євро-2012. Посада президента ФФУ на новий п’ятирічний термін– це лише робочий інструмент для виконання взятих на себе зобов’язань у рамках підготовки до турніру. І ніякої романтики. Сама лишень прагматика. Євро-2012 – понад усе…
2. Оскільки енергетика, яку випромінює футбол, повністю співпадає з енергетикою мого тіла і розуму. Один діапазон, одна амплітуда коливань, одна система координат, одна філософія…
3. Чи міг би я очолити іншу федерацію? Мається на увазі – УЄФА чи ФІФА? (сміється)
4. Залежно від того, хто чого прагне на цій посаді. Якщо президентство – самоціль, тоді це щось на зразок нового престижного авто чи якоїсь іншої забаганки. Якщо ж перед тобою грандіозні, амбіційні проекти, тоді посада президента федерації перетворюється на зручний робочий одяг.

Від «Главреда». Безумовно, основна маса населення мало інформована про те, хто саме займає президентський пост у тій чи іншій спортивній федерації. За винятком одного... Попросіть будь-кого назвати ім’я голови Федерації футболу й можете не сумніватися – назвуть без жодного роздумування. Навіть підкреслять, що Григорія Суркіса нещодавно було обрано президентом уже втретє. Але тут, як мовиться, особлива стаття. Тому що це футбол. Найбагатший, найпопулярніший. Узагалі – най-най.

Якщо сказати, що очолювати таку структуру не престижно, – значить злицемірити. Суперпрестижно. Адже популярність президента Федерації футболу не обмежується рамками країни. Та, мабуть, і Європи. Понад те, візьмемо на себе сміливість заявити, що посада ця не стільки спортивна, скільки політична.

Ніхто не стане заперечувати, що цей вид спорту настільки влився в політику й переплівся з нею, що й сам, за великим рахунком, уже є політикою. Причому, замішаної на величезних грошах.

Звідси висновок: пост глави ФФУ – високий політичний пост. Тож цілком можна стверджувати, що Григорій Суркіс як був політиком, так і залишився. І – найбільш популярним та впливовим. Чому, значною мірою, сприяла перемога в тендері на проведення Чемпіонату Європи 2012 року.

Ігор Чемерис, Ганна Нерус

«Главред»