Александр Усик поборол тяжкий недуг на пути к золоту ОИ

«Я здоровий, бо люблю спорт і Бога», - ділиться секретами свого успіху Олександр Усик, тріумфатор Олімпійських ігор у Лондоні, де він здобув яскраву перемогу у змаганнях з боксу.

На шляху до олімпійського п'єдесталу Усик подолав не лише суперників, але й важку недугу. «Проблеми зі здоров'ям мого сина почалися у трирічному віці, — каже Надія Усик, мама видатного спортсмена. — Не знати як, але Сашко застудив легені. Власне, це була перша стадія туберкульозу. Від трьох до шести років ми мучилися і ніяк не могли його вилікувати. Один із лікарів порадив нам змінити клімат і виїхати в Центральну або Північну Україну. І ми полишили теплий Крим — переселилися на Чернігівщину, у моє рідне село Риботин».

Коли першачки пішли до школи, Олександр Усик змушений був лягти у лікарню. Провчився лише два тижні й опинився в шпиталі. Пролежав цілий рік. «Лікарі забороняли мені займатися фізкультурою, — згадує чемпіон. — А я ігнорував ліжковий режим і активно рухався, бігав навіть на території лікарні у Чернігові. Неможливо було мене зупинити. Коли виписали з лікарні, також заборонили фізкультуру. А я щоденно бігав, грав у футбол, баскетбол, волейбол і навіть плавав у Десні. І вже в одинадцять років хвороба від мене відчепилася. Я завжди вірив, що буду здоровий. Мене не лякали назви моїх хвороб. Не боявся я запалень, пневмоній і навіть туберкульозів! Я вижив завдяки спорту і вірі в Бога».

Зі слів матері чемпіона, син змалечку був побожний. «Він вивчив «Отче наш» раніше за нас, батьків, — згадує Надія Петрівна. — До хворих регулярно навідувалися священики. Несли віру в Бога. Мій син перейнявся словами душпастирів. Полюбив він Господа. Не раз я бачила, як синочок припадає на колінцях до ікони і випрошує в Бога здоров'я. І Всевишній віддячив йому, подарувавши життя».

Як згадує Надія Усик, майбутній чемпіон мав велику волю до життя. У шість років він сам заживав ліки, запарював чаї, прикладав компреси. Лікарі любили малого. Він був дуже наївний, довірливий і цікавий. «Син завжди мене слухав, — каже Надія Петрівна. — До лікарні навідувалися меценати і робили подарунки дітям, бо там лежало багато сиріт, були діти з неблагополучних сімей. Я просила Сашка не брати тих дарунків, аби вони дісталися дітям, які більше їх потребують. Сама ж виросла в інтернаті і знаю, як дитина чекає подарунка. Приїжджаю в лікарню, а Сашко каже: «Мамо, я нічого не брав. Ось усі бавляться іграшками, а я свій дарунок віддав іншим».

Також мама відзначає самостійність у синовому характері. Живучи цілий рік у лікарні, Олександр Усик ніколи не просив батьків зостатися з ним на ніч. Він розумів, що хвороба може зачепити і їх. Жалів родичів. «Ми з чоловіком сумували за ним, плакали. Воно, дитятко, маленьке. Теж плаче, горнеться, хоче додому. Але розуміє — не можна. Ми ж мучилися без сина. Приїжджали двічі на тиждень».

Після одужання Олександр Усик повернувся до Криму. До п'ятнадцяти років грав у футбол. Захищав кольори юнацького складу футбольного клубу «Таврія» (Симферополь). А тоді змінив футбол на бокс. «Я чув чимало скептичних слів, що запізно почав займатися боксом, — каже спортсмен. — Та все одно мріяв про перемогу на Олімпійських іграх. Не зважав на розмови скептиків і за десять років важкого труду таки пробився на золотий п'єдестал. З Божою допомогою».

«Олександр Усик — яскравий взірець того, як з «гидкого каченяти можна стати атлетом, здоровою людиною. І не просто атлетом, а олімпійським чемпіоном, — каже Сергій Лапін, перший тренер боксера. — Сашко прийшов до нас у п'ятнадцять років. Перед тим оббив пороги усіх боксерських секцій. Ніхто не хотів брати до себе миршавого, тендітного хлопця. Усі тренери казали, що він не має статури і що переріс вік для боксу. Наш зал був його останньою надією. І я повірив у можливості Усика. Мене не відлякало те, що в дитинстві хлопець хворів і що фізично він слабенький. Чому? Бо побачив у ньому розум. Бокс — це передовсім розум, а не сила. Ми часто чуємо: якщо боксер, значить, дурень. Нісенітниця. Насправді у боксі працюють інтелектуальні люди, які вміють мислити, аналізувати. Саме таким я побачив 15-річного Усика.

Уже на першому тренуванні помітив уміння хлопця захищатися. У нього неможливо було поцілити. 70 відсотків успіху боксера залежить від уміння оборонятися. І лише 30 відсотків — від сили ударів. Чомусь більшість наших тренерів навпаки, цінує удари, а не оборону».

Заслужений тренер України згадує, що чув немало закидів на свою адресу, мовляв, навіщо покладає надії на слабенького «переростка». Однак Олександр Усик втер носа скептикам. «Він працював у залі по шість або вісім годин, — каже Сергій Лапін. — Крім усього, хотів стати кремезнішим. Ми змайстрували йому два восьмикілограмові молотки. Він по 40 хвилин лупцював ними по «камазівській» шині з невеличкими перервами. Працював як коваль. Такий важкий труд допоміг йому стати олімпійським чемпіоном».

Чи змінився Олександр Усик після тріумфу на Олімпіаді? Чи змінила його слава та зароблені великі гроші? «Не повірю, що гроші та слава його змінять, — рішуче мовить Надія Петрівна. — Він був чемпіоном світу. І в такому статусі навідувався в рідний Риботин, збирав друзів і ганяв у футбол. Він і тепер знає, що спорт — це здоров'я».

Галичина спортивна