Андрій ПАРШИКОВ: «Терпіння і труд все перетруть»

У попередній розповіді про гравців МФК «Кардинал-Рівне» ми вас познайомили з граючим головним тренером цієї команди Сергієм Піддубним. Логічно, що наступним нашим співрозмовником повинен бути капітан команди Андрій Паршиков. Незначна різниця у віці між футболістами не раз призводила до того, що їхні футбольні долі неодноразово перепліталися. Проте все-таки у кожного із них футбольний і життєвий шляхи не були однаковими.

Андрій Паршиков народився 4 квітня 1975 року в обласному центрі Рівненщини. Спочатку Андрій навчався в Рівненській середній школі №23 і розпочав знайомство зі спортом із плавання. Але другокласника надовго не вистачило і після року занять із цим видом спорту довелося попрощатися, хоча тренери бачили у хлопчині неабиякі здібності. Але з плаванням не склалося.

Коли хлопчина навчався в третьому класі до них завітав відомий у минулому голкіпер рівненського «Авангарду» Валерій Вакуленко, який чи не одним із перших рівненських голкіперів зупинив зливу голів у ворота своєї команди і разом із партнерами розпочав сходження клубу з підвалин турнірної таблиці. У той час відомий рівненським футбольним вболівальникам воротар лише розпочинав свою тренерську кар’єру, але як виявилося вправний голкіпер згодом перетворився на талановитого дитячого тренера. Його вихованці неодноразово радували його перемогами, як в окремих матчах, так і на різноманітних турнірах, які, на щастя, в радянські часи проводилося для дітей доволі часто. Погодився займатися футболом у майбутнього голови Рівненської федерації футболу часів початку незалежності України і Андрій Паршиков. Заняття проходили на базі СШ №8. У п’ятому класі Андрій Паршиков перейшов до футбольного спецкласу в СШ №2, де його наставником був не менш відомий у футбольних колах Рівненщини дитячий тренер, а в минулому вправний футболіст «Авангарду» Володимир Возницький. Гра талановитого хлопчика не залишилася без уваги і йому почали надходити запрошення з різних спортінтернатів. І у 8-му класі Андрій таки погодився на перехід до одного із них, а саме до республіканської спортивної школи-інтернату в Києві.

В одному класі з Паршиковим навчалися відомі згодом футболісти, такі як Дмитрулін, Самойлов, Вінокуров, Корідзе. З такими партнерами і перемоги здобувати було нескладно, хоча й чемпіонами юнаки не стали, а залишились в історії другою командою, як на республіканському, так і на всесоюзному рівні. У фіналі всесоюзних змагань на шляху команди до чемпіонства стали господарі дніпропетровці, а на республіканських змаганнях чемпіонством постійно доводилося поступатися «Динамо-75».

Андрій Паршиков у дитячому та юнацькому футболі постійно виділявся на фоні своїх однолітків і це напевно зіграло з юнаком злий жарт. Адже бути лідером серед однолітків – це одне, а ось здобути авторитет і визнання в дорослому футболі – це вже дещо інша справа і більш складніша, ніж здається на перший погляд. Окрім того, певна самовпевненість заважала Андрію зрозуміти всі складнощі перших випробувань у великому футболі.

Першою дорослою командою в житті Паршикова стала на той час вищолігова луцька «Волинь», яку тоді тренував Роман Покора. Молодому футболісту було складно зрозуміти, чому йому – одному з кращих випускників республіканського спортінтернату, якого постійно визнавали кращим гравцем на різноманітних турнірах, не знаходиться місця в основному складі. Не розумів молодий футболіст, що юнацький футбол відрізняється від дорослого і тому потрібен певний час для адаптації. Окрім того, як і в армії, в футболі теж був своєрідний поділ на молодих і ветеранів, що теж складно піддавалося розумінню амбіційного юнака.

Чекати манни небесної Андрій не бажав, тому вже через кілька місяців посварився з тренером «Волині» і, у пошуках кращої долі, залишив свій перший дорослий колектив. А так як мав із клубом діючий контракт, то потрапив в оренду до першолігової «Скали» зі Стрия. Проте і там Андрій не затримався більше ніж на два місяці. Там так само довелося гріти лаву, що явно не входило в плани молодого перспективного футболіста, який палав бажанням грати в футбол, а не протирати лаву запасних. Складно тоді було зрозуміти юнакові, що він ще не доріс до дорослого футболу. Потрібно лише набратися терпіння і з часом все стане на свої місця. Але підказати було нікому, а самостійно прийти до такої думки було складно.

У підсумку, без дозволу, так і не дочекавшись визнання, Андрій Паршиков повернувся в рідне місто, і знайшов собі місце у чемпіонаті області, де виступав за здолбунівський «Локомотив», який тренував нинішній голова Рівненської обласної федерації футболу Володимир Поліщук. Залізничники змагалися не лише в обласному чемпіонаті, але й захищали честь Рівненщини в змаганнях серед колективів фізкультури. Проте погравши в складі команди на зимовій першості, Андрій отримав запрошення від рівненського «Вереса» у ті славні часи команди, коли нею опікувався Коротков, а тренером команди був Михайло Дунець. Кольори команди тоді захищали такі відомі футболісти, як Яворський, Свістунов, Паляниця, Філімонов, Самардак, Червоний і багато інших.

Але і тут не склалося. Розпочавши тренуватися з командою, Андрій, навіть не дочекавшись закінчення зборів, повернувся додому. Звідси шлях юнака проліг до Пінська, але і там він затримався лише на кілька місяців. І згодом опинився в команді другої ліги «Нива» (Миронівка).

Таким був початок футбольної кар’єри Андрія Паршикова. Вперше більш-менш надовго затриматися в команді йому вдалося в Ковелі. Тоді місцеву команду тренував відомий у минулому гравець рівненського «Авангарду», а згодом одеського «Чорноморця» Григорій Шаламай. Кольори команди захищали відомі футбольному загалу гравці: Байрашевський, Пальченко, Мацюк, Вознюк та інші. Тобто, під керівництвом рівненського наставника зібрався доволі непоганий колектив, який виступав не лише в чемпіонаті області, а й серед колективів фізкультури. Майже два роки провів у цій команді Андрій, а потім повернувся до чемпіонату Рівненської області, де виступав за різні команди.

У 1995 році в житті Андрія Паршикова відбулася знаменна подія, яка напевно змінила його життя на краще. Двадцятирічний футболіст одружився. Знайомство з майбутньою дружиною Анжелою відбулося ще шість років тому під час навчання у школі і не припинялося всі наступні роки. А через три роки Андрій Паршиков став батьком – Анжела подарувала своєму коханому сина Андрія.

Ми не дарма привернули увагу до одруження футболіста, адже якраз після цього розпочалася новий етап у житті гравця. Андрія Паршикова запросили до міні-футбольного рівненського «Случа». Футболіст, який вже напевно втратив надію на великі перспективи у великому футболі, отримав новий шанс у футзалі. Адже участь в чемпіонаті області - це зовсім не той рівень, на який розраховував молодий футболіст. Напевно, з цієї причини, вже не юнак, але ще й не ветеран намагався довести всім, а перш за все і собі, що його ще рано списувати. Два сезони провів Андрій у «Случі», поки в клубі не розпочалися фінансові негаразди і команда розпалася.

Довелося знову повертатися у великий футбол. Спочатку грав за радивилівський «Сокіл» в чемпіонаті області. А потім відгукнуся на пропозицією Шекеля, і перейшов до малинського «Папірника», який грав у другій лізі чемпіонату України. Тренером «Папірника» був Юрій Стрихарчук, колектив тоді зібрався в Малині чудовий, і на цей раз Паршиков затримався тут відносно довго. Юрій Стрихарчук лише кілька років тому повісив бутси на гвіздок, але це не заважало йому стати толковим тренером, якому вдавалося зі звичайних аматорів, нікому до цього не відомих, зробити вправних футболістів. Згодом Стрихарчук очолив житомирське «Полісся» і забрав із собою Андрія Паршикова, з яким у тренера склалися хороші стосунки. Але через кілька місяців, навіть не розпочавши виступи у чемпіонаті, Стрихарчук був звільнений з посади тренера, а його місце зайняв Заяєв, який звісно привів у команду і своїх виконавців. Відповідно, місця Паршикову в основному складі не знайшлося і тому довелося попрощатися ще й з Житомиром, адже гріти лаву в плани Андрія не входило.

Після цього він повернувся в Рівне, де паралельно виступав в чемпіонаті області спочатку за радивилівський «Сокіл», а згодом за оржівський «ОДЕК» та в чемпіонаті України з футзалу в першій лізі за відновлений МФК «Рівне». Два роки провів Андрій в МФК і після цього, не без допомоги Сергія Піддубного, який разом із Сергієм Тригубцем уже виступав за «Енергію», перейшов у вищоліговий львівський клуб, де провів 5 сезонів. А сезон 2008-2009 років Андрій розпочав уже в «Урагані». Майже два роки провів Паршиков в Івано-Франківську, дограти другий сезон йому завадила травма, яку отримав у грудні 2009 року, вибувши з гри на довгих вісім місяців.

Після закінчення контракту з «Ураганом» Паршикову запропонували повернутися в Рівне. І як 8 років тому дружина Андрія наполягла на переїзді до Львова, так і зараз вона вмовила Андрія повернутися до рідного міста. У новоствореному колективі МФК «Кардинал-Рівне», нагадаємо, що відбулося злиття львівської і рівненської команд, Андрію Паршикову довірили капітанську пов’язку, і ось уже другий сезон він виводить своїх партнерів на майданчик.

- Андрію, ти змінив не одну команду, в якій із них почувався найкомфортніше?
- У першу чергу, виділив би «Ураган», це ніби «Мілан» в українському футзалі. В Івано-Франківську настільки все продумано до дрібниць. Для прикладу, якщо взяти «Енергію» і «Ураган», то, на мій погляд, їх важко навіть порівняти. Можливо, за останні роки ситуація змінилася, але на той час все було так. В Івано-Франківську для футболіста створені такі умови, що не виникає жодних проблем як побутових, так і фінансових. Тому немає сенсу наводити приклади, адже «Ураган» – це мрія будь-якого футболіста. Потрапити туди молодому футболісту – це, поза сумнівом, великий успіх. Яскравим підтвердженням умов і ставлення до футболістів є те, що, травмувавшись, я продовжував отримувати всі зарплати та преміальні. Мені повністю оплатили лікування і всі операції. Для порівняння, кількома днями раніше аналогічну травму отримав гравець «Енергії». Так йому і зарплату зменшили, і лікувався він за власний рахунок. Ось вам яскравий приклад ставлення до футболістів в одній і в другій команді. У першу чергу, в значній мірі заслуга в такому ставленні до футболістів президента клубу «Ураган» Олександра Бубена та віце-президентів Василя Костюка і Юрія Леника. Загалом, все керівництво клубу докладає максимум зусиль, щоб команда перемагала. І те, що вони минулого сезону стали чемпіонами – це справді заслужена перемога, яка явилася підсумком цілеспрямованої роботи.

- Андрію, не шкодуєш, що не став чемпіоном у складі «Урагану»? Адже, якраз коли ти повернувся в Рівне – в цьому ж сезоні івано-франківці піднялися на найвищу сходинку турнірної таблиці.
- Ні. Хто знає, чи став би «Ураган» чемпіоном, коли б я там залишився. Під час мого півторарічного перебування в команді вона навіть не претендувала на чемпіонство.

- Якщо пригадати дитячий футбол, чи часто доводилося грати на різних турнірах?
- У ті часи проблем з турнірами не було. Постійно доводилося брати участь у тих чи інших змаганнях. Там і помічали тренери спортінтернатів перспективних дітей, після чого останні отримували запрошення на навчання. Так відбулося і зі мною. Що казати, я впевнений у тому, що за радянських часів дитячих і юнацьких турнірів було набагато більше, а ніж зараз. Кожні канікули обов’язково був турнір, а влітку їх взагалі було декілька. Навряд чи діти зараз мають таку ігрову практику, яку мали ми тоді. Як я вже і казав, до спортінтернату мене запросили на навчання, хоча більша частина учнів поступала туди самостійно.

- Хто з тренерів найбільше запам’ятався тобі і, звісно, допоміг відбутися Андрію Паршикову, як футболісту?
- Серед видатних тренерів можу виділити колишнього гравця київського «Динамо» Віталія Хмельницького, який був у мене тренером під час навчання в київському спортінтернаті. А так нікого не хочу образити, адже тут важко виділити когось окремо, тому що кожний із тренерів, із якими перетинався в житті, вніс щось своє. Дякую, першому своєму тренеру Валерію Вакуленко, який відкрив переді мною футбольні обрії. Він прийшов до нас у клас і на його запрошення відгукнулися двоє, я і ще один мій однокласник, але я залишився, а він уже після другого тренування припинив заняття.

Згодом, у спецкласі моїм тренером був Возницький. Спочатку навчаючись там, я, навіть, не потрапляв до другої команди, а вже тренуючись під його керівництвом почав додавати. Щодо навчання в спортінтернаті, то навіть просто потрапити туди – це вже своєрідне досягнення. А те, що покликав мене Віталій Хмельницький, є підтвердженням того, що він у мені щось побачив. Вдячний також Григорію Шаламаю, який, напевно, дав мені шанс проявити себе, після того, як більшість уже махнула на мене рукою. Це запрошення дозволило залишитися «на плаву».

Ну, а найбільше, на мій погляд, мені дав Юрій Стрихарчук – тренер команди другої ліги малинського «Паперовика» на Житомирщині. Чому він? Тому що, на мою думку, тренер, у першу чергу, повинен бути психологом, відчувати кожного гравця команди окремо і, разом із тим, весь колектив разом. Так ось, у нього це виходило найкраще. Він міг з будь-якого гравця зробити вправного футболіста. Ті, хто грали в його команді, ні до цього не були помітними, ні після цього, а ось йому вдалося розкрити кожного.

- А в міні-футболі…?
- Справа в тому що, на мою думку, в міні-футбол я вже прийшов немолодим, за футбольними мірками, гравцем. Коли першого разу з’явився, тоді ще в «Случі», то на той час це ще була гра в «дир-дир». Тоді грали хто хотів і чим хотів. І, відверто кажучи, рівень тієї гри складно порівняти з нинішнім. Це більш нагадувало аматорський футбол, а ніж напівпрофесійний. Тому, відповідно, і рівень його був дуже низький, футзал лише зароджувався в Україні. Великим був перепад рівня майстерності футболістів.

Зараз, коли відбувся мій другий прихід у футзал, багато що змінилося. Міні-футбол значно пішов уперед, а ось я залишився на тому ж рівні, що і в «Случі». Між моїм першим приходом і другим пройшло 5-6 років. Хоча, за рахунок особистих фізичних даних, якогось власного вміння вдалося триматися в «Енергії» і вже там навчатися.

Зрозумійте мене правильно, з того часу пройшло ще 5 років і в футзалі з’явилися нові виконавці, які взагалі у великий футбол не грали, а робили свої перші кроки як футзалісти. Вони з дитинства у міні-футболі, в них зовсім інше бачення гри, інша техніка. Можливо, на великому полі їм би також було складно, як і мені не просто було стати міні-футболістом. Роки, все-таки, беруть своє. Я тримаюся в міні-футболі за рахунок характеру. Ще коли мені було 28 років, то ще куди не йшло, а потім… Час іде, в квітні 2012 року мені вже буде тридцять сім… І якщо, на перших порах, в «Енергії» ще якось забивав, то згодом уже повністю перекваліфікувався на захисника. А ламати, це не будувати.

В «Енергії» в нас, у першу чергу, був відмінний колектив. Люди, які там зібралися, майже всі прийшли з «великого поля», де грали на обласному рівні. Прийшовши в футзал, прагнули чогось досягти. Так зібравшись в «Енергії» в певний період часу, вони, в першу чергу, всі, без винятку, були людьми, а тоді вже – футболістами. Ми всі разом думали, як краще грати, як себе поводити в тому чи іншому ігровому епізоді. Дуже багато приділяли уваги розбору ігрових моментів. І так, поступово, дійшли до того, що вибороли звання чемпіонів України.

З кожним роком хтось залишав колектив, з’являлися нові виконавці і так сталося, що залишалися якраз найвідданіші. І якби керівництво клубу, на мою думку, не розпочало «придумувати велосипед», то ми б тим складом протягом одного-двох років могли б ще виграти чемпіонат. Львівська команда тоді позбулася таких виконавців, як Олександр Бондар і Ткаченко. Вони, не в останню чергу, впливали на результат. Керівництво прибрало тих людей, які були важливими гвинтиками в механізмі тієї команди, як на майданчику, так і в побуті.

- Чи були такі матчі, які запам’яталися?
- Повірте мені, що майже кожна гра залишається в пам’яті, окремими моментами, чи тими чи іншими подіями. Звичайно, найнеприємнішим був матч, в якому отримав травму і на вісім місяців вибув із гри. А грав тоді «Ураган» у кубковому матчі з командою першої ліги, львівським «Динамо».

- Ти одружений, маєш сина, він теж займається футболом чи ні?
- Сину в лютому виповниться 14 років. Він кілька разів ходив на тренування в ДЮСШ-4. Але моя дружина вбачає освіту більш важливішою, аніж спорт. І на мою думку, це в першу чергу через те, що вона переконалася в цьому на власному досвіді і на моєму прикладі. Тому, відверто кажучи, мені й самому не хотілося б, щоб Андрій пройшов через те, що і я.

У нашій сім’ї були такі важкі часи, що ми м’ясо купували лише для дитини. І, в першу чергу, ці труднощі виникали з моєї вини. Якби я не припускався помилок... Якби знайшлася людина, яка б мені свого часу підказала, як правильно бути в тій чи іншій життєвій ситуації… Підказала, що потрібно трішки потерпіти або замовила б за мене слово.

Моя дружина вважає, що на першому місці повинна бути освіта. Наш син з 4-5 років настільки завантажений навчанням, що, повірте мені на слово, навіть при великому бажанні у нього не було б часу на  щось інше. Звичайно, як і будь-який хлопець він у дворі ганяє м’яч, але серйозно футболом не займається.

Я спостерігав кілька разів за його грою. Є в нього певні задатки. Мені подобається те, що він мислить на майданчику, а не просто схопив м’яч і побіг із ним. Він і своєчасно передачу віддасть, і в один дотик з партнером зіграє. А в такому віці, я вважаю, це досить суттєвий плюс. І взагалі йому можна було б спробувати заграти, адже він пішов у свого діда, тобто батька дружини. Андрій досить міцний і високий, як для свого віку, хлопчина. Можливо, якщо він сам знайде час і захоче займатися, то буду не проти. А поки що підтримую дружину.

- Якби все повернути, чи змінив би ти щось у своєму житті?
- Я впевнений, що в кожної людини є окремі життєві моменти, про які доводиться жалкувати. Але одного разу почув, як міні-футболіст Олексій Попов, нині воротар московського «Динамо», сказав, що краще жалкувати про те, що зробив, ніж про те, що не зробив. Звичайно, були в моєму житті моменти, які б хотілося змінити. Але потрібно реально дивитися на речі. У дитинстві я мріяв стати великим футболістом, а зараз бачу, що це у мене, м’яко кажучи, не вийшло.

Але я вам скажу відверто – все що в мене не вийшло безпосередньо в футболі, мені Бог повернув моєю дружиною, моєю сім’єю. Моя дружина – це людина, яка зі мною перетерпіла стільки, що вам навіть не переказати. Анжела мене завжди підтримувала, розуміла і, в основному, завдяки їй я ще щось можу в спорті, хоча мені буде вже 37… Якби не вона, то я, напевно, б уже давно покінчив із серйозним футболом.

Потрібно розуміти, що є багато талановитих людей, які після травми вже не повертаються в гру. Наприклад, граючи на досить високому рівні, у 20-23 роки декому, хто отримав травму, доводиться вже завершувати футбольну кар’єру. Ніби і кар’єрний ріст був свого часу, але вже у такому молодому віці довелося попрощатися зі спортом. Взяти моє життя – зірок з неба не хапав, все життя присвятив футболу і, слава Богу, «дотягнув» до таких років без суттєвих травм. А ту, що я згадував, вдалося пережити. Проте, ще раз наголошую, те, що в мене не вийшло в футболі, сторицею віддалося в родинному житті, особливо це стосується моєї Анжели. Мати таку дружину в наш час, кажучи відверто, є справжньою нагородою.

- Чим займаєшся у вільний час?
- Практично весь вільний час присвячую родині. У мене старенька хата, тому постійно знаходиться якась хатня робота. Окрім того, вистачає клопотів і в дворі. Люблю з партнерами по команді піти після гри випити кілька бокалів пива, обговорити окремі моменти. Подобається приймати родичів вдома, з якими приємно посмакувати шашликом, просто погомоніти. Хоча, загалом, я людина, яка мало потребує спілкування, тобто дуже специфічна. Як каже моя дружина – мене треба або любити, або ненавидіти.

Для мене робота важливіша ніж людські стосунки. Правда, це прийшло з часом. Я можу закрити очі на будь-яку людину, на її не надто гідний вчинок, якщо вона виконує свою роботу. Разом із тим, можу не пробачити найменше непорозуміння найкращому другу, якщо він не бажає працювати. Лише завдяки плідній праці можна чогось досягнути в житті.

- І на завершення нашої розмови, твої побажання юним футболістам?
- У першу чергу потрібно мати характер і неабияке терпіння. Треба терпіти тренера, тренування і таких складних людей, як Паршиков, який може насваритися, зробити зауваження...

Окрім того потрібно мати силу волі та доводити і собі, і іншим, що ти можеш. Адже спочатку потрібно заробити собі ім’я, а вже потім воно працюватиме на тебе. Згадую себе. Почав комусь щось доводити, коли мені вже було 20-21 рік, а ось, коли був справжній шанс, у 17-18 років потрапити на нормальний рівень – надломився, можливо, не до кінця поборовся і через це втратив. А було багато людей, які не мали тих задатків, як у мене, але вони пішли набагато далі і згодом грали на досить високому рівні. Це сталося через те, що вони терпіли і чекали свого часу. Адже не дарма кажуть, що терпіння і труд все перетруть.

Не вважаю себе екстраординарним, але, в крайньому випадку, в українському футзалі мене знають. А цього можна досягти лише кропіткою працею. Тому що талант – це, звичайно, добре. Проте це, як я зараз осягнув, ще не все. І якщо ти розумітимеш гру і виконуватимеш те, що від тебе вимагають, то з часом все прийде. Добре навчаючись в ДЮСШ закладати фінти, грати в футбол, проте зараз всім потрібний результат. А для того, щоб його зробити, одного вміння замало.

Для прикладу, у відбіркових іграх чемпіонату світу збірна Росії важко перемагає команди рівня Латвії чи Литви, хоча раніше у неї з цим проблем не виникало. От вам і яскравий приклад того, що вже всі навчилися грати в футзал і багато хто розуміє цю гру. Необхідно робити результат, а його можна здобути лише в одному випадку – завдяки дисципліні, адже порядок завжди б’є клас.

Користуючись нагодою хотів би привітати всіх з Новим роком і Різдвом Христовим. Побажати перш за все міцного здоров’я, а все інше само собою додасться. Ну, а нашій команді не зупинятися на досягнутому, а рухатися лише вперед. І хоча позаду вже два кола, проте попереду ще теж два і я переконаний, ще є час все суттєво змінити.

Юрій РАЧКОВСЬКИЙ