Сергій ПІДДУБНИЙ: «Я не горів бажанням бути тренером»

Граючий головний тренер МФК «Кардинал-Рівне» Сергій Піддубний народився в Ківерцях на Волині. З дитинства юнак добре навчався, але окрім того був доволі спортивним і подавав великі надії - особливо в футболі. Проте батьки не виявляли бажання віддавати хлопчака до будь-якої секції, адже вважали, що одного спортсмена в сім’ї цілком достатньо. Тим більш, що старший брат Сергія уже займався футболом. Тому батьки вирішили зосередити увагу меншого на навчанні і категорично були проти його занять спортом. Довгий час не допомагали ні прохання самого Сергія, ні наполягання тренерів, які бачили в Піддубному задатки перспективного футболіста. І лише навчаючись у 10 класі юнаку вдалося, звичайно, не без допомоги тренерів, здолати батьківський супротив і розпочати заняття в секції футболу місцевої ДЮСШ у тренера Анатолія Григоровича Чижа.

Якщо у великому футболі Сергій був просто помітний, граючи на позиції нападника чи під нападниками, він неодноразово завершував атаки команди голами, але тут багато залежало від колективних дій, то в футзалі, а зазвичай взимку юні футболісти переходили з вулиці у приміщення, йому насправді не було рівних. Піддубний міг самотужки обвести гравців команди суперника і завершити свою атаку результативним ударом. Ще не займаючись у футбольний секції, Сергій Піддубний грав за свою школу в футбол і вже тоді був на видноті. Тренера ДЮСШ гра хлопчини цілком задовольняла, і тому він неодноразово залучав його до ігор за команду спортшколи, яка виступала на різних турнірах і змаганнях.

Закінчивши школу Сергій Піддубний успішно склав іспити до Луцького державного технічного університету. Навчаючись у вищому навчальному закладі, захищав кольори на той час чемпіона Волинської області, цуманського «Явора», виступи за який розпочав ще в 11 класі. Окрім того, взимку грав за Ківерці в чемпіонаті області з міні-футболу. Проте футбол тоді не був головним у житті Піддубного, адже більшість вільного часу йшло на навчання. Хоча розпочавши заняття в футбольній секції ДЮСШ, вже тоді хлопчак дав зрозуміти всім, що його майбутнє буде цілковито пов’язане з футболом.

Одного року міні-футбольна команда Ківерців виграла чемпіонат області з футзалу і взяла участь у всеукраїнських змаганнях. Уже тоді молодий Сергій Піддубний суттєво вирізнявся змістовною грою на рівні навіть більш старших партнерів по команді. І після турніру юнаку надійшла пропозиція з вищолігового футзального клубу «Україна» (Львів). Так, навчаючись на другому курсі, Сергій прийняв запрошення львівського колективу. Погравши півроку в «Україні» (сезон 1995-1996 рр.), Піддубний через фінансові проблеми клубу, вирішив повернутися назад до навчання. Команда «Україна» грала в тому сезоні в парі з рівненським «Случем» і відповідно тренерський склад «Случа» мав нагоду спостерігати за грою Піддубного і запримітив перспективного гравця. І вже через сезон Сергій Піддубний переїхав у Рівне, де почав виступати за «Случ» (сезон 1997-1998 рр.). Але на превеликий жаль, команда в Рівне розпалася і після року виступів Піддубний залишився поза грою.

Закінчивши університет, перспективний гравець прийняв остаточне рішення пов’язати свою долю з футболом. Грати в чемпіонаті Волинської області було не цікаво, і Сергій Піддубний поїхав шукати щастя на Львівщину. Там не лише чемпіонат був набагато потужніший, а й команд було набагато більше. Тому відповідно було більше шансів отримати можливість грати. Виступав Сергій за команду Бродів, де було стабільне фінансування. Молодого футболіста одразу помітили. Йому почали надходити пропозиції з команд другої і першої ліг чемпіонату України. Але в Бродах Піддубного все влаштовувало і тому певний час у нього не виникало бажання залишати цей затишний районний центр Львівської області. Окрім того, йти на завідомо менший заробіток у другу лігу, а в цій лізі фінансування було ще меншим, аніж в команді обласного львівського чемпіонату, сенсу не було.

Тим часом у Рівне відродився футзал. Команда з новою назвою МФК «Рівне» в сезоні 2000-2001 років розпочала виступи в чемпіонаті України в першій лізі. Був запрошений до неї і Сергій Піддубний. Тоді кольори рівненської команди захищали Тригубець, Бондар, Щубак, Паршиков, Шипуков та інші. Відіграли сезон хоча і за стабільного фінансування, але маючи не високі в порівнянні з іншими клубами зарплати.

Наступного чемпіонату 2001-2002 років шляхи МФК «Рівне» уже на самому старті тричі перетнулися з новоствореною львівською «Енергією», яка дебютувала в першій лізі. Два матчі на кубок завершилися перемогами рівнян. Спочатку МФК «Рівне» переміг енергетиків у рідних стінах із рахунком – 9:3, а згодом, у матчі відповіді, здолав «Енергію» у Львові – 9:7. Не склало проблем здобути перемогу і в чемпіонаті першої ліги, де знову ж таки було зафіксовано рахунок – 9:3 на користь рівнян. Отже загалом, у цих трьох матчах МФК «Рівне» провів у ворота львів’ян 27 м’ячів, з яких 15 на свій рахунок записав двадцяти п’ятирічний Сергій Піддубний. Тобто в середньому по 5 за гру. Така гра волинянина не залишилася не поміченою львівським керівництвом і «Енергія» запросила бомбардира до себе в команду. Разом із Сергієм Піддубним допомагав львівський «Енергії» вийти до вищої ліги його тезка – рівнянин Тригубець. З приходом цих гравців енергетикам вдалося вибороти право на участь у фінальному раунді.  Там команда зарекомендувала себе з найкращого боку: не знітилась після стартової невдачі, зуміла мобілізуватись, здобути п’ять перемог поспіль, приміряти срібні нагороди і заявитись до вищої ліги.

Сезон 2002-2003 років був прем’єрним для «Енергії» і рівненського десанту у вищій лізі. У підсумку підопічні Когута посіли сьоме місце з 35 очками та загальним показником 9 перемог, 8 нічиїх, 15 поразок. Різниця забитих і пропущених склала 81:107. Місце зайняте командою не задовольнило керівництво клубу і на тренерському містку з’явився Василитчук. Ця зміна принесла свої плоди і команда в регулярному чемпіонаті фінішувала на 3 місці. Але поступившись у трьох матчах «Єнакієвцю» в підсумку завершила сезон на 4 місці. Проте амбітних господарів клубу влаштовувало лише призове місце і новий сезон колектив розпочав із білоруським тренером Сафоновим. І цьому керманичу не вдалося здобути нагород, знову «Енергія» зупинилася за крок від п’єдесталу. І лише в сезоні 2005-2006 років львів’янам під керівництвом Вонярхи вдалося піднятися на другу сходинку п’єдесталу пошани. А вже за Юрія Кобзаря у наступному сезоні енергетики нарешті задовольнили амбіції керівництва і здобули чемпіонство, вигравши в чемпіонаті із 36 матчів – 31 і лише 5 програли.

Сезон 2007-2008 років для «Енергії» став випробуванням, адже усім зрозуміло що після першого в історії чемпіонства суперники зі всією серйозністю налаштовувалися на їхні матчі і тому сезон видався важким. Якщо початок чемпіонату вдався, то надалі команді не вистачило стабільності і «Енергія» завершила чемпіонат на другому місці, поступившись чемпіонством донецькому «Шахтарю».

Сезон 2008-2009 років Сергій розпочав в «Енергії», але в другій половині сезону керівництво клубу зробило ставку на молодь і майже всіх досвідчених футболістів розпродали в інші команди. Догравав сезон Піддубний уже в «Урагані», який чудово провів другу половину чемпіонату і посів у підсумку 5 місце. І в наступному чемпіонаті Сергій теж виступав за івано-франківську команду, з якою вдалося піднятися сходинкою вище.

У сезоні 2010-2011 рр. Сергій Піддубний повернувся в Рівне, президент львівського «Кардиналу» Володимир Валявка вирішив перевести команду в Рівне, адже на той час у Львові було аж чотири колективи, серед яких якраз «Кардинал» зірок із неба не хапав. Якраз Піддубному і було доручено створити новий колектив, залучивши кращих гравців із місцевого МФК «Рівне» і львівського «Кардиналу».

Перший сезон в рівненській команді Сергій провів, як граючий тренер, а команда під керівництвом Юрія Баховського посіла доволі почесне 5 місце і навіть пробилася до фіналу кубка країни, поступившись у вирішальній грі «Енергії». А вже наступного сезону Сергію Піддубному було доручену посаду головного тренера МФК «Кардинал-Рівне». Перед колективом поставлено завдання в новоствореній Екстра-лізі посісти призове місце і вдало виступити у кубку країни. Суттєвих кадрових змін у міжсезоння колектив не зазнав. Повернувся до команди ще один вихованець рівненського футзалу Олександр Бондар, а ось Сергію Тригубцю, через сімейні обставини, довелося вдруге повернутися до львівської «Енергії».

Сезон колектив розпочав не надто вдало, хоча й по грі підопічні Сергія Піддубного не поступалися, а ось очки давалися їм досить складно. Можливо недостатність досвіду нового керманича, а можливо зайнятість у грі ставали на заваді. Проте 2011 рік кардиналівцям таки вдалося завершити на мажорній ноті, у заключній грі року, здолавши з розгромним рахунком сусідів по турнірній таблиці «Єнакієвець». Напередодні Нового року граючий головний тренер МФК «Кардинал-Рівне» поділився своїми думками.

- Сергію, тобі довелося пограти не в одній команді, яка з них була найбільш стабільною в фінансовому плані?
- Напевно серед усіх команд виділив би «Ураган». Справді в Івано-Франківську для футболістів були створені всі умови. Правда, після ігор за цю команду в мене залишилися не зовсім приємні спогади. Новий сезон (2009-2010 рр.) розпочав досить вдало, забивав багато, майже в кожному матчі. Але коли розпочалася роздута епідемія грипу, я граючи на виїзді захворів на ОРЗ. Підхопивши вірус, не знаю, що це зі мною було, але після цього я півроку не міг відновитися. Постійно відчував слабкість, довгий час трималася температура. Тому ці півроку для мене були не з кращих. Виходив на майданчик лише тоді, коли нікому було грати. І не дивлячись на те, що мав ще на один рік підписаний контракт з «Ураганом», я дав собі слово, що більше в Івано-Франківську не гратиму. Мені здалося, що цей клімат для мене не підходить. Окрім того, ще взимку до мене звернулися президент і віце-президент майбутнього МФК «Кардинал-Рівне» відповідно Володимир Валявка і Михайло Кондратюк. Проте на рахунок гри в команді я не був упевнений, адже почував себе не зовсім здоровим, а ось у плані створення колективу погодився допомогти. Згодом ми разом із Паршиковим взялися за справу.

- Хто з тренерів зробив найбільший вклад у становлення Сергія Піддубного, як гравця?
- Тут важко виділити когось окремо, адже всі мої тренери внесли свою лепту. Першим серед них можна назвати Сергія Магеру, який тренував львівську «Україну», якраз він і побачив у мені задатки міні-футболіста. Тому цілком можна назвати його моїм першим тренером у футзалі, який підштовхнув мене до гри. Після цього були Засморжук, Стефанків, Когут, Василитчук, Сафонов, Вонярха, Кобзарь, Гупаленко і насамкінець Баховський. Це якраз всі тренери з яким довелося працювати в міні-футболі. І потрібно зазначити, що в кожного із них, я чогось навчився. Але напевно виділив би серед них Василитчука, якого, на жаль, граючи в «Енергії» ми, футболісти, свого часу не зрозуміли, а він уже тоді нав’язував нам футзал європейського рівня. Але на той час ми були не готові до такого футболу. Нам тоді було складно зрозуміти, що від нас вимагає тренер. Лише згодом я це усвідомив. А ось найлегше було грати під керівництвом Кобзаря, який не ставив особливих вимог і дозволяв гравцям імпровізувати на майданчику.

- З ким із партнерів, з якими доводилося грати в різних командах, у тебе було найкраще взаєморозуміння?
- Напевно з Тригубцем. Сергій був не лише моїм найближчим другом, але і гравцем з яким на майданчику розуміли один одного з півслова. З Сергієм ми грали в МФК «Рівне», згодом в одній четвірці в «Енергії». Окрім того, ще раніше у великому футболі в чемпіонаті Львівської області захищали кольори команди з Бродів. Довгий час проведений разом на полі, не пройшов даремно, тому з ним у нас була хороша зв’язка. Зараз я дуже шкодую, що його не має в нашій команді.

- Разом із тобою в Рівне повернувся Паршиков з «Урагану», Сондак і Басич із львівського «Кардиналу», згодом і Тригубець, а цього сезону ще й Бондар.
- До речі, якщо згадувати історію, то разом із Сергієм Тригубцем я перейшов із Рівне до львівської «Енергії», через два роки з моєї ініціативи там же з’явився і Андрій Паршиков, а ще через два роки і Олександр Бондар. Тому цих футболістів я знав добре і між нами склалися досить дружні стосунки.

- Тобі зараз напевно доводиться нелегко, адже потрібно поєднувати тренерську роботу з грою?
- Відверто кажучи, я не горів бажанням займатися тренерською роботою, вважаю, що я ще не готовий до цього. Я б краще повчився ще. Але так склалися обставини і іншого виходу не було. А щодо поєднання, то це справді дуже складно. Можливо деякі плюси і є, але на мій погляд більше все ж таки мінусів. Адже коли я граю, мені складно щось підказати гравцям. Тут пригадую домашню гру з «Локомотивом», коли я в першому таймі не виходив на майданчик, тоді мені і керувати діями команди було набагато легше. Але загалом ми стратегію на матч обираємо ще до гри, адже безпосередньо під час зустрічі вже важко щось змінити. Звичайно, трапляються випадки, але в більшості матчів все вирішуємо ще за день до гри. Навіть у день матчу я вже нічого не кажу гравцям.

- Ти гравець з великим досвідом, тому кому як не тобі порівняти футзал, який був раніше і нинішній. Технічний прогрес не стоїть на місці, а постійно вдосконалюється. Чи вніс він свої корективи у гру та підготовку до матчів?
- Звісно це так. Адже з’явилася можливість переглянути гру суперника, як в попередньому матчі з ними, так і з іншими суперниками. Проаналізувати свою гру, зробити певні висновки. Раніше такої можливості не було. Але в плані технічного прогресу наш клуб суттєво відстає в порівнянні з іншими. Так, я знаю, що є команди, в яких нарізкою окремих моментів гри займаються спеціалісти, а не головний тренер. Натомість у нашій команді в мене не має таких помічників, тому цю роботу не професійно доводиться виконувати мені самому. Переглядаю матчі, сам вирізаю епізоди, на які на мою думку необхідно звернути увагу гравців. Але загалом зараз тренеру працювати набагато легше, маючи під рукою останні досягнення науки і техніки. Можливість переглядати окремі епізоди гри, а не всю з’явилася не так давно лише три-чотири роки тому. Адже раніше ми лише переглядали повністю матчі, а це не те. Потрібно звертати увагу якраз на окремі моменти, це більш корисніше. І так легше концентрувати увагу гравця, а в іншому випадку увага розсіюється, зменшується концентрація. Використання таких нарізок розпочалося за Кобзаря і це дало певну користь.

- Перед командою стоїть завдання здобути нагороди чемпіонату і якомога далі пройти в кубку країни. Наскільки це реально виконати, враховуючи сьогоднішнє місце команди?
- Тут хочу зауважити, що гру гідну призерів ми демонструємо, а ось результат не відповідає самій грі. Важко назвати причину, є багато факторів. Це і фінансова сторона і необхідність підсилення складу. Так, на мою думку, в нашій команді є 8 повноцінних гравців, які можуть боротися на рівних із суперниками. А їх повинно бути хоча б десять, а в ідеалі взагалі дванадцять. А зараз, якщо я чи Паршиков не гратимемо, то знайти нам рівноцінну заміну складно. Трапляються матчі, коли в того чи іншого гравця основи не пішла гра, а замінити його ніким.

Окрім того, в окремих матчах на загальний результат вплинули суддівські помилки, через які ми не дорахувалися мінімум 6 очок, а то й більше. А до дайте нам цих 6 очок, то ми тоді якраз і були б в когорті призерів. Вважаю, у нас відібрали очки в Єнакієво та в матчах з «Енергією». А ось з «Ураганом», то тут ми вже самі винні. Повинні були перемагати в Луганську. Звичайно на нашу гру на старті чемпіонату вплинули травми одразу чотирьох провідних футболістів. П’ять матчів через травму пропустив Дєнюжкін. Можливо в окремих матчах не пішла гра в Пітулі, але його не було в той час ким замінити. Це теж залишило свій відбиток на грі.

Тобто все потроху вплинуло на результат: і травми гравців, і фінансовий стан, і суддівські прорахунки. Але це ще ні про що не говорить. Попереду ще вдосталь матчів і ми будемо боротися до кінця.

Перш за все у нас попереду дуже принципові матчі з «Енергією». Ще раз підкреслюю, що для нашої команди ігри з цією командою на вагу «золота». Звісно потрібно вигравати і в «Локомотива», і в «Урагана», але матчі з львів’янами для нас мають найбільше значення. Перемога в цих матчах справа честі. Тому ми віддамо всі сили, щоб перемогти енергетиків. Але це аж ніяк не свідчить про те, що в інших матчах ми не боротимемося за перемогу. Грати на перемогу в кожному матчі - таке завдання стоїть перед нашими футболістами в кожній грі. І якщо в чемпіонаті наздогнати команди лідируючої трійки буде вже не так просто, то в кубку всі ігри ще попереду.

- Який із матчів у твоїй кар’єрі закарбувався в твоїй пам’яті, як з негативом так і з позитивом?
- У моїй пам’яті залишився приємний відбиток про два матчі. Це перший матч із «Енергією», коли ми виграли у них – 9:3, а я забив 5 м’ячів. А друга гра, це коли ми з «Енергією» стали срібними призерами. Тоді був матч у Івано-Франківську з «Ураганом», ми перемогли 5:2 чи 5:3, а я забив перший гол. Це якраз два матчі, які мені запам’яталися з кращої сторони.

А ось неприємний осад у мене залишився від кубкового матчу в складі МФК «Кардинал-Рівне», коли ми в Запоріжжі в фіналі поступилися «Енергії» – 1:2. На мою думку, в тому матчі ми повинні були перемагати. Оце на мою думку гра, яку справді можна віднести до неприємних. Не кращим чином провели той матч і судді. Я нічого не маю проти призначення шостого фолу, але до цього було кілька досить спірних фолів. Вважаю, що в матчах такої ваги, щоб перемога була гідною, варто забивати голи з гри.

- Наскільки спокійно ти реагуєш на ті чи інші рішення суддів? Чи не виникає бажання апелювати до них і доводити свою правоту в тому чи іншому епізоді?
- Я не надто імпульсивний, щоб після кожного епізоду кидатися до суддів і щось їм доводити. Хоча були моменти, коли виникало бажання навіть нагрубити, але це не правильно. Все-таки намагаюсь себе стримувати, адже все це емоції. Окрім того, потрібно брати до уваги ще й те, що судді теж люди, а як відомо, що не помиляється лише той, хто нічого не робить.

- А зараз кілька питань особистого характеру. Ти одружений, маєш дітей?
- Так. І тут в моїй долі не останню роль зіграв Тригубець, адже якраз Сергій і познайомив мене з майбутньою дружиною, яка була його двоюрідною сестрою. Зіна – рівнянка, тому і познайомилися ми в Рівне, а одружилися в 2004 році. У нас двоє дітей – старшому Роману в лютому буде 6 років, а молодшому Дмитру третього січня виповниться рік. До речі, Роман уже займається футболом. Я його до цього не примушував, він сам виявив бажання. І хоча йому доводиться тренуватися і грати з хлопчаками на рік, на два старшими, він серед них не губиться. Не знаю, як інші реагують на поповнення сім’ї, але для мене найбільша радість у житті це народження спочатку одного, а потім другого сина. При народженні першого я навіть був присутній на родах, це були для мене надзвичайні емоції.

- Чи достатньо часу ти приділяєш своїй сім’ї?
- Весь час, вільний від ігор і тренувань я присвячую родині. Але, на мою думку, і цього за мало.

- Що входить у твої сімейні обов’язки?
- Я вмію готувати, але це мені не до вподоби. А ось прибирати мені більше до душі. Люблю займатися з дітьми, але все-таки з ними більше часу проводить дружина. Щодо вподобань старшого, то коли він сам виявляє бажання пограти зі мною в м’яч - я погоджуюсь, але сам його не примушую до цього. Проте разом із тим, я радію його успіхам. Мені приємно, що він уже в такому віці вправно жонглює м’ячем. Наскільки пам’ятаю, мені в його віці це не вдавалося. Багато речей, які він зараз робить із м’ячем, мені в його віці були не під силу. Тому звичайно я дуже радий цьому.

Роман ходить на мої ігри. І після гри з «Локомотивом» він навіть не підійшов до мене. Йшов сам і плакав. А потім заявив мені, що «тато – ти слабак і я з тобою додому не поїду». І це на мене так вплинуло, що в наступній домашній грі з «Єнакієвцем» я напевно більше за всіх прагнув перемоги. У тій грі, хоча через хворобу ще не був готовий, віддав всі сили для перемоги. Тому що мені було дуже соромно чути такі слова від власного сина: «Тато – ти слабак і команда в тебе слаба».

- І на завершення нашої розмови, твої побажання юнакам, які планують пов’язати своє майбутнє з футболом?
- У першу чергу, потрібно дуже багато працювати, тобто бути працелюбним. Я вважаю, що бог мене нагородив талантом, але якби я достатньо не працював з м’ячем, то, можливо, і не досяг нічого в футболі. Тому потрібно не лише мати талант, а ще й любити цю справу. А щоб вирости вправним футболістом, то окрім техніки необхідно ще й працювати над покращенням фізичного стану, тобто працювати над швидкістю, витривалістю, які грають не останню роль у цьому виді спорту. Необхідно приділяти значну увагу фізичним кондиціям. Окрім того, на мою думку, потрібно ще й мати чисто людські риси характеру, бути справжнім мужиком, без гнилі. Потрібно бути порядним по відношенню до інших і тоді Бог дасть шанс проявити себе в футбольному житті, звичайно, якщо ти цього прагнеш.

Юрій РАЧКОВСЬКИЙ