ДАВИДОВ: «Сталь у першій лізі - ось мої перспективи»

Воротар Давидов відносно недовго грає у футбольній команді Дніпродзержинська. Проте вже встиг зарекомендувати себе як надійний, упевнений в собі голкіпер, не раз рятуючи команду від, здавалося, неминучого гола і отримуючи заслужені оплески глядачів. На прохання вболівальників цей симпатичний молодик відповів на запитання прес-служби клубу ФК «Сталь».

—Олександре, якщо відверто, чи ти задоволений результатами першої половини сезону?
—Якщо відверто — ні. Вважаю, що «Сталь» займає не ту позицію, на яку заслуговує. Ми втратили очки в Донецьку з «Олімпіком», а також удома в матчі з «Олкомом».

— Хто ж винен? Невже лише судді?
— Ні, звичайно. Але, знаєте, не раз помічав, що чомусь саме до «Сталі» арбітри часто нелояльно ставляться, з якоюсь пристрастю. Тож частка їхньої провини в нашому «лише» третьому місці, думаю, є, і чимала. Усі тепер надії на те, що залишилися вісім матчів. А те, що наша команда може цілком претендувати на вищі місця, — поза сумнівами. Згадайте гру з ФК «Полтава»!

—Як ти думаєш, чому навіть досвідчені голкіпери все ж пропускають?
—Цікаве запитання. Якщо згадати таких відомих, як Рева, Шовковський або Богуш, то, думаю, помиляються вони здебільшого випадково. Випадок! Хоча бувають (воротарі теж люди) і у них помилки.

— А може, причини просто в елементарній неготовності воротаря до гри? Ну, приміром, погуляв учора, розслабився трохи.
—Ні, звичайно. Кожна гра — це особливе налаштування, це — серйозна підготовка, суворий контроль з боку тренерів за кожним гравцем.

—Це — у вищому ешелоні. А в командах рівнем нижче, зокрема в другій лізі?
— Усе одно — ні! Якщо рівнем нижче, то тут помилки у воротарів бувають просто через відсутність належної професійної підготовки. І це зрозуміло: наскільки мені відомо, далеко не в усіх команд, у тій же другій лізі, є належні умови для підготовки.

—Воротаря в грі можуть у будь-який момент ударити, збити з ніг, травмувати. Як здолати страх жорсткого зіткнення, страх болю?
—Це, напевно, залежить від самої людини. Я за вдачею — боєць, мене так навчали. Заради команди, заради перемоги зроблю все, навіть, якщо потрібно, кинуся в ноги супернику, ризикуючи отримати удар.

— Отримував?
—Бувало.

— Як ти справляєшся з болем?
—Тут якихось рецептів немає — кожен по-своєму переживає ці хвилини, коли йому боляче, а потрібно вставати, бо гра триває. Що вдієш? Напевно, якось потрібно переступити — через біль, через самого себе. Я в такі моменти чомусь згадую рідних: усмішку мами (вона завжди дуже хвилюється за мене), погляд батька. І, знаєте, — допомагає! Встаю і знову йду у ворота.

—Розкажи коротко про сім'ю, батьків і близьких.
—Народився я 22 роки тому в колишній НДР, де служив офіцером мій батько, причому, на світ я з'явився останнього дня його служби! Пізніше сім'я повернулася до Дніпропетровська, де живе донині. У мене є рідний брат, старший. Але до професіонального футболу він не має жодного стосунку, хоча поганяти м'яча любить. А ось тато грав! І теж воротарем — у команді заводу ім. Петровського, де після служби працював 15 років. Отже, професія футбольного воротаря — це у мене, можна сказати, на генетичному рівні.

—Але чому саме футбол, а не, скажімо, кікбоксинг або карате? Ти кремезний, міг би і у волейбол чи баскетбол грати.
—Не знаю. Сподобалося! Ще в школі, в першому класі, друг загітував записатися до секції футболу. Так от, моїм найпершим тренером був колишній воротар. Думаю, це теж зіграло певну роль. Коли ще хлопчаком уперше встав у ворота, вперше відбив важкий м'яч, відчув — це моє!

—Як далі склалося життя і спортивна доля?
—Було навчання в дніпропетровській ДЮСШ-12, де пізнавав абетку футболу. Була поїздка до Південної Кореї на міжнародний молодіжний турнір, де наша українська збірна стала призером, а я, воротар, у фінальній грі взяв два пенальті. У Кореї мене навіть нагородили як найкращого воротаря турніру. Напевно, тоді, після першого великого успіху, раптом зрозумів, що без футболу я — ніхто.

—Потім, наскільки відомо, було усе не так успішно...
—Спробував грати в «Кривбасі» — спочатку в молодіжному складі, а потім у дублюючому. В дублі провів дуже мало ігор, перебуваючи здебільшого на лавці запасних. Така система була: воротарі основного складу мусили напрацьовувати ігровий досвід у дублюючому. Ні розкритися, ні показати себе я так і не зміг. Тому й пішов. Потім був на перегляді в запорізькому «Металурзі». Знову не вийшло. Вочевидь, у керівництва команди відносно мене була своя думка. Був деякий час у «Дніпрі-75», але звідти пішов через фінансові проблеми в команді. Щиро кажучи, дуже переживав. Аж тут мені порадили пограти в команді «Авіо» — її створила одна з будівельних фірм Дніпропетровська. 2008-го команда стала чемпіоном області, срібним призером Кубка Дніпропетровщини. Отже, саме там я багато чого навчився, багато що зрозумів як воротар. Більше того, завдяки «Авіо» я отримав запрошення в «Сталь».

—Тож треба дякувати «Авіо»?
—Так. І всім моїм колишнім тренерам — Юрію Чумаку (він тепер головний тренер «Кременя»), Геннадію Жилкіну (він зараз асистент головного тренера «Кривбасу») — я дуже вдячний. За науку!

—І — останнє питання: як ти уявляєш своє майбутнє у футболі?
—Контракт зі «Сталлю» у мене закінчувався. Але я вже уклав нову угоду з керівництвом клубу. Отже, своє футбольне майбутнє пов'язую лише з Дніпродзержинськом. Зазирнути далі у майбутнє? Не знаю, життя покаже. А раптом «Сталь» вийде до першої ліги! Хіба це не перспектива?!


Олександр ГОРБАЧОВ, газета «Український футбол»