Поддержать украинских военных и людей, пострадавших из-за войны

Другие новости
|
1154
1

Червоним по білому

75 років тому -19 квітня 1935-го - народилося Всесоюзне фізкультурно-спортивне товариство «Спартак»

Червоним по білому
Эмблема Спартака

Такий собі парадокс

Заснування профспілкового товариства «Спартак» стало, певною мірою, результатом протистояння в радянському фізкультурному русі початку 1930-х: конкурували народні комісаріати (їх представляло ВПСТ «Динамо») і розрізнені професійні спілки. На той час динамівці стали майже беззаперечними лідерами. Відтак, аби створити їм конкуренцію, почалося оформлення численних добровільних спорттовариств.
Причому виникали вони не на порожньому місці, об'єднуючи вже наявні «профільні» спортивні колективи. Лави ВФСТ «Спартак» поповнили фізкультурники, приписані до підприємств промислової кооперації.
У 1980-х в історіографії «червоно-білих» утвердився такий погляд: до того, як стати власне «Спартаком», команда, заснована 1922 року, кілька разів змінювала назву (МКС, «Красная Пресня», «Піщевікі» та «Промкооперація»). Отож маємо парадокс: існування футбольної дружини передувало появі спортивного товариства, до якого вона ввійшла (поширенішою є протилежна модель). Хоча суперечки на цю тему тривають.

Мій «Спартак»

Словосполучення «Спартак Москва» було презентовано моїй увазі навесні 1990 року, коли в столиці тодішньої Країни Рад у центральному матчі 53-го всесоюзного чемпіонату зустрічалися два футбольні колективи: один мав червоно-біле бойове облицювання, а другий — блакитно-біле. Кольори другої команди належали київському «Динамо», і саме за цих хлопців треба було вболівати. У іншій формі грав Ворог.
Саме на такій інтерпретації навколишньої обстановки наполягав мій батько. Тут варто, бодай поверхово, змалювати (а багатьом — просто згадати) відповідний історичний контекст. Ще до недавнього часу непорушний Радянський Союз тріщав по швах, пишними плодами розквітала самосвідомість численних народів «червоної імперії», а все, що нагадувало про метрополію, викликало все більший шквал негативних емоцій. Одним із таких «подразників» була тоді столична футбольна команда «Спартак».

Із початком 1980-х саме «червоно-білі» почали уособлювати собою попервах Москву (всі інші гранди білокам'яної вже давно перебували на тій чи тій стадії стагнації), а тому — цілу Росію. Того десятиліття український футбол остаточно утвердився на лідируючих позиціях у радянському (до киян вагомо приєднався «Дніпро»), та ще й несподівано гучно заявили про себе білоруси — протистояти цій «навалі» Кремль, у минулому — абсолютний законодавець моди, був неспроможним. Єдиним, хто гідно «віддувався» за всіх, був клуб із емблемою у вигляді білої літери «С» на червоному ромбі горизонтальної форми.

Від 1987 року ледь не кожна зустріч динамівців і спартаківців, окрім уже традиційно гострого спортивного протистояння, супроводжувалася бійками між уболівальниками, взаємними образами на історичну тематику, а також тимчасовими спалахами націоналізму (з нашого боку) та шовінізму (з їхнього) в усіх причетних до футбольного дійства осіб.

Після розпаду СРСР рівень величезної колись напруги почав закономірно спадати: в нових чемпіонатах як кияни, так і москвичі доволі швидко знайшли інших конкурентів, що до них вживають прикметник «найпринциповіший». Останнім спалахом величного протистояння стала осінь 1994 року, коли доля звела «хохлів» і «м'ясних» у груповому турнірі Ліги чемпіонів. І якщо поєдинок у Москві, який завершився вікторією господарів (1:0), нічим особливим не запам'ятався, то битва в Києві, де «Динамо», програючи після першого тайму — 0:2, все ж зуміло перемогти — 3:2, назавжди врізалася в пам'ять тих, хто став її свідком.

Приблизно з того часу й аж до середини 2000-х я уважно спостерігав за виступами москвичів, щиро радіючи кожній їхній невдачі.

Одначе настав 2003 рік, коли «червоно-біла» команда завалилася в найглибшу за чверть сторіччя кризу, і моє зловтішання ніби зненацька змінилося співчуттям. Ще трохи згодом виникла нагода ознайомитися з феноменальною книгою «Спартак Москва. Официальная история 1922-2002» (основні автори — Володимир Расинський і Едуард Нісенбойм). Підсумком прочитання цього фоліанту стало народження глибокої поваги до справді великого клубу.

Були колись турніри

У літописі російського футболу є цікава тема, яку варто охарактеризувати проблемною (і московський «Спартак» має до неї безпосередній стосунок). Проблемною називаю її тому, що вона утворює цілий пласт, недостатньо опрацьований істориками (причому, за наявними відомостями, як не було досі людини, котра би спеціалізовано переймалася цим питанням, так і немає). Йдеться про розіграші першості й Кубка Москви 1941—1944 років.

Загальновідомо, що змагання для найсильніших клубних команд білокам'яної почали проводитися з 1910 року. За вже сторічне існування цього турніру він пережив чимало пертурбацій, основні з яких були спровоковані історичними катаклізмами. Один із них — а саме Велика Вітчизняна війна — зумовив те, що на короткий період (чотири сезони) чемпіонат Москви, а також столична Чаша стали фактичними замінниками першості й Кубка СРСР

Спробую аргументувати свою думку. В усі інші роки ці змагання були суто міськими. Проте, коли німецькі війська продовжували завойовувати території Радянського Союзу, окремі стратегічні підприємства стали евакуйовувати на схід і північ. Така доля спіткала два сильні футбольні колективи — мінське «Динамо» та ленінградський «Зеніт»: їх у повному складі перевезли до столиці СРСР.

На цей проміжок часу московські турніри позбулися вузького статусу чисто міських, тимчасово перетворившись на змагання, які, на моє переконання, треба прирівняти до національних чемпіонатів і Кубків, адже ці призи виборювали клуби з трьох міст Союзу, які до війни тріумфували в усіх першостях СРСР і розіграшах кришталевої Чаші.

Мою увагу ця тема привернула приблизно тоді ж, коли я по-справжньому зацікавився літописом Кубка Української РСР, точніше тих восьми сезонів, де за перемогу змагалися республіканські команди майстрів класу «А». Вражає те, що сприйняття істориками та статистиками футболу згаданих турнірів — українського та московських — дивовижно подібне. Довгий час (фактично півстоліття!) вони перебували в стані забуття, бо дані про них потрібно було розшукувати в газетних відділах бібліотек і в архівах. Наприкінці 1980-х окремі ентузіасти і в нас, і в них розпочали необхідну роботу, й уже за десятиліття було «розкопано» достатній обсяг інформації, аби ігнорування вищеокреслених змагань мало припинитися. На жаль, цього не сталося...

Дещо схожою є ситуація в Білорусі: там 1937, 1938, 1939, 1940, 1945 і 1946 років розігрувалася (зазвичай, за олімпійською схемою) першість серед найсильніших клубних колективів республіки, а 1936-го і 1940-го — Кубок (шість разів переможцем ставала мінська команда «Динамо», двічі — столичні армійці). Ті змагання теж чекають свого визнання — місцеві футбольні історики, складається враження, оминають їх увагою.

Але повернімося до московських турнірів періоду першої половини 1940-х. За минулі роки на шпальтах пострадянських друкованих ЗМІ найдокладніше про них розповів російський дослідник Аксель Вартанян: він змалював головні віхи їхнього існування, втім при описі кубкових фіналів обмежився констатацією того, як забивалися м'ячі.

Мені ж захотілося подати протоколи чотирьох вирішальних поєдинків, точніше, те, що вдалося про них розшукати. Відверто кажучи, хочеться незабаром прочитати ґрунтовну книгу, присвячену цій темі.

Фінали Кубка Москви

ДИНАМО- ЗАВОД ІМЕНІ ФРУНЗЕ - 8:0 (2:0)

1941 рік. 1 вересня. Малий стадіон «Динамо». 10000 глядачів. Суддя Терехов К.
Динамо: Кочетов, Радикорський, Чернишев, Кисельов, Блінков, Лалиска, Семичастний, Якушин, Соловйов С, Дементьєв М., Ільїн С. Тренер Борис Аркадьєв. і
Завод імені Фрунзе (за І.С.Добронравовим): Архаров, Альошин, Чернов, Карелін, Громов, Єгоров, Бєляков, Ратников, Осьминкін, Марушкін, Єнушков. Тренер /.../.
Голи (за І.СДобронравовим): Ільїн С. (14), Соловйов С. (42, 63, 75), Дементьев М. (52, 80), Семичастний (59, 70).

СПАРТАК - ДИНАМО - 2:0 (1:0)
1942 рік.19 липня. Стадіон «Сталінець». 30000 глядачів.
Спартак: Акимов, Соколов Вік., Соколов Вас, Іучков, Малінін, Соколов Б., Смислов, Глазков, Соколов 0., Степанов В., Морозов М.-І (Щагін). Тренер Володимир Горохов.
Динамо (за І.СДобронравовим): Фокін, Радикорський, Чернишев, Кисельов, Блінков, Бехтенєв, Семичастний, Якушин, Соловйов С, Бесков, Ільїн С. Тренер Борис Аркадьєв.
Голи: Глазков (24), Морозов М.-І (50).

ТОРПЕДО - ЦБЧА  - 6:4
1943 рік. 8 серпня. Стадіон «Сталінець». Суддя Латишев М.
Торпедо: Разумовський, Рьомін, Мошкаркін, Морозов М.-ІІ, Загрецький, Ільїн М., Петров П., Кузін (Каричев), Пономарьов, Жарков Г., Жарков В. Тренер Віктор Маслов.
ЦБЧА: Никаноров, Прохоров, Базовий, Тара-сов, Лясковський, Виноградов, Щербаков, Ніколаєв, Федотов, Щербатенко (Шиловєький), Гринін. Тренер Євген Нікішин.
Голи: Федотов (1,3), Пономарьов (5,23,46), Гринін (10), Жарков В. (80, 112), Виноградов (88), Жарков Г. (110).

ТОРПЕДО- ДИНАМО - 5:4
1944 рік.
Торпедо (загальний склад): Разумовський, Рьомін, Загрецький, Мошкаркін, Каричев, Ільїн М., Морозов М.-ІІ, Панфілов, Яковлєв, Жарков Г, Жарков В., Пономарьов, Кузін, Петров П., Проворнов. Тренер Віктор Маслов.
Динамо:/.../. Тренер/.../.
Голи:/.../.


Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»

Источник Sport.ua
Оцените материал
(1)
Сообщить об ошибке

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите

Настроить ленту
Настройте свою личную ленту новостей

ВАС ЗАИНТЕРЕСУЕТ

Комментарии 1
Введите комментарий
Вы не авторизованы
Если вы хотите оставлять комментарии, пожалуйста, авторизуйтесь.
Glavnuy
Неплохая статья. Только... Долго думал: да чтож это за команда такая: ЦБЧА... А потом дошло: автор, в патриотичном порыве на державну мову перевёл абсолютно всё! И аббревиатура ЦДКА - Центральный Дом Красной Армии, естесственно стала ЦБЧА. Всё вроде правильно, только интересно узнать у Владимира Баняса: известный голландский супер клуб "PSV" (ПСВ "Эйндховен") он тоже в своих авторских работах называет "ФСС" или "ССФ" - Спортивный Союз Филипс?!...