«Гінесс прем’єршип»: квартет визначено

31 травня на лондонському Твікенхемі відбудеться завершальний матч найзірковішої регбійної ліги Європи — «Гіннесс прем'єршип». Під прапори найкращих клубів Великобританії зібрано еліту світового регбі. Після дев'яти місяців та 134 матчів нарешті буде визначено чемпіона. У вирішальній битві зійдуться команди, які переможуть у напівфінальних зустрічах 18 травня. Сьогодні продано вже понад 50 000 квитків на головну зустріч сезону.

Першість 2007-2008 років була особливою, адже більшості гравцям клубів довелося битися «на два фронти» — за команду та за національну збірну своєї країни в Кубку світу. Враховуючи кількість та «якість» легіонерів, які виступають за британські клуби, «Гіннесс прем'єршип» можна сміливо назвати клубним чемпіонатом світу. Навіть середняки першості можуть похвалитися дійсно зірковими складами. Так, наприклад, кольори London Irish захищають гравці національних збірних Південної Африки (майже двометровий нападник Фаан Раутнебах), Аргентини, Ірландії, Нової Зеландії, Канади, Тонга та Самоа. Звично, клуб репрезентовано і у головній команді Англії, за яку виступають четверо «лондонських ірландців». Очолює цей квартет легендарний (75 виступів за збірну!) Майк Кетт. Навіть аутсайдер, Leeds Carnegie, має в складі гравців із Фіджі, Самоа, Тонга, Аргентини, Шотландії, Уельсу та... Сполучених Штатів. За такого підбору виконавців, кожна зустріч першості — справжнє свято для гурманів регбі.

А як саме це свято створюється, поталанило спостерігати особисто. На зустріч команд, про які йшлося вище, вирушав із побоюванням — до цього ще ніколи не доводилося бувати на Мадейскі Стадіум (арена, на якій мирно співіснують футбольний Reading FC та регбійний London Irish). З наближенням потяга до Редінга хвилювання зростало. Та тільки-но ступив на платформу, усе стало по місцях — біля вокзалу вболівальників вже чекали автобуси, які безкоштовно відвозили фанів безпосередньо на стадіон (ті, хто відвідують матчі української Суперліги в Києві, нехай згадають прохідну стадіону Академії національної оборони України). Натовп, який нагадував зелене море (кольори господарів поля), по-ірландському експресивно обговорював матч та знищував пінту за пінтою пінний «Гіннесс». Вік вболівальників — від 3 до 80 років! І майже кожний — у регбійці рідного клубу (підкажіть, а де можна придбати регбійку, шарф чи хоча б блайзер столичного «Авіатора»?)! Про квитки на гру, фірмовий клубний магазин, акції для вболівальників (прямо біля входу глядачам дfрували mр-3 плеєри із емблемою клубу) та «точки» харчування на стадіоні — краще взагалі промовчати...

Пресу регбійна Англія шанує не менш за вболівальників. Патрік Леннон, який опікується менеджментом клубу, був приємно здивований гостями з України. Втім, як з'ясувалося пізніше, з нашою країною добре обізнані й гравці лондонського клубу. Мушу зазначити, що ніякого стереотипного типу «Шевченко, Клички, Чорнобиль та «оранж революшн», я не почув. Про першого взагалі не згадав жоден із британців, з якими я спілкувався упродовж останніх двох тижнів! Не зустрів я прізвища футболіста й у спортивних оглядах місцевої преси. Натомість регбісти з London Irish чудово орієнтувалися в економічному становищі, головних експортних товарах України та навіть згадали вітчизняну команду юнаків столичного «Локомотива», які торік за підтримки саме London Irish грали в міжнародному турнірі у Великобританії...

Втім, до теми. Містер Леннон миттєво оформив медіа-перепустку, яка надавала право безперешкодного доступу до усіх об'єктів стадіону, включаючи безпосередньо ігрове поле, і особисто супроводив кореспондентів «Спортивної газети» до кімнат преси. Смакуючи сандвічі та запашну каву разом із британськими колегами (а їх зібралося з півсотні), згадав сирітливу фігурку «кобзаря українського регбі» Володимира Казимирова, якому за будь-якої погоди на бойовому посту не те, щоб якусь крихту перехопити, але й присісти часом ніде...

Варто зазначити й забезпечення суддівського корпусу. Лише іноді в Україні на зустрічах Суперліги побачиш бригаду, вдягнену принаймні, в регбійки одного кольору. Зазвичай же, рефері з'являються перед очима гравців та публіки, як кажуть, хто в чому. Про технічне забезпечення не варто й говорити. На жаль, відсутність постійного радіозв'язку між головним арбітром та боковими нерідко призводить до помилок, які досить часто суттєво впливають на перебіг гри... Звичайно, Суперліга — не Прем'єршип, та ФРУ варто замислитися над придбанням хоча б трьох комплектів відповідної апаратури. А ще — більше уваги приділити фізичній формі рефері, які повинні встигати за гравцями...

Варто кілька слів сказати про культуру поведінки вболівальників. Роджер, мій колега з місцевої газети, скаржився на те, що іноді між юними фанатами різних клубів останнім часом таки виникали непорозуміння. «Бійки? Боронь боже, ми ж не на футболі... А ось міцне слово деінде чується». Бідний Роджер! Чув би він, якими епітетами нагороджують суддів шанувальники вітчизняних клубів, навряд чи прийшов із камерою на матч. Гадаю, саме так вчинили б і більшість уболівальників, які, зазвичай, відвідують ігри усією родиною. Адже деякі вирази українських «критиків» від регбі зустрінеш лише у спеціалізованих словниках — в абетці такого не напишуть...

Втім, годі критики. Українське регбі поки що на кілька кроків позаду британського. Та це не привід для того, щоб складати руки, а лише заклик до дії. Впевнений, 7-8 гравців національної нашої збірної не загубилися б у других складах клубів Прем'єршип. Можливо, гідно виглядали б поруч із англійцями й деякі з наших рефері. Та головне — ми маємо сподіватися на дітей, які сьогодні відвідують регбійні секції. У перерві гри London Irish та Leeds Carnegie на смарагдовий газон, розділений на міні-поля, вийшли одразу три пари команд з дітлахів 7-8 років. Ще одну чверть газону було надано командам дівчат. Коли ті, які тільки-но розпочинають свій шлях у чарівному світі спорту, опиняться на полі головних майданчиків країни, коли вони відчують справжнє хвилювання від сусідства справжніх майстрів екстракласу, які зовсім поруч, відбудеться народження нової генерації українських регбістів — покоління переможців. Дай боже, років через п'ятнадцять тоді британські журналісти із захопленням вестимуть репортажі з київського «Спартака»...

Євген МАЄВСЬКИЙ, «Спортивна газета»