ЗАСПА: «Нас виховували на слові «Треба!»

У тому, що «Мотор» з мінімальними осічками крокує до чемпіонства, чималий внесок воротаря Лариси Заспи. Після другого матчу зі «Спартаком» до гравця-символа запорізького клубу звернувся кореспондент «СГ».

— За нашою інформацією, ваше прізвище знову в списках збірних... (Тут побачив, що Лариса скептично дивиться на диктофон).
— А коли всі на довгих три роки відмовилися? Мабуть, «не просто так» не запрошували. Тепер згадали, що є така -Заспа. Проте не знаю, що вам відповісти по суті. Після нинішнього сезону збиралася завершувати кар'єру.

— Обдумали на всі сто, чи можливі варіанти?
— Ви не все знаєте, а перелічувати старі травми — мало задоволення. Не прибідняюся, але дещо в своїй улюбленій грі встигла зробити. Вдячна тим людям, які мене підтримували. Якщо справді знадобилася напередодні плей-офф, то не вичерпала, певно, ресурс. Але нас так виховували на слові «Треба!». І все ж я не впевнена, що ви повідомили, а я зраділа.

— Готуючись до нашої з вами бесіди, напружив пам'ять: 20-річчя виступів у командах майстрів буде наступного сезону, чи воно є нині?
— Тепер давайте вже я пригадаю. В Запоріжжі з'явилася 1989-го, причому команда вже отримала сучасну назву «Мотор». Хоча поруч були гравці, що виступали й за часів 311. Ну, так я з'їздила за «Спартак» на один союзний тур роком раніше. То було наче в казці. Я — у випускному класі Київського спортінтернату, а підключають до дубля й на збори «основи», де Лариса Карлова, Марина Базанова, Ольга Семенова. О, так іще Зінаїда Михайлівна Турчина грала.

— В столичному клубі залишитися пробували?
— Жартуєте! Митрюк, Русначенко, потім Малько. Втрутитися в ту компанію в 17 років годі й мріяти.

— Але, якщо не помиляюся, букет із союзної «бронзи» та світового молодіжного «золота» ви зібрати встигли до кінця радянського періоду?
— Приємно, що це хтось іще пам'ятає. Так, «Мотор» став призером і з моєю участю, а от на ЧС-1991 серед 20-річних у Страсбургу, де українських голкіперів було двоє — Свєта Морозова й я, Леонід Анатолійович Ратнер надав шанс і бакинці Олені Калашниковій.
Знаменним на тому чемпіонаті було те, що у фіналі ми обіграли Південну Корею, країну, яка починаючи із Сеула-1988, увійшла до числа грандів.

— А з власного досвіду Олімпіад, який матч був найдраматичнішим? У півфіналі на вас тиснув авторитет данійок, а Франція себе переоцінила в зустрічі за третє місце — я чув таку версію...
— На моє переконання, однієї-єдиної причини в командних видах спорту шукати даремно. Так само не діє одне правило успіху чи невдачі. Данії ми впродовж усієї гри поступалися в рахунку, й так і не наздогнали. Француженки ж вправі журитися, що в поєдинку з Угорщиною травмувалася Валері Ніколя й з нами грала воротар не такого рівня. Втім, збірна України проявила такі згуртованість, терпіння й, сподіваюся, клас, що виграла найважчу битву.

— Перекидаємо місток у сьогодення. Якби не «іспанська» осічка в Єврокубку, то могли б вважати поточний спортивний рік нормальним?
— А в мене всі роки абсолютно нормальні. Ви зрозумійте: індивідуально судити я не вправі, ми ж — команда. Це як машина під час гонки, в якій трапляються рівчаки. От начебто єдиний дух знайдено, але не наш день.

— А чесно, перебороти цього суперника можна?
— Так боротися з усіма можна. Це світовою практикою доведено. Пройди ми 1/8 фіналу Кубка ЄГФ, й лишалося б не так багато потужних конкурентів — «Дунаферр», датський «Ікаст» і, напевне, все. Тож перспективи відкривалися добрі.

— До речі, про них — у широкому плані. Коли ви виступали, приміром, на спартакіадах школярів, то був ретельний відбір талантів, а зараз — аби в один клас набрати, щоб норму тримати в училищі...
— Саме сьогодні говорили про це. Дійшли висновку, що нової Цигиці не видно. З іншого боку, багато хто з тренерів, які навчали, працюють із дітьми й сьогодні. Не те, що заздрю футболу або чоловічому баскетболу, та до них увага значно пильніша.

— Ну а якщо цих дітлахів цікавить не спортивне майбутнє, а інші цінності?
— Бачать, як дорослі все прораховують наперед. Критерій один — гроші. В нашому юнацтві було  очевиднішим знайти себе в житті, навіть коли щось не склалося в гандболі.

— А в призера афінської Олімпіади Лариси Заспи є запасний аеродром?
— Мій чоловік Сергій — киянин, і найскоріше переїдемо в столицю. Маю диплом інституту фізкультури, але спробую вчитися ще. Нашій Яні — 14, а в їхньому ліцеї й по вісім уроків на день буває. Передбачаючи ваше наступне запитання, скажу, що однієї гандболістки нашій сім'ї вистачає з надлишком.

Євген КАРЕЛЬСЬКИЙ, «Спортивна газета»