«Коли перемагає твій учень, виграєш і ти»

Легка атлетика — королева спорту, але не так уже часто пишуть про таких її представників, як дискоболи, штовхальники ядра, метальники молота... Нині є нагода розповісти про людину, чию долю — і повчальну, і часом сумну, а загалом чудову — визначило знайомство саме з метанням молота. Йдеться про майстра спорту міжнародного класу Віктора Литвиненка, який відзначає свій 50-й день народження.

«На щастя, мені зустрівся Анатолій Бондарчук»

Коли батьки поїхали з Луганська до Казахстану піднімати цілину, взяли із собою й маленького Вітю. В алма-атинській школі все було звичайним: уроки, гарні хлопці бігали, стрибали, грали у футбол. Якось тренер Володимир Геннадійович Терещенко запросив до групи 5-6 парубків, куди потрапив і Литвиненко. Заняття перемістилися на Республіканський стадіон. Наставник став давати ядерця, диски, молот... Вітя чув, що є молоти ковальські, слюсарні, столярні... Виявилося, є й для спорту.

Терещенко мав прекрасні педагогічні здібності, добре тямив у техніці, і з його допомогою Віктор швидко пішов угору. Коли ж тренер незабаром відійшов від спорту, юнак уже самостійно виконав майстрівський норматив. Після загальноосвітньої школи перейшов до спортінтернату, а звідти був призваний до армії... Оскільки показував непогані результати на стадіоні, потрапив до спортроти.

Їздив і на змагання. І от у Києві на стадіоні СКА відбувалася першість Збройних Сил СРСР, де Віктору Литвиненку пощастило зустрітися з олімпійським чемпіоном з метання молота і тренером олімпійського чемпіона Анатолієм Павловичем Бондарчуком. Він запросив Віктора тренуватися у нього, і хлопець погодився...

«Спортивне суперництво — не розвага»»

У Києві юнак потрапив до фізкультурно-спортивного товариства «Колос». Приймав його і допомагав учорашньому солдатові Володимир Євгенович Баженков, (до речі, наша зустріч із Віктором Литвиненком відбувалася 4 грудня ц.р. — тобто за день до смерті голови ЦР «Спартак» Володимира Євгеновича, світла йому пам'ять. — Авт.).

Спочатку було дуже тяжко. Виникла проблема з житлом. Доводилося довго діставатися з Борисполя до верхнього поля Республіканського стадіону. Анатолій Павлович кардинально поміняв техніку молодому метальнику. Та Віктор повірив тренерові: це для нього був безперечний авторитет — олімпійський чемпіон Ігор у Мюнхені-1972 року. «Хто я для нього? — запитував сам себе. — Вважай, хлопець із провінції» . Тож якщо тренер наказував йому тренуватися в дощ, сльоту, мороз і сніг, а потім шукати молот , — значить так треба!
Анатолій Павлович повчав: «Спортивне суперництво — це небезневинна розвага, по закінченні якої сильніших наділяють нагородами. І не парадна прогулянка породистих собачок, яким за родовитість, кучеряву шерстку чи правильність виконання різних вправ вішають на шиї блискучі бляшанки. Спортивне змагання — це передусім гостра, безкомпромісна, жорстка, а часом і жорстока боротьба людей, їхніх характерів». Так написав він і в своїй книзі «Автографи золотого молота».

З отакими настановами виходив у коло для метань учень Бондарчука. Прагнув зусиллям волі зберігати контроль над рухами. Не думати, як далеко полетить молот. Головне — блискавично виконати три-чотири оберти, аж іскри з очей, і залишитися в колі, не заступити.
Чи мріяв він услід за своїм наставником стартувати на Олімпіаді? Бондарчуку судилося стати тринадцятим в історії Ігор тріумфатором у метанні молота. Переможну естафету підхопив у Монреалі-1976 українець Юрій Сєдих, теж вихованець Анатолія Павловича. Через чотири роки олімпійська Москва вітала на п'єдесталі пошани двох молотобійців — знову українців: золотого призера Юрія Сєдих, бронзового — його тренера Ана-толія Бондарчука. До речі, стартував цей вид легкої атлетики на других Олімпійських іграх у Парижі в 1900 році.

...Коли Литвиненко прибув до Києва, він на армійських змаганнях показував результат — 71 м (для порівняння: Сєдих метав на 87 м 54 см і на 77 м 39 см — у Монреалі і Москві). На першому старті в столиці його молот полетів на 56 метрів... Норматив 1-го розряду. Хлопець був шокований. Але почав опановувати нову техніку, яка для нього виявилася дуже складною. І все-таки знову виконав норматив майстра спорту. Настав час і значних перемог: зокрема, виграв Всесоюзні сільські спортивні ігри (1983, 1985 рр.), був призером чемпіонату СРСР, чемпіоном України, чемпіоном всесоюзних змагань ЦР ДФСТ «Колос». Упродовж кількох років входив до десятки найсильніших у світі метальників молота.

«Нам було легше виграти Олімпіаду, ніж чемпіонат СРСР»

- У нас такий вид спорту, — розповідає нині Віктор Литвиненко, — що першість Радянського Союзу виграти було важче, ніж перемогти на Олімпійських іграх. Отакі потужні спортсмени представляли у 80-ті роки країну. Юрій Сєдих, Юрій Тамм, Ігор Нікулін, Борис Зайчук, Сергій Литвинов, інші хлопці показували результати, що за кордоном і не снилися. Ми нікого не підпускали до себе близько. Конкуренція в Союзі була найгострішою. Оці п'ятеро, яких я назвав, — тодішня еліта в метанні молота. Хлопці першими метнули за 80 метрів. Нині з показником 78 м можна виграти міжнародні змагання, опинитися в призерах на минулій Олімпіаді. Тоді він вважався нормальним для майстра міжнародного класу.
Я метнув на 80 м у 1980-му чи 1981 році, вже не пам'ятаю точно. З таким результатом можна було і з Юрою Сєдих посперечатися, таким справді гігантом. Ми щодня спілкувалися тоді, подобався він мені —-привітний, хороший, простий, сміхотливий... Нині у Франції працює. І Юрій Тамм, бронзовий призер Олімпійських ігор у Москві, теж із нами в одній групі тренувався. Рік тому я з ним зустрівся, він працює нині в парламенті Естонії.

-...Ще не знав і не передчував, що серйозна травма хребта, якої зазнав 1985 року, — хитає головою Віктор Литвиненко, — мене назавжди розлучить із великим спортом.
Моїм останнім стартом виявився виступ у Баку на Всесоюзних сільських спортивних іграх. Я за «Колос» виступав, був прапороносцем української делегації і капітаном команди. Травма мене так турбувала, що місяця півтора не тренувався. Навіть не уявляв, що зможу зробити щось корисне для команди. Друзі ж просили підтримати. Володимир Баженков, тоді старший тренер із легкої атлетики, теж попросив... Була сильна конкуренція з російською збірною — ми йшли очко в очко... І останнім видом на тих Іграх було саме метання молота. Від мене багато залежало: якщо я поступаюся російському спортсмену — то все, Україна програла...
Уявляєте мій стан? А біль у спині страшенний. Я жив у гуртожитку з дискоболами, і мені потрібна була стороння допомога, щоб піднятися з ліжка, щоб я «розходився» і нормально пересувався. Налаштувався лише на одну спробу, але вона вийшла невдалою і мені її не зарахували. Сказали, нібито я заступив. А молот то полетів далеко. Від кількох наступних спроб я відмовлявся, а на шосту таки вийшов. І виграв ці змагання! Але іскри з очей ще йшли довго...

- Після тих стартів ліг у лікарню і більше не виступав. Це найгірше — так різко залишити спорт! І саме тоді, коли пішли результати... Я вже метав на 80 метрів, — згадує Віктор Литвиненко, — та далися взнаки колишні навантаження: 19 тонн заліза перекидав щодня »...

Перемагає твій учень — виграєш і ти

Добровільними мучениками називав Анатолій Бондарчук своїх сучасників — великих спортсменів, борців за престиж своєї Батьківщини, які не були ловцями легкого щастя. Це повною мірою стосується і Віктора Литвиненка, котрому лише серйозна травма хребта не дозволила здійснити заповітну олімпійську мрію. Його результати на стадіоні давали всі підстави так думати. Він залишив великий спорт у 26 років, у самісінькому розквіті сил, коли здавалося: тільки метати й метати...

Деякий час працював ще тренером у броварському спортінтернаті. Доля порадувала талановитим учнем. Андрій Абдуалієв — виходець із Казахстану, з міста Душанбе, підійшов якось до Литвиненка: «Вітю, допоможи де в чому розібратися...» З 1981-го вів його Литвиненко, «у рота зазирав» — що їсть, що п'є, кого слухає...  Виграв Андрій чемпіонат Європи серед юніорів, переїхав до Києва, до свого тренера. «Побачите, він стане олімпійським чемпіоном!» — казав Віктор тому ж Бондарчуку. І не помилився — це сталося в Барселоні! Але коли ще до неї трапилася чорнобильська трагедія, Абдуалієв повернувся до Казахстану. Кликав до себе й Литвиненка, але... Тож і тут Вікторові, вважай, не пощастило: віддав свого олімпійського чемпіона!

Тільки не слід думати, що Литвиненко ображений на когось. Ця оптимістична, сповнена енергії людина знайшла собі місце під сонцем, хоч і не в спортивній галузі, але поряд із людьми, яких теж загартував, виховав спорт.

І дружину пригледів не де-небудь, а в обласній раді «Колоса». Давній друг по спорту, тоді штовхальник ядра Григорій Верзун, нині в.о. голови ФСТ «Спартак», підказав: «Ти подивись, яка чудова дівчина-секретарка в приймальні у Станіслава Блощаненка сидить!» Мав на увазі юну Олю. А Станіслав Васильович Ользі казав: «Зверни увагу, що за чудовий хлопець ходить до нас!» Тож подружжя Литвиненків, які в цьому жовтні відсвяткували срібне весілля, саме їх вважає хрещеними батьками свого сина Юрія.

Юрій Литвиненко — то, мабуть, образно кажучи, та золота медаль, яку недодав батькові спорт. Аспірант кафедри кінезіології Національного університету фізичного виховання і спорту пише дисертацію на тему «Вдосконалення техніки в шорт-треку» (в школі й інституті займався ковзанами). Його науковий керівник Віталій Олександрович Кашуба, проректор із наукової роботи і за сумісництвом завідуючий кафедрою, може бути задоволений підопічним: Юрій виступав на міжнародній конференції в Мінську, і відтак університет здобув нагороду за найкращу наукову доповідь на тему фізвиховання. На конкурсі в Москві, де брали участь науковці країн ОНД, теж відзначено медаллю роботу Юрія Литвиненка.

* * *
Подумки Литвиненко-старший не раз каже: «Дякую вам, Анатолію Павловичу Бондарчук, що запросили мене до Києва! Все від цього пішло. І живу я в місті своєї мрії».

Людмила ВОСКОБОЙНИКОВА, «Спортивна газета»